25

Сидячи на вовку, що перескакував з горбинки на горбинку та мчав на повну силу, і мимоволі замилувавшись таким прекрасним, повним місяцем, я дивився, як повз мене проносилися вже знайомі з народження картинки... І тут, у своїх міцно стиснутих долонях я відчув не шерсть невтомного велетня Хо, а величезне вовче ікло, за яке я колись тримався своїми крихітними, дитячими ручками. І чомусь знову згадав матір, що народила мене і так по-дурному загинула.

«Яким би в мене склалося життя, якби вона все ж таки була жива? Чи був би я з нею щасливий, чи ні?» — я цього вже ніколи не дізнаюся...

У мене мимоволі виступили сльози. Чи були вони від сильного, доволі прохолодного зустрічного вітру, чи від чогось іншого, — я не знаю... Але те, що так і не встигнувши впасти з дитячих вій, виблискучі холодним, місячним світлом, солоні краплі одразу ж розліталися на сотні дрібних осколків, миттєво зникаючи в темряві, — це був беззаперечний факт.

Хо раптом різко зупинився, шукаючи поглядом знайому купину, яка не дасть нам відразу піти на дно у цьому в’язкому, чорному болоті. Але буквально за мить рішення ухвалено, і ми знову летимо в лякаючу невідомість...

***

— Друже, ти точно нічого не плутаєш? Тут же нікого немає... — я зі співчуттям дивився, як розгублений вовк, в холодному, білому світлі місяця, що періодично ховався за хмарами, намотував кола, намагаючись відшукати свою улюблену Рі. — Можливо, звернули не туди? Чи з місцем помилився? У такому стані, — це й не дивно! — Хо, недобро на мене глянувши, підняв свою морду і вкотре принюхався. Сильний попутний вітер заважав йому знайти потрібний слід. Але щойно він трохи вщух, змінивши свій напрямок, вовк миттєво відчувши потрібний запах, рвонув до дерева, що стояло неподалік...

Тепер навіть я чув цей запах. Запах молодої вовчиці, яка потрапила в розставлену мисливцями пастку і безуспішно намагалася вибратися. Але вовчиці на місці не було. Ошелешений Хо, злякано дивився то на мене, то на знову, кимось дбайливо поставлену пастку. В яку він мало не потрапив. І лише мої застережливі вигуки не дозволили йому злетіти на кілька метрів угору, над порядком втоптаною десятками людських ніг, вологою землею. З такою зграєю мисливців, які зовсім недавно побували тут, взяти слід навіть для новонародженого вовченяти, було б легким завданням. А для нашої невеликої компанії, ці невидимі вночі вм’ятини, світилися немов широченна, добре освітлена дорога.

Сліди вели нас назустріч поривчастому вітру, що знову змінив напрямок, і де крім кількох крапель свіжої крові, було дуже багато й інших, знайомих мені з народження запахів... Не гаючи часу, ми кинулися в погоню за щонайменше десятком, явно вже порядком піддатих дятьків. Що незрозуміло якого дідька робили вночі, серед цього рідкого, болотистого лісу...

***

— Тихо, друже... Не гарчи... — заспокоював я готового до атаки, не на жарт розлюченого вовка. — Ти ж не хочеш втратити свою дорогоцінну подругу? — Хо, ясна річ, не хотів. І трохи заспокоївшись, усе ж притулився до землі й тихо заскиглив... — Ось і молодець. — похвалив я вовка за кмітливість. — Їх там занадто багато. І в половини, величезні рогатини є... Почекай поки що тут. Ти мене зрозумів? — вовк не відповів. — Хо!? — стукнув я його по вуху. — Не здумай напасти! Загинемо всі! Включаючи і твою улюблену Рі. Ти ж, сподіваюся, дрібних вовченят із нею заводити не передумав?

— Зрозумів я... Комар-р-р. — проричав незадоволено вовк. — Що тут, не зрозумілого...

— От і добре... — погладив я звіра по неслухняному загривку. — Щоб не сталося, — не лізь! Я сам усе зроблю. Ти ж мені, сподіваюся, довіряєш? — подивився я в його сумні очі. Вовк не відповів. І лише тихо лежав і слухав жалібне скиглення міцно зв’язаної обраниці. Яка незважаючи на невиконану чорним красенем умову, все ж таки втекла з ним зі своєї могутньої зграї...

***

— Похолодало однак! Справа видно, до зими...

— Так, рано ще! Може, Ярило на нас образився чого... От і послав свого молодшого брата, трішки про себе нагадати... А то молодь, тільки про гулянки свої й думає, та батькам до рота зазирає, раптом чого звідти вивалиться...

— Це так... Мало ми їх, негідників, лупцюємо... Більше треба, до кривавих соплів... Щоб не забували сонечку кланятися, а батьків слухатися...

Дванадцять величезних чоловіків, гріючи біля багаття змерзлі на холодному вітрі пальці та передаючи один одному бурдюк з медовухою, яка нещодавно заграла, та неприємно пахла, прицмокуючи, злизували з жирних лап залишки смаженого зайця. Неспішно ведучи при цьому бесіду майже забутою мною, але все ще рідною і знайомою з народження мовою.

— Балун! — скривившись від щойно випитої, огидної бурди, просто вдягнений бородатий чоловік, подивившись на добре зв’язаного звіра, що лежав біля їхніх ніг. — Ти так і не сказав, навіщо тобі цей вовк здався?!

— Не вовк, а вовчиця... — поправив чоловіка, майже такий самий бородатий здоровань, як і той, хто запитав. — Був би вовк, я б із нього давно, сам шкуру спустив. А не вас домосидів про допомогу просив. А так, буде в мене від неї грошовий приплід! Князьки місцеві, за таких напівкровок, — золотом платити готові!

— Воно то зрозуміло, що золотом... — не здавався бородань. — Але від кого, приплід-то буде? Чи не від тебе? — усі дружно заіржали. — Ти то в нас, — ходок відомий! Від такого красеня і вовчиця не відмовиться! — сміх посилився.

— Дурень ти Хват! — гаркнув на дядька, Балун. — Від мого пса, приплід буде. Від кого ж іще!

— Від Зівуна? — перепитав здивовано Хват. — Так він же тільки спати на сонечку, та жерти в три горла і вміє! Роз’ївся так, що й ходить насилу! Навіщо так собаку перегодовувати... На цьому теляті, хіба що діточок малих, замість коня катати можна. Він і вовчицю цю зжере і не подавиться! Та й не дасть вона йому...

— Дасть... — упевнено сказав Балун. — Йому, — усі дають!

— Як і тобі! — знову заіржав Хват.

Я лежав і слухав усю цю ахінею... Але тут, слово за слово, і Балун усе ж поділився цінною інформацією...

— А чого вона, скиглить-то так? — поцікавився Хват.

— Задні ноги їй зашморгом переламало. Перестарався я трохи, з натяжкою-то. Поживе поки що на прив’язі, освоїться. А там дивись, і песик мій їй сподобається...

— З чого така впевненість?

— Є в мене одне зілля... Приворотне... Буду потроху в м’ясо додавати...

— Де взяв? Невже, відьма стара дала? А на людей воно діє?

— Не знаю. Не питав. Але думаю, — що так. Інакше, хто б за нашого Хвата, по своїй волі пішов? — усі поглянули на спантеличеного чоловічка. — Та, жартую я! — раптом заіржав Балун. Молода вона ще зовсім! І нареченого поки що, видно, немає. А то ми б давно його вже на рогатину посадили! А раз молода і пари собі поки що не підшукала, то за пів року до першої тічки, шанс сподобатися для мого звірюги, цілком наявний!

— Ти що це, пів року цю вовчицю в поселенні тримати збираєшся?

— А що такого? Я мисливець справний. І м’яса в нас вистачає.

— Знаємо, що вистачає... Зівуна так розкормив, що в разі чого, замість того ж теляти, зжерти можна. Але, що Старий на це скаже? Навіщо, мовляв, дикого звіра притягнув? Та й Любава твоя, вовків теж не шанує...

— А яка різниця, що він скаже? Ми люди вільні! І якщо чесно, давно пора його з нашого горба сколупнути! А то, куди це годиться? Від одних господарів втекли, так свої ж на шию лізуть! Скільки років, одного й того ж діда на старійшину вибираємо? А він, уже замість десятини, мало не п’яту частину на загальні потреби забирати почав. Знаємо ми, про ці нові потреби! Усе сімейство в парчі, та шовку із золотом розгулює. Будиночок собі такий відгрохав, що й заблукати нескладно. А козачки ці наймані, навіщо потрібні? Своїх воїнів мало, чи що?!

— Так-то, воно так... — погодилися мужички. — Але хто ж проти Старого, по своїй волі піде-то! Бояться його всі... А вибори в нас, не таємні! Наступного дня в найближчому болоті знайдуть, хто проти шапку підняти насмілиться. Це, якщо знайдуть... — усі відразу притихли.

— Гаразд, друзі мої! Розберемося зі старим скнарою якось. — зітхнув важко Балун. — Є в мене одна задумка... Відпочивайте поки що! А то шлях не близький, а вночі тут із незвички, можна й ноги переламати. А я поки що посторожу. А то раптом наречений у вовчиці з’явиться. Або вся зграя на виручку прийде. Дівчина-то, — явно випещена! Такі поодинці не ходять...

Усі чоловіки дружно захропіли. А мисливець, який поставив жорстоку пастку, смачно потягнувшись, укрився вовняною накидкою і взявши до рук пригорілу з одного боку гілку, порухав ледве тліюче вугілля, а потім подивився кудись у небо, на затягнутий хмарами місяць.

— Як ти там синку, не сумуєш? Вибач п’яного дурня. Не вгледів я за тобою трішки... Сподіваюся тих вовків, що забрали тебе в мене, ведмеді з’їли... Краще б вони мене загризли, а не тебе, крихітку таку... Комар...

Уже приставлений біля шиї бороданя ножик, готовий в одну мить перерізати горло мисливцеві, що не спить, а потім встромитися і в кожне з дванадцяти сердець, заспокоївши їх назавжди, повільно повернувся в ножни. І я, наостанок глянувши в сумні очі міцно зв’язаної вовчиці, повернувся до вовка, що з нетерпінням чекав на мене...

***

— У твоєї Рі, — ноги зламані. — видав я страшну правду вовку, що дивився в порожнечу. — Навіть якщо я їх усіх уб’ю. Я не знаю, чи зможу її вилікувати. Чи вона помре...

— Ні, Комар-р... — прогарчав вовк. — Я, всіх уб’ю... Я буду їх рвати, одного за іншим... Мої сильні лапи і гострі зуби не знатимуть спокою, поки битиметься моє сміливе серце. І не перестануть стукати їхні жорстокі серця. А ти Комар-р, повертайся назад... Це не твоя битва! — і він твердою ходою, рушив до багаття.

— Хо, послухай! Я знаю як можна врятувати Рі! — вигукнув я вслід величезній чорній тіні.

— Ти знову нас усіх уб’єш? Так, Комар... — не озираючись, прогарчав Хо.

— Що? Ти про що? Ні! Зупинись, Хо! Я врятую її! Але потрібно трохи почекати! Нехай вони її вилікують! — але вовк продовжив свою впевнену ходу, намітивши собі першу ціль. Мисливця, що сидів і дивився в небо. Його запах, він не сплутає ні з яким іншим. Адже саме він поставив ту злощасну пастку.

— А ну, зупинись! — я вибіг попереду величезного звіра, одержимого тільки одним. Жорстокою помстою. І виставив перед носом вовка свій ведмежий кіготь. — Ти її так не врятуєш! І сам загинеш! Подумай про ваших майбутніх, милих вовченят! — але вовк мене не слухав. І обійшовши хлопця, рушив далі.

Я важко зітхнув і міцніше стиснувши ведмежий кіготь, розігнався і стрибнув на величезного звіра. Готовий будь-якої миті встромити свій ножик у вже знайоме йому місце. Під праве вухо.