22

— Що значить, будити не велів! Обіцяв, голови ваші дурні прострелити? Так я сам їх зараз відкручу і бавгарам згодую! Скажи, брат його прийшов. Старший. Бачити бажає!

— Господарю! — протерши як слід очі, бачу перед собою перелякану пику горбаня.

— Просив же, не будити до обіду... — пробурмотівши, ледве-ледве підіймаюся з ліжка.

— Так, вже обід майже... — виправдовується Ігди і підсовує мені мідну миску, щоб попити й умитися. — Ранкова роса, господарю. Як ти любиш.

— Гаразд... — відчувши всередині приємну прохолоду, я витер обличчя залишками вологи і глянув на слугу, котрий послужливо подав рушник. — Кого там нелегка принесла?

— Так, намісника нашого нового. Каже, що він ваш старший брат. Невже сам вирішив поріднитися? А я вам, завжди казав, що ви дуже мудра людина. За один вечір і арабан із конем собі підмутили, і родичів важливих здобули. Ну годі. Негоже такого дорогого гостя і змушувати чекати...

Сармат намагався погладити подаровану мені Ахметом конячку. Але звірюка, яка явно не звикла до подібних ніжностей, на всі його старання лише роздратовано фиркала у відповідь. Цікаво, і як це я на ній до дому дістався, з таким-то характером? Нічого не пам’ятаю...

— Ого! Який багатур до мене вийти зволив! — усміхнувся Сармат. Я ж у відповідь низько вклонився місцевому князьку. — Іди сюди! Обійми брата! — і не чекаючи поки я після чергової, дурної пиятики нарешті збагну, що ж він від мене хоче, сам підійшов і досить міцно стиснув у своїх ведмежих обіймах.

— Ігди, ти казав що майже обід. — процідив я, видихнувши залишки повітря. — Є в нас чим дорогого гостя пригостити?

— Вибач господарю! — упав на коліна горбань. — Але я твоїх нових підлеглих, як ти й наказав, цілий ранок грамоти вчив. Не встиг ще приготувати!

— Нічого Комар, пітниці його чудової, буде достатньо. — нарешті мене відпустивши, облизав губи Сармат у передчутті довгоочікуваного частування. — Тягни бурдюк Ігди, аж надто мені твоя пітниця до смаку! Ніде такої немає. І в Ахмета, як на зло, закінчилася... А з тобою, братику, я хочу відверто поспілкуватися. Ти ж, сподіваюся, не проти?

Бурдюк Ігди притягнув. Але там, після вчорашньої пиятики, практично нічого й не було. І я з полегшенням зітхнувши, попросив дозволу в дорогого гостя, просто випити води. На що він із радістю погодився. Мовляв, йому більше дістанеться. А мені пора б із кумисом, і тим більше пітницею, зав’язувати. А то на мене і дивитися-то боляче. Брат, як не як...

— Сармате, — після третьої випитої гостем за моє здоров’я чаші, я нарешті зважився заговорити, — ти мене вибач, якщо зможеш...

— За що це? — не зрозумів гість.

— Я не знав, що погоджуюся поріднитися з намісником цього улусу. Ці два телепні, у такі подробиці не вдавалися. А на побігеньках у них, я теж бути не хотів. Ти ж мене, як старший брат, розумієш?

— Це так... — погодився Сармат. — Їм палець у рот не клади! Я хоч і старший брат, але іноді й сам у цьому сумніваюся... — важко зітхнув він. — Але ти краще розкажи, як це ти їм життя врятував? Та ще й чотири рази! А то вони мовчать як риби...

— А що розповідати... Один раз ведмедя прогнав. Другий, — зграю вовків. Третій, — ногу Келджику вилікував. А четвертий... Я вже й сам не пам’ятаю. Мабуть, це вже вони мене від вірної загибелі врятували, а я їм так спасибі й не сказав... Усе ж вони хлопці хороші. Видно, що в старшого брата пішли... — вирішив я трохи згладити кути.

— Так... Бачу, весело у вас тут... — допивши залишок пітниці, важко зітхнув Сармат, видавивши останню краплю із порожнього бурдюка. — Але погуляли і досить. Я їх із собою поки що забираю. Будуть допомагати мені до свята готуватися. На честь нового намісника улусу, — тобто, мене. Загалом, Комар, я чого прийшов. Хочу особисто тебе запросити. І не тільки як брата, а й десятника. Будеш разом із моїми телепнями у змаганні на кращого богатура, у синьому вовку брати участь. Знаєш, що це таке? — я заперечливо похитав головою. — Нічого, Ігди тобі все розповість. Приз має бути дуже хороший. Та й вийти переможцем у такому численному змаганні, — дуже почесно. Ну й честь нашої родини підтримати треба. Я то брати участь не можу, сам розумієш. А ти мене, разом із білкою своєю, здивував так здивував. До речі, де це вона, сподіваюся, не здохла? А то в мене в дитинстві теж одне звірятко було... — я зсунув плечима, пухнастого клубка чомусь ніде видно не було. — І так, найголовніше. До нас на свято приїде сам хан Бату! Так що ти вже постарайся... Усе таки, наш рід будеш представляти...

— Але Сармат! — спробував заперечити я на вплутування мене в чергову, абсолютно не потрібну мені авантюру. — Який із мене богатур... Мені всього-то, два роки від народження!

— Це хто тобі сказав, Мбек мабуть? Так він у нас тут, на зразок місцевого дурника був. Не в образу тобі, буде сказано. Обдурив він тебе, мабуть, навіщось. Запам’ятай Комар, тобі мінімум, — п’ять. Але всім кажи, що шість. І не сперечайся зі старшим братом. Інакше до змагань не допустять... Приз сам Бату вручатиме. Я чесно кажучи, навіть не знаю який... Але онук Чингісхана, брязкальце не подарує! Річ потрібна і для воїна корисна. Усе, не запізнюйся. Поїдеш разом з Ахметом. І Мерзи з собою прихопи. Батько його там буде. Нехай заздрить, що мій молодший братик, два вершки від горщика, і його нащадка так знатно нагнув. На подарунку Чингісхана приїжджай. Щоб і в думках ні в кого не було, тобі в участі відмовити. І я тебе як брата прошу. До свята мого, не пий більше... А потім ми з тобою вже точно надолужимо!

Я дивився вслід вершнику, що від’їжджав, і з сумом думав:

«Ну от навіщо я поліз на те прокляте дерево! Адже ж так добре з ведмедями жили, дружно, безтурботно... Ех...»

***

— А... А-а-а-а... — Ігди стукнув ополоником спантеличеного Мерзи, який намагався прочитати надряпані на землі каракулі.

— За що?! — не зрозумів колишній десятник.

— За те, що чотири літери ніяк запам’ятати не можете, олухи! — прокричав на них горбань.

— Та як їх тут запам’ятати? — вирвав ополоник у вчителя колишній десятник і кинув його на землю. — Якісь кружки та каракулі, причому, щоразу різні! Навіть ця клята буква, — а! Що б її вовки з’їли! На початку по одному пишеться, посередині вже по іншому, а наприкінці то й зовсім, по третьому! Хто це взагалі, запам’ятати зможе! Та й кому ця грамота потрібна! Тим більше, воїну...

— Арабан, — вимовив я чітко, прочитавши перше, надряпане слово. Юнаки помітивши мене, підганяємі Шрамом, який стояв поруч, неохоче встали і вклонилися.

— Комар! — загуркотіли мої підлеглі. — Та навіщо нам ці закарлючки? Ми і без них, — воїни хоч куди! Правда, друзі?

— Доброго ранку! — привітав я присутніх.

— Начебто, вже обід! — поправив мене Клапоть. — Пора б і перекусити.

— Так, Комар! — підтримали його інші. — Жерти хочеться! А то на голодний шлунок жодні букви в голову не лізуть...

— Ігди, будь добрий, приготуй що-небудь на всю ораву. Далі, я сам.

Слуга взяв піднятий мною ополоник і пробурчавши на всіх, що вони безмозкі телепні, попрямував до казана, що булькав на багатті. Я ж пройшовся перед зверхньо поглядаючими на мене юнаками.

— Тут, — вказав я на напис, — не просто мазня Ігди сухою гілкою по землі. Це і є вся суть людини. Тільки вона, на відміну від звіра, може зберегти і донести своїм нащадкам, через десять, сто, або навіть тисячу років, свої думки, сподівання, та зроблені нею відкриття. І все, лише за допомогою ось цих, намальованих на землі символів.

— Ці каракулі й до завтра не достоять! — прокоментував хтось із хлопців. — Які там, тисячі років...

— Можливо. Але це й не важливо. Вони тут, зовсім не для цього.