27

— Комар! — щосили кричали друзі у мене під двором.

— Я кататися, тітко Любаво! — вигукнув я, вибігши з дому. І прихопивши з ґанку дерев’яні санчата, що є сил заперебирав ногами по щойно випавшому снігу.

— Шапку забув! — вийшла слідом за мною моя прийомна мати.

— Не потрібно! Сьогодні сонечко! Тепло! — відповів я, сміючись і штовхаючись із розбурханим Товстим, який кидав у мене заздалегідь приготованими сніжками. І ми всією нашою дружною компанією, побігли до крутої, порізаної на сотні ліній, засніженої гори.

Півроку пролетіло як один день. І в мене, який від народження лише тим і займався, що боровся за своє життя, нарешті було справжнє дитинство! З веселими друзями, іграми та справжніми батьками. Якого я і в минулому житті був геть позбавлений. І щоб хоч якось прогодувати своїх численних братів і сестер, з ранніх років змушений був заробляти, цілими днями горбатячись за копійки на різних, тяжких роботах...

Прийомна мати, так напрочуд схожа на рідну матір, виявилася дуже милою і турботливою людиною. І навіть мою потворну білку відразу прийняла як рідну. Чого не можна було сказати про вовчицю. І лише емоційна розповідь батька про те, як я, ризикуючи своїм життям, заступився за ледве живу тварину, змусила її змиритися з присутністю хижого звіра в їхньому домі. Де вже було, хоч і невелике, але всіма улюблене, миле створіння. Що постійно вимагало до себе підвищеної уваги. І я, в перші місяці хоч і був безвилазно зайнятий налагодженням свого нового життя, але зараз у мене цілком вистачало часу наглядати за новонародженою сестрою і підтриманням затишку в домі. Чим заслужив чималу повагу знову знайдених батьків. Як утім, і доброї половини цього поселення. Котрі шанобливо вклонялися, тільки-но забачивши мою невелику фігуру.

А все через мою ненависть до смердючого диму, який так дістав мене ще в юрті Мбека. Переночувавши кілька ночей у кам’яній, надзвичайно сирій комірчині, яка ледве нас вміщала, та ще й з розведеним посередині вогнищем. Я з самого ранку заявив новознайденій сімейці, що так далі жити не можна! І на зустрічне запитання, що мене, мовляв, шибеника отакого, тут не влаштовує? Я відповів, — що все! Адже навіть за водою до річки півгодини потрібно було йти. Не кажучи вже про ночівлю, практично на сирій землі! Кіпи шкур ледве вистачало, щоб дещо зігрітися. І це восени. А що буде взимку? Я навіть боявся уявити. Мені хоч і не звикати жити на відкритому повітрі, але навіть у печері, я примудрявся спорудити собі більш-менш пристойну підстилку з жухлої трави. А тіла моїх молочних братів і сестер, які захищали мене від протягів, то й зовсім створювали неповторну атмосферу затишку. А у нас тут, крім мене, ще й маленька сестричка була. Раптом захворіє, — що тоді робити? І я махнувши рукою на батьків, які дивно витріщилися на мене, того самого дня побрів до невисокого здорованя Хвата, який займався тут лісом. Хват, вислухавши всі мої забаганки, сказав, що побудувати щось більш-менш нормальне, цілком можна. Але коштує це дуже і дуже дорого.

Для початку нової споруди на порівняно сухому, сонячному боці містечка, потрібно було сплатити старості небачену суму, — аж цілий золотий! А де ти його візьмеш? Плюс ще один, щоб зрубати ліс, обтесати, та покласти зруб. І мій батько, вовчатами від цієї вовчиці, ці питання, якраз, можливо і хотів вирішити. Але просте збільшення житлоплощі, від дірки в стіні й вогнища посеред хати, а відповідно й їдкого диму, все одно не позбавляли... Та й криниця у них хоч і була, але чомусь постійно пересихала. Незважаючи на те, що кругом одні трясовини та болота. Ось і мусили до річки ходити.

Відразу ж діставши два золотих, я дав їх здивованому Хвату. Заявивши, що нехай кидає всі свої справи і вже просто зараз їде в ліс за будматеріалом. І непогано було б, щоб цього тижня все було готово, але тільки без дірки в стіні. Краще її в даху потім зробити, для нової печі. А в стіні залишити лише невелике віконце. Але як виявилося, ніхто з місцевих печі, не те що не робив, а й що це таке, теж толком не знав. Однак, не все було так погано. І в поселенні все ж таки був гарний гончар, і глини у нього було, — ціла гора. Ось туди я і вирушив. А після, заглянув ще й до коваля. Загалом, мої приховані на чорний день монети з шаманської скриньки, зникали із завидною швидкістю. Але найскладніше було домовитися зі старостою...

Почувши про всі мої скромні плани щодо поліпшення нашої з сестричкою житлоплощі, місцеві органи самоврядування, що складалися з очільника варти Чуба, писаря, комірника, чотирьох місцевих, вочевидь заможних бороданів, а також старости і його онуки, довго реготали над дрібним прохачем.

— Піч, колодязь, і навіть відхоже місце в хаті? — заливався Старий. — Ти малий, напевно мухоморів об’ївся? Хто ж це все тобі побудує? — і тільки його внучка, щось шепнувши дідові на вухо, уважно мене слухала, лише злегка посміхнувшись. — Гаразд! Але де це Балун, грошей скільки роздобув? І чому з нами не поділився?

— Це мої гроші! — гордо заявив я, кладучи останній золотий на стіл цьому крохобору. — Я сам усе побудую! — і з високо піднятою головою, одразу ж вийшов із цього осиного гнізда. На прощання лише підморгнувши онучці старости.

І я побудував. Не просто будинок, а досить-таки затишне гніздечко...

Балун нічого не розуміючи, навіщо це стільки лісу на його подвір’я привезли, спочатку навіть пішов сваритися із сусідом. Мовляв, чого це він увесь його двір деревом завалив, але коли Хват пояснив, у чому річ, так пів дня й стояв, дивлячись, як складають колоди, ні слова не зронивши...

Чим я в минулому житті тільки не займався, щоб не опухнути від голоду... І ось мої, не дуже хороші знання, нарешті стали в пригоді. Виготовлений ковалем бур, без особливих проблем пробрався крізь м’який ґрунт до води. А обпалена місцевим гончарем обсадна труба ідеально увійшла у свердловину, де, фільтруючись крупинками піску і дрібним камінням, давала нам дуже чисту воду. Довге відро з клапаном, опущене в невелику дірку, піднімало наверх близько п’яти літрів води. Чим дуже дивувало всіх односельців, які хотіли неодмінно отримати собі такий самий чудо-колодязь. І все це прямо в моїй новій хаті з дерев’яною підлогою і постійно теплою піччю! Яку я разом із місцевими мужиками побудував трохи більше ніж за два тижні, одночасно з дахом нашого будинку. Над яким тепер височів невеликий димар...

Після спорудження будинку, я допоміг Хвату і восьми мужикам-будівельникам спорудити півдесятка печей і майже дюжину схожих колодязів. Зокрема й нашому старості. Де головним моїм наглядачем була його дорогоцінна онучка. Як ми тільки з нею не дуріли! І замість одного тижня, спорудження печі зайняло більше трьох із половиною... Тим паче, що годували мене за загальним столом, разом з усією місцевою знаттю і спритним дівчиськом, що сиділо біля мене.

Після нарешті завершеної веселої епопеї з будівництвом печі для старости, поговоривши з моєю новоствореною артіллю, ми домовилася, що вони й далі працюватимуть, використовуючи мої інструменти, але вже без мене. За що я отримуватиму третину від загального прибутку. І це після сплати податі нашій громаді. А сам я нарешті почав насолоджуватися своїм новим, напрочуд гарним життям...

У хаті було тепло і затишно. Тих невеликих грошей, що періодично приносив Хват, і їжі, яку добував батько, вистачало на всіх з головою. Включаючи вовчицю і величезного вовкодава, що косо поглядав на неї. Та й мисливець із батька був досить непоганий. Я періодично ходив з ним у ліс, вивчаючи всі премудрості його ремесла, якими він зі мною щедро ділився. Однак, і про обіцянку повернути вовчицю велетню Хо, я теж не забував. І за допомогою моїх нових друзів, дізнався, що в одному місці під частоколом є невеликий, таємний прохід. Якраз для нас із вовчицею. І лише чекав моменту, коли вона остаточно одужає. Щоб нарешті повернути її чорному велетню, який постійно маячив перед нашим поселенням і наводив жах на всіх жителів цього містечка своїм зловісним завиванням.

Було навіть організовано кілька великих полювань, щоб його нарешті зловити. Але постійно напрошуючись взяти в них участь, я весь час заплутував сліди, тим самим пускаючи всіх хибним шляхом.
Одначе всі ці дрібні неприємності неодмінно тьмяніли перед онукою старійшини, цього, майже півтисячного поселення. У яку, незважаючи на всі мої клятвені запевнення самому собі в зворотному, я примудрився по вуха закохатися...

Наше невеличке містечко, яке за місцевими мірками вважалося ледь не столицею всіх тутешніх вільних поселень, у яких сукупно проживало кілька тисяч селян-утікачів від господарів, і справді викликало повагу. І навіть місцеві феодали не ризикували зв’язуватися з їхніми жителями. Всі як один, готовими стати на захист своєї, відносної свободи.

Щоправда, місцевий староста був готовий із цією, і так невеликою свободою, остаточно покінчити. Найнявши за громадські кошти два десятки справжніх головорізів під керівництвом неймовірно вправного фехтувальника Чуба, який став моїм нерозлучним товаришем. Старий паралельно вів перемовини щодо підвищення, їхнього з онукою, законного статусу, до місцевого князька. Що одразу ж відкривало йому широкі можливості для збільшення, і так, за місцевими мірками звісно, чималого багатства.

Мені ж ця, вся в діда владна, що одним лише поглядом командувала нашим невеликим, різноманітним загоном дівчисько, чомусь неймовірно подобалася. І поки хлопці, створивши веселий паровозик, дружньо спускалися з гори, я підійшов до Мілки, яка якраз збиралася приєднатися до них, і, проковтнувши від хвилювання язик, лише скромно мовчав.

— Вовченятко, ти щось хотів? — весело посміхаючись, радше проспівала, ніж запитала юна красуня. Яка чомусь замість імені, весь час називала мене вовченям. Напевно тому, що час від часу, я сам того не усвідомлюючи, все ще трохи гарчав.

— Я Комар-р, — знову прогарчав я. І відразу запнувшись, вийняв із-за пазухи маленьку, блакитну квітку, яка недавно розпустилася. Одну з десятків, що вирощувала моя тітка у нас вдома. — Ось, — це тобі... — ледве чутно прошепотів я. І передав маленький горщик із рослиною в тоненькі пальчики дівчині, яка відразу розпливлася в усмішці.

— Яка краса! — взявши подарунок, піднесла вона його до обличчя і вдихнула випромінюваний ним, неслабкий аромат. Від якого в мене, з моїм тонким нюхом уже починала паморочитися голова. — Ой! Як смачно пахне! Так би і з’їла! — висловила вона своє дивне ставлення до мого подарунку.

— Це для краси... — пробурчав я. — Але якщо хочеш, можеш і з’їсти. Він твій.

— Та жартую я, дурнику! — весело прощебетала вона. — І як ти його примудрився не пом’яти? Таку красу! Спасибі, Комар... — і в мене перед очима раптом застрибали сонячні зайчики. Бо ця зараза окрім того що вперше назвала мене на ім’я, так ще й поцілувала в розчервонілу від збентеження, дитячу щоку!

— Наречений і наречена, ковбаса й буряк печений! — Товстий, піднявшись на гору, завів своїм низьким, дзвінким голоском, пісню на пів лісу. Мілка зніяковівши, ні слова не кажучи, сіла на санчата і спустилася донизу.

— Дурень ти, Товстий! — дав йому ляпаса Білий. — Давай, спускайся вже! — штовхнув він його.

— А я що... — розгубився Товстий. — Я нічого... — і поспішив з’їхати з гори від гріха подалі.

— Гарна спроба... — подивився майже на голову вищий за мене, плечистий хлопчина. — Молодець. Але вона тобі не по зубах, Комар. — усміхнувся мені Білий.

— А тобі, — запитав я в нього, — по зубах?

«Або може, по цих самих зубах, заїхати, щоб не випендрювався...» — проричав я про себе.

— І мені теж, не по зубах... — зітхнув Білий, — є в неї вже наречений... — і сівши на санки, слідом за Довгим, одразу з’їхав із крутої гори, кричачи на всю округу. — Ого-го! Розійдися!

Я дивився, як Білий, збивши з ніг Довгого, відразу кинувся ще й на Товстого, вивалявши того в снігу до стану снігової грудки. Аж раптом у сусідню сосну зі свистом увіткнулася чорна стріла. Я відразу присів. Але більше нічого не відбувалося. Я оглянув подарунок, що прилетів. До стріли була прив’язана записка. Розгорнувши, я ошелешено перечитав її вголос.

— Комар, це Клапоть. Йди за цією стрілою вглиб лісу. Є термінова розмова. — послання з минулого, про яке я практично забув у своєму теперішньому, неймовірно щасливому житті...