21

Наступного дня я проспав майже до самого вечора. Побачивши у себе на грудях, хоч і страшно понівечену, але все ще живу білячу морду, я, від щастя, що моя руда бестія не випустила дух, кружляючи і танцюючи з ошелешеною білкою в руках, вибіг на вулицю.

— Твою ведмедицю! — вирвалося в мене. — Ігди! Що тут, до такої-то матері, відбувається?! — запитав я в горбаня, який помішував булькаючу рідину в помітно більшому, ніж зазвичай, казані. Та був цілком зосереджений на готуванні.

— Ви прокинулися?! — зрадів Ігди. — Добрий вечір, хазяїне! Це Ваші люди ближче до нового господаря вирішили перебратися.

— Які ще, люди? — не зрозумів я, і посадивши напівживу, однооку білку собі на плече, подивився на десяток невеличких наметів, що оточили мою, ще донедавна стоячу в цілковитій самотності юрту. Що мене, якщо чесно, цілком влаштовувало.

— Арабан Ваш, господарю! — розвів руками Ігди. — Я ось якраз, на всіх і готую! Тож мийте руки і сідайте жерти, будь ласка!

— Ах, так... Я ж тепер десятник... — спливло в замутненій кумисом, дитячій свідомості. — Ну і де ж цей арабан подівся? Люди де? — запитав я в Ігди.

— Я їх руки мити послав! — гордо заявив слуга. — Вони, щоправда, спочатку мене теж послали... Тож довелося сказати, що мовляв, хто руки не помиє, той отримає батогів від брата намісника улусу. Батогів ніхто отримувати не захотів...

— Ну, це правильно... — похвалив я Ігди. — Руки перед їжею потрібно мити. Не через батоги, звісно, а через...

— Бактерії? — перебив мене Ігди.

— Ну так... Через них, проклятих.

— Через бактерії руки мити, ніхто чомусь не бажав... — заперечив мені слуга. — А от через батіг, бажання відразу ж і з’явилося!

— Ну, хоч так... — погодився я з Ігди. — Головне, — результат.

— Це точно! — усміхнувся горбань. — А ось і Ваш арабан... А ну! Руки мені покажіть, перед тим як повечеряти сідати, скомандував слуга кінним воїнам, що спішилися.

— А не пішов би ти, Ігди, лісом! — мало не хором відповіли юнаки, абсолютно не звертаючи на мене уваги, розсаджуючись біля казану. — Давай краще, пожерти нам насип! І швидше! А то пахне так, що язик проковтнути можна! — вся молодь, перекидаючись міцними слівцями і вправно орудуючи величезними ножами у своїх натруджених руках, тут же втупилася на слугу. Крім одного, явно досвідченого воїна з глибоким, косим шрамом на все обличчя, який так і залишився стояти біля своєї кобилки, поправляючи підпруги.

— Шрам! Ти чого застиг? — прокричав йому Мерзи. — Запрошення від шмаркача чекаєш, чи що? Сідай давай, а то без вечері залишишся! — і колишній десятник перший поліз у казанок. Нанизавши на свій довгий ніж важкий шматок м’яса, мордатий юнак потягнув до нього свої зуби.

— А ну, поклав! — стукнув по ножику дерев’яним ополоником, Ігди. — Вас що, господар за стіл запрошував?

— Гей, ти чого?! — схопився Мерзи, змахнувши з себе юшку, що бризнула від падіння м’яса. — Зовсім здурів? Окріп же!

— А нічого без запрошення господаря, лапи в їжу запускати! — визвірився на озброєного гострим ножем, насуплений Ігди. — А ви чого дивитеся? — обвів він присутніх своїм суворим поглядом. — Ви що, не зрозуміли ще? Мерзи вам, — більше ніхто! Комар тепер ваш пан! Встаньте і почекайте запрошення. Ну ж бо! Вставайте, вставайте! — народ знехотя подивився на мене. І важко зітхнувши, все ж піднявся, уїдливо посміхаючись малолітньому шмаркачу, перед яким вони були змушені поводитися так, немов він їхній десятник. Скоса поглядаючи то на мене з одноокою білкою, то на колишнього командира, який так і не піднявся і з нетерпінням очікував, що ж буде далі.

— Хазяїне... — підійшов до мене Ігди, і нагнувся, шепочучи на вухо. — Запроси своїх людей скуштувати, що послало небо. Але будь м’якше. Цілий день народ не жравши. І сам із ними сідай. Перше враження, воно найвірніше! Але будь одночасно і жорсткішим. Вони по іншому не розуміють. Якщо даси слабину, на шию сядуть. Поважати, зовсім перестануть...

— Так, жорсткіше, чи м’якше? — не зрозумів я.

— Будь як вода! Де можна, обійди гостре каміння, а де не доходить, змий зі свого шляху хвилею праведного гніву...

— Гаразд, філософе... — процідив я у відповідь. — Розберемося якось...

— Комар! Ну народжуй уже! Дозвіл-то свій! Зранку не їли! — не витримав Мерзи, який звик тут командувати. — А то ми з голоду й білку твою недобиту зжеремо. Незважаючи на явну потворність!

— Разом із тобою! — пожартував хтось із воїнів, і всі дружно підтримали його завзятим реготом.

Я зрозумів, що втовкмачувати хоч щось цим підліткам, які раптом не на жарт розійшлися і навперебій розповідали один одному, як вони мене зараз їстимуть, а потворною білкою кумис закушуватимуть, — було абсолютно марним заняттям. І дивлячись як Ігди даремно витрачаючи сили, намагався вигуками і дерев’яним ополоником втихомирити буйних бешкетників, я підійшов до єдиної тут, адекватної людини. Воїн, який закінчив зі своїм конем, засудливо хитав головою, дивлячись у бік молодиків, що на всю веселилися, і зовсім, мабуть, забули, навіщо вони тут взагалі зібралися. Побачивши мене, трохи вклонився, а потім присів і подивився в дитячі очі.

— Пане, прошу. Не гнівайтеся на цих обормотів. Вони хлопці не погані. Просто, не було в них поки що справжнього командира...

— А в тебе був? — запитав я, намагаючись прочитати у важкому погляді, явно бувалого воїна, хоч якісь думки. — Командир, за якого і життя віддати не шкода?

— Я, — простий воїн. — на мить здивувавшись питанню, розвів руки чоловік. — До нього, його батьком у десяток приставлений... — кивнув він у напрямку Мерзи.

— У покарання, напевно? — пожартував я. Але влучив, мабуть, у точку. — Невже тобі люта смерть загрожувала, раз ти на це погодився? — ще більше здивувався я тому, як здивувався чоловік, оторопіло на мене втупившись. — Як тебе звати?

— Усі звуть мене, Шрам. Справжнє ім’я під страхом смерті наказано забути. І за що забути, теж не згадувати.

— Гаразд, Шраме. Давай, сідай уже за стіл. І обормотів цих, усаджуй. А то вони з голоду, крім мене з білкою, ще й Ігди разом із казаном зжеруть. А Ігди, і справді хороший слуга, шкода такого втрачати...

— Дякую, пане. — вклонився мені Шрам. — Я чув, що Ви не по роках, мудра людина... Сподіваюся, і мене, дурня, хоч чогось путнього навчите... А то життя нічому доброму так і не навчило... — важко зітхнув він. — А ну! — рявкнув на присутніх молодиків, які вже мало не билися між собою, грізно мужик. — Швидко вклонилися господарю, який милостиво запросив нас пообідати за своїм столом!

— Шраме, а ти що це, до Комара, як і Ігди, переметнуться надумав? — переставши дуріти, Мерзи грізно втупився на старого воїна. — Я тебе за стіл запрошував, а ти не захотів. Тож тепер будеш спати голодним! Із сухим хурутом за щокою... — усміхнувся Мерзи. — Чи ти забув, хто твій хазяїн? І як ти батькові обіцяв до самої смерті, служити його синові-арабану?

— Не забув я... — глянувши в нахабні очі Мерзи, відповів Шрам. — Але я також не забув, що клявся служити моєму арабану. А ти, — вже не мій арабан! А наглядати за тобою, я і так можу. Навіть зараз. Дивлюся на тебе і думаю. Скільки ти над цими хлопцями знущався... Скільки їм крові попив... Він уже не ваш господар! — звернувся він до юнаків. — І навіть не мій... Може, затавруємо ганьбою цього негідного звання воїна, мерзенного слимака? І виженемо з десятка, доки він і нам у спину стрілу не пустив, або ножа не всунув. Як нещодавно в нашого нового господаря, злякавшись чесного поєдинку? — молодики переставши дуріти, відразу переглянулися.

— А й справді! — пронеслося серед воїнів. — Чого це ми його боїмося-то! Він над нами знущався як тільки міг, прикриваючись своєю посадою і могутнім татусем. А давайте-но всі дружно, помстимося за наші біди!

— Е-е! Ви чого це надумали! — позадкував Мерзи. І витягнувши ніж, почав відмахуватися від оточуючих його хлопців із не меншими ножами. — Та я вас усіх, у ямі згною! Батогами до смерті закатую! Кожного на кіл посаджу! — і тут же блиснув вийнятою з піхов, кривою сталлю. І тільки но він підняв руку, щоб рубанути по найближчому юнакові. Як його занесений меч вискочив із долоні. А у юнака, який ткнув у нього гострою залізякою, вилетів вибитий мною ніж. Усі відразу подивилися на малого, який знову натягнув чергову стрілу.

— Друзі! — максимально спокійно відповів я. — Ви своїми гострими ножичками, мені білку лякаєте. Он, навіть єдине око від страху почало смикатися. Сідайте вже за стіл, а то Ігди образиться, що його дуже смачний супчик охолов і більше нам готувати не буде. Так, Ігди?

— Так, так! — поквапився підтвердити страшне, захеканий горбань. — Ображуся і не буду!

— Та й пітниця, поки ви тут, замість того що б подякувати господареві Неба за подаровану їжу, ножиками махаєте, вивітриться на вітрі. А в Ігди вона, самі знаєте яка знатна! Адже правда, Мерзи? — подивився я на ошелешеного, колишнього арабана, через приціл мого кривого лука, кивком запрошуючи того за стіл.

— Так... — вичавив із себе зблідлий перед моєю дрібною стрілою, Мерзи. — Знатна... — і піднявши свій ножик та шаблю, супроводжуваний ненависними поглядами, знову сів за стіл.

— А вам що, особливе запрошення потрібно?! — гаркнув на застиглих воїнів Шрам. — Швидко подякували пану за честь розділити з ним вечерю, сіли й мовчки їмо!..

***

Після третьої випитої чаші, мовчання нарешті закінчилося.

— Комар! — не витримав один із юнаків.

— Не Комар! А господар! — стукнув нахабу ополоником по голові, Ігди.

— Ігди. Усе нормально. — заспокоїв я слугу. — Ми за столом, — усі рівні. Кажи, як тебе звати?

— Я Клапоть. — представився один із юнаків.

— Говори Клапоть. — дозволив я.

— Ми з хлопцями цілий день думали, як із тобою поводитися.

— Та годі... — махнули рукою інші. — Нормально все...

— Нічого, не нормально! — продовжив Клапоть. — Ти нас, звісно, вибач. Але ти ж, — зовсім ще шмаркач! Та з нас усі іржати будуть і пальцем тикатимуть! Мовляв, он, десяток дрібного засранця пішов! Ну, куди це годиться?! Соромно ж...

Я подивився на інших. Усі, якось одразу понурилися. Крім Мерзи. Він спочатку навіть зрадів. Але потім, про щось мабуть згадавши, раптом різко встав.

— Хлопці! Друзі! Ви справні воїни... Я хочу у вас попросити вибачення! — і тут же впав на коліна. — Вибачте дурня! Мене в дитинстві ображали, обзивали по всякому... Я ж був пухкий як, як... Батько у Комара! І поводився так із вами, тільки щоб сподобається батькові! А я його, тільки раз у житті й бачив! — Мерзи раптом заплакав. Але потім, швидко витер сльози. — І ще я бачив! Як Комар, за свого батька, якого всі обзивали жирдяєм, як і мене, зчепився з величезним ведмедем! І я мимоволі поставив себе на його місце. На місце покійного Мбека. Я був би дуже і дуже гордий, якби в мене був такий син, як Комар. Пробач мені, це була моя стріла! Не зміг я тоді витримати, уявивши що мого сина, й роздер ведмідь. Не хотів я перешкодити твоїй помсті!.. — і відвернувшись від усіх, Мерзи знову заплакав...

Мда... Усі сиділи мовчки. І навіть я, знову глянувши на цього пухкого юнака і згадавши ту стрілу, так спритно збиту Ахметом, побачив зовсім іншого, заплутаного в собі чоловічка. А кажуть, що перше враження найправильніше...

— Грізні воїни! — похитуючись, встав раптом, уже добряче піддатий Ігди й окинув поглядом безвусих підлітків. — Давайте все ж вип’ємо за здоров’я мого господаря і вашого нового командира, Комара. Ви не дивіться що він такий дрібний. Я, наприклад, — цього зовсім не помічаю. Дивлюся на нього, і бачу перед собою могутнього багатура! Ба більше, я абсолютно впевнений, що він навіть у такому ніжному віці, будь-кому з вас добряче наваляє. До того ж голими руками. Не кажучи вже про лук або ніж. Але і це не найголовніше, що я хочу сказати. Послухайте старого, горбатого слугу, який побачив чимало на своєму віку. Ніщо так не говорить про людину, незалежно від того, маленька вона, товста чи худа, як її слава. І тільки від вас залежить, заздрити вам будуть, або ж насміхатимуться ваші бойові товариші. Але зі свого боку, можу вас запевнити, що я жодного разу не пошкодував, що пішов у служіння до такого чудового господаря, як Комар. І повірте! Він вас ще чимало здивує! І сподіваюся, озолотить... Просто, дайте йому час. І ви не пошкодуєте ні про мить, проведену з цією незвичайною, неймовірно розумною, і дуже хорошою людиною. За нашого юного арабана, Комара!

— За господаря! — першим підняв налиту пітницю, Шрам.

***

— Ну все, Мерзи, не плач! — поплескав я все ще ревучого від надмірно випитого, хоч і досить великого, але максимум, шістнадцятирічного юнака. — Я тобі, до речі, дуже вдячний.

— За що це? — не зрозумів мене Мерзи.