24

Залишок дня я провів разом із Сартаком і його численною охороною. Куди ж без них. Він показав мені свої улюблені іграшки. Набір ножів, мечів, списів та інших колючо-ріжучих предметів будь-якої форми і гостроти. А також попросив мене продемонструвати, як я майстерно справляюся з луком. На що його охорона, дружно відповіла, — ні! Причому ніякі вмовляння і погрози не допомогли змінити їхню думку.

Від нього я також дізнався, що мій Пегас, досить незвичайний кінь. Добутий його всесильним дідом в одному з далеких походів, як відкупне за не руйнування столиці колись великої держави. Чингісхан цілий рік використовував його як основного, але потім програв одному з ханів у кості. Цей хан поставив на кін свою красуню-доньку, яка дуже сподобалася імператору. І ні на що інше, крім цього коня, грати не погоджувався. А просто обміняти коня на улюблену ханську доньку, не побажав уже сам Чингісхан. Але оскільки доньку все одно довелося віддати імператору, кінь теж повернувся в стайню до намісника неба на землі. Адже в царстві Тенгрі, колишньому хану він явно був ні до чого...

Після цього програшу, вважаючи коня таким, що приносить невдачу, він виставив його як приз на щорічному змаганні в блакитного вовка, де перемогу здобув Ахмет. І на додачу до слави переможця, отримав ще й коня Чингісхана. Прозваного в народі бідовим. Що, судячи з сьогоднішніх змагань, не так вже й далеко від істини. Але кінь він був не просто породистий, а єдиний у всій імперії з породи бунсерків. На яких за старовинною легендою, розсікали небесні воїни, вони ж Кхілі. Правда там у конячок були ще й крила. Яких у мого Пегаса, незважаючи на назву, явно не спостерігалося. Але не дивлячись на свою погану славу і неприємне прізвисько, цей кінь був неймовірно дорогим. І навіть у такому жалюгідному стані коштував не менше, декількох тисяч кобилиць.

Так ось чому, коли Ахмет оголосив, що вхідний квиток на шоу «Потрап в білку» коштує всього лише десяток кобилиць, воїни ледве не билися за можливість у ньому взяти участь...

Дізнавшись, наскільки цінна ця звірюка, я трохи зажурився. Та зрозумів, чому всі на мене витріщалися, немов я кинутий мішок із золотом.

Це ж за нього і грохнути можуть нізащо!
— Слухай, Сартаку. — зайшов я здалеку. А ти не хочеш цього звіра в мене купити? Або візьми просто так. Мені на ньому точно далеко не поїхати... Я ж не Ахмет...

— Просто так, не можу... Дід насварить... — явно засмутився хлопець. — Але можу його в тебе виграти, якщо ти не проти?

— Я не проти. Але, у що ми зіграємо? І головне, на що? — поцікавився я.

— А давай у кості! — раптом запропонував Сартак. — На мою колекцію ножів! Вони за вартістю, приблизно рівні із твоїм конем.

— Ну гаразд... — погодився я. І ми почали кидати кістки...

***
Йдучи з намету, навантажений усіляким різним мотлохом, виграним у майбутнього імператора, я насилу дотягнув чудові зразки, зроблені найкращими майстрами-зброярами цього часу. Будь-який музей за таку колекцію, не роздумуючи, відправив би мені чек з вісьмома нулями. Але найбільше мені сподобалася одна дивовижна річ, яку я, не роздумуючи, одразу ж одягнув під свій одяг.

Я думав Сартак засмутиться. Але ні. Він з явно задоволеним виглядом проводив мене до дверей, аргументуючи мій виграш, ніяк не менше, як волею небес. І що мені він точно принесе більше користі, ніж у його замкненій скрині. Не знаю чому, але з цим малим, мені було дуже приємно проводити час. Мабуть, уся справа в його віці. І мені катастрофічно не вистачало нормального спілкування з моїми однолітками...

— Ось... — вивалив я перед своїми молодшими братами ножі та мечі інкрустовані золотом і дорогоцінним камінням. — Ледве дотягнув...

— Ти що, Комар, пограбував хана Бату? — Елдак і Келджик з побоюванням на мене подивилися. — Він хоч живий залишився? А то з тебе станеться...

— Та ні, його сина... — усміхнувся я. Але дивлячись, як напружилися всі присутні, тут же уточнив. — Ну, як би не зовсім пограбував... У кості виграв!

— У кості? — з полегшенням зітхнули брати. — Тоді інша справа! — і вони одразу ж взялися розглядати неймовірні за красою речі. Мені ж сподобався надзвичайно тонкий, нічим не примітний ніж. Що різким помахом руки виїжджав з руків’я, одразу перетворюючись на невеликий і дуже гострий меч.

— Вибирайте що хочете. Що на вас налізе, — те й ваше. Крім ось цього. — привласнив я собі це диво середньовічної техніки з кріпленням на руку. — Решта нехай полежить у вас до кращих часів.

— Брате, ти впевнений? — переглянулися між собою Елдак з Келджиком. — Тут же просто купа золота! Дуже велика купа золота! Ні. Ми не можемо це просто так узяти!

— Ну, чому ж просто так... — не зрозумів я. — Поверніть мені, про всяк випадок, один чорний наконечник. І ще мені знадобиться від вас одна маленька послуга...

***

— Візьми коня, брате, — вмовляв я Сармата. — Ну, хоча б на на якийсь час! Поки я хоч трохи підросту! Мені ж щоб на нього залізти, пеньок потрібно підходящий шукати, або слугу з собою постійно возити... Та й не їсть ця скотина нічого крім хліба, а де я його скільки наберу! І рану йому залікувати потрібно. Он, пів пуза розрізав гад...

— Гарний кінь, — гладив конячку, що фиркала, Сармат. — Тільки я його, якщо чесно, трохи побоююся... — прошепотів мені старший брат. — Та й хто за ним доглядати буде? Його ж, спробуй прогодуй! Цей, блакитної крові красень, вівса добірного потребує, а не як наші конячки, їсть що під копита потрапило...

— Ми доглянемо! — заявили в унісон молодші брати, щільно обвішані новими, гострими іграшками.

— Ви? — здивувався Сармат. — Нічого не розумію... Ну, а якщо він мене не прийме? Чингісхан он, пів року кажуть витратив, щоб його об’їздити. А Ахмет, так і не проїхав на ньому жодного разу!

— Все буде добре! — запевнив я старшого брата. — Ти тільки сухим хлібом годуй його іноді, і він у всьому тебе буде слухатися. А я вже йому скажу, хто його новий господар...

Зрештою позбувшись цього величезного монстра, на якому мені явно зарано було розсікати, незважаючи на всі мої хитрощі з дитячим сідлом і регульованими стременами, я зі спокійною душею, слідом за Шрамом вирушив додому. Хоча мене ніхто й не гнав, а навпаки, просили залишитися на кілька днів. Але мені чомусь було не спокійно на душі. Та й білка поводилася просто жахливо, увесь час хапаючи мене за пальці й тягнучи в бік дому.