26

— Цю фігню чіпляю за випираючу тут лабуду. І накручую, поки гостра хрінь не сховається за заховану в землі дурню. І всю цю байду, притрушую травою... Начебто все? — я запитально подивився на батька, слово в слово повторивши його змістовну інструкцію зі встановлення чергової, хитромудрої пастки.

— Усе правильно, сину. — величезний чолов’яга потріпав моє спадаюче на плечі чорне волосся. — Молодець! Усе на льоту схоплюєш! — піднявши із землі наскрізь проткнутого гострою «хрінню» лісового мешканця, батько закинув лисицю на плече і поспішив за чоловіками, що вирвалися вперед.

Зійшовши на невеликий пагорб, я неабияк здивувався. Перед моїм поглядом відкрилося невелике містечко. Ну, як містечко... Швидше поселення. Як і раніше, ніяких висоток і асфальтових доріг тут не було і в помині. І навіть зубожілого сільського кіоску з вічно п’яною бабою Нюрою, теж не спостерігалося... Хоча дорога до цього наїжаченого загостреними, обпаленими кілками, п’ятиметрового паркану, все ж таки була...

***
— Бачу! Бачу мисливці, як ви наполювалися! — вигукнув безбородий юнак, що виглядав із-за паркану. — Знову всю ніч, бухали мабуть?

— Відкривай, давай! Бачить він... — закричали невдоволено мужики на молодого вартового. — Що у дружини під спідницею діється, він не бачить. А на нас, задивляється... Придурок...

Майже в кожного бороданя за поясом був якщо не заєць, то лис, або ж пара білок, спійманих моїм батьком на знак подяки за допомогу в доставці молодої вовчиці.

Моя бідолашна білка, успішно продрохнувши всю ніч безпробудним сном, ледве вилізла мені на плече і очманілим від зміни оточення, єдиним оком поглядала на своїх дохлих родичів. Заодно шарахаючись від вигляду пом’ятих величезних мужиків, які з самого ранку приклалися до чергового смердючого бурдюка. Особливо її чомусь напружував мій раптово знайдений татусь.

— А це, ще що?! — вигукнув охоронець, побачивши накриту батьківським плащем вовчицю. — Що ви там, таке ховаєте? Оленя мабуть... Якщо великий звір, велено половину туші в загальну комору вилучати!

— Половину?! — охрініли мужики. — Це ким, таким, велено? Десятина завжди була! Ну, може, п’ята частина...

— Старійшиною! Ким же ще? Не подобається, — валіть звідси! І олениху вашу дохлу забирайте! Князі з вас самих, ковбас нароблять! — зовсім роздухарився наш молодий воїн.

— Ах ти ж, гівнюк! — закричали мужики. — Ти нам, ще й погрожувати надумав?! Та ми тут жили, коли тебе і в помині-то не було! Спускайся давай! Ми половину твого смердючого лайна, швидко з тебе виб’ємо! І його ж зжерти змусимо!

Але не встигли дядьки як слід накричатися і закидати вартового шматками бруду і кінського посліду з-під ніг, як ворота відчинилися, і всі одразу ж розступилися, пропускаючи воїна на величезному коні, за розмірами не набагато меншого за мого Пегаса.

Одягнений у розшитий хитромудрими східними візерунками, довгий, вовняний каптан із широким ременем і мечем, який висів на ньому, воїн виблискував ідеально поголеним підборіддям і головою, увінчувану зібраним на верхівці в пучок за допомогою залізного дроту, хвостом волосся.

— Що тут відбувається? — зістрибнувши з коня, запитав у тих, хто повернувся, кремезний, грізний чоловік і обвів присутніх суворим поглядом. — Чого галас із самого ранку підняли? — довгі вуса дивного воїна смішно смикалися при кожному слові, але мужики чомусь не сміялися, а, потупившись, дивилися на його шкіряні чобітки з гострими металевими носками і невеликими шпорами.

— Так, не пускає нас, гівнюк дрібний! Каже, що б ми половину здобичі віддавали! А де це бачено? Цілу половину! — навперебій почали скаржитися мужички.

— Відсьогодні старійшина половину від великої здобичі наказав забирати. А хто не згоден, може повертатися в рабство до колишніх господарів. Вони з вас, і дружин ваших, ще й усю шкуру здеруть. А не половину. Тож думайте... А що там у вас? Невже, й справді, оленя вполювали? І чоловік одним рухом зняв батьківську накидку зі зв’язаної вовчиці. — Ого! — здивовано вигукнув він. — Яка випещена вовчиця! Шкуру, хоч не попсували? Гарна шкура, — дорогого коштує!

— Не для цього я її живцем ловив, Чуб. — вклинився батько.

— Напівкровок наплодити хочеш? — здогадався воїн. — Гарна ідея, і вовчиця для цієї справи справна... Але тічка, наприкінці зими буде. А до того часу всі пси тут, на піну зійдуть. Ти про це не подумав? Та й що, з ногами-то? Чому в інший бік дивляться?

— Зламані ноги... — зітхнув батько. — Але може й виживе...

— Сумніваюся я. Та й як половину віддавати будеш? Подумай. Чи не простіше, зараз поділити?

— Як, поділити-то? — не зрозумів батько. — Приплоду то, немає ще поки що...

— Та, ось так! — кривий меч із характерним шарканням вийшов із піхов. — Усе одно, вона не жилець! — констатував Чуб і вмить блискуча сталь з усієї дурі полетіла в напрямку і так ледве живої вовчиці...

***

Втішати Хо розповідями про те, як швидко і безболісно вбили її улюблену Рі, у мене бажання чомусь не було. Тому, схопивши за кінець рогатини Хвата, що стояв біля мене, я з усієї сили ткнув її навперейми мечу, що летів прямісінько у голову вовчиці. Брязкнувший об широке лезо рогатини, метал вибив товстий держак з рук Хвата, який відразу подався вперед та ледве не впав від смертельного удару потужного чоловіка. Але й цього виявилося достатньо, щоб зупинити смертельну, гостру сталь.

Ошелешений Чуб, ще більше очманів, коли в нього перед очима з’явилася одноока білка, яка спритно дерлася по його довгих вусах. І не ставши довго панькатися, хапнула за його горбатий ніс. Я ж, скориставшись моментом, посилив його здивування і одразу вкусив рубаку за його сильну руку, що опустила меч. Та навалившись усією своєю невеликою вагою, вивернув руків’я на больовий. Прихопивши із собою, напрочуд легкий і добре зроблений клинок, відразу ж відбіг разом із рудою бестією, що повернулася до мене, від гріха подалі.

— Ах ти ж, мерзенне щуреня! — волав величезний дядько, із залитими кров’ю довгими вусами. Незрозуміло кого маючи на увазі, мене чи білку. І відразу почав ганятися за вертким хлопцем. — А ну! Поверни мені меч!

***

— Та я тобі зараз усі ноги повисмикую! Голову відкручу і на огорожу навішу! — не звертаючи уваги на прокльони, що сипалися на мене, я швидко тікав від спроб мене схопити, водночас легко ухиляючись від його величезних стрибків, коли він хапав повітря і розставляв у сторони руки. Волочачи за собою його довгий меч, я бігав навколо регочучих з захеканого Чуба, бородатих мужиків. Гаряче підтримуваних, ще, щонайменше двома сотнями місцевого люду, які зібралися подивитися на це небачене видовище.

Втомившись за мною безрезультатно ганятися і сплюнувши кров, що все ще сочилася з горбатого носа, Чуб підійшов до свого величезного коня і діставши з сагайдака лук, до дзенькоту натягнув тятиву та прицілився в нахабного малого.

— Ну ж бо, хутко відійшли! — крикнув Чуб чоловікам, що загороджували огляд. — А то і вас пристрелю, як ту вискочку-білку! — чоловіки неохоче розійшлися. І навіть мій знайдений батько, важко зітхнувши і не сказавши ані слова, зробив крок у бік, залишивши сина разом із білкою, наодинці з розлюченим типом, який явно не жартував...

Я добре чув, як заскрипів його кривий лук від могутнього натягу. Як заспівала тятива від нестерпного напруження. А у чоловіка навіть щока від напруги не сіпнулася. Цей розлючений велетень простромив би хлопця наскрізь без жодних роздумів. Я демонстративно, неквапливо опустив меч на землю. І підводячись, підняв руки, при цьому посміхаючись і всім своїм виглядом показуючи, що я просто дуркував... Нерозумне дитя, що з нього взяти!

— А ти чий, такий нахабний? — запитав Чуб перед тим, як вистрілити. І, розмахуючи луком з боку в бік, направив його на розгубленого Хвата. — Твій сопляк? Я його тут раніше не бачив?

— Ні! Чуб! Я не знаю цього хлопця! — розгублено вигукнув переляканий чоловік.

— Тоді чому ти тикав своєю рогатиною? — не зрозумів воїн.

— Я? — злякано ткнув себе в груди Хват.

— Ну, не я ж! Довбень! — Чуб ще більше натягнув і так бідну тятиву, цілячись ошелешеному чоловікові прямо в око. — На той світ захотів? Я допоможу тобі виконати твоє бажання в найкоротші терміни!

— Агов, ти, гора з вусами! — вигукнув я, підійшовши ближче. — Він тут ні до чого! Це я не дав тобі вбити вовчицю! Можеш зі мною поквитатися! Чи боїшся?! — усі присутні селяни, дивлячись на цю дивовижну картину, де геть дрібний шмаркач, майже впритул підійшовши до націленої на нього стріли, погрожував найстрашнішій людині в їхньому поселенні, одразу ж притихли. Ні на грам не сумніваючись, що малий більше не жилець. — Так, що? Будеш стріляти, чи ми своєю дорогою підемо? А то я втомився як собака. Їсти хочу... Спати... — видав я всю правду про своє досить скрутне становище.

Досвідчений вояка явно розгубився, не уявляючи, що йому з цим усім робити... З одного боку, застрель він зараз цього дрібного шмаркача, ніхто йому і слова не скаже. І всі тут же розійдуться і підуть займатися своїми справами. Але він чомусь, робити цього зовсім не хотів. Було в цьому дрібному молокососі щось таке, чого він давно вже не зустрічав у своєму нелегкому житті... Чи він, усе ж таки помилився...