20

Будучи одним із численних, позашлюбних нащадків відомого своєю надмірною жорстокістю темника, Мерзи лише одного разу бачив свого знаменитого батька. Хоч таких як він, невизнаних синів у командира тумену був не один віз, йому все ж таки пощастило зі своєю настирливою матір’ю. І після того як батько кілька разів за ніч приголубив, а наостанок ще й побив все ще доволі привабливу жінку, яка слізно благала визнати свого сина, все ж таки зійшов до черні, та виділив синові десяток нікому не потрібних, недосвідчених воїнів. Заразом замовивши перед Ахметом слово, що б той прийняв під своє крило цього юнака. Як подяку, пообіцявши в надісланому разом з десятком, листі, спільний бойовий похід і справедливий розподіл здобичі. Заодно збільшивши сотню, що й так порядком розрослася, ще на десяток, не ахти яких воїнів. Ахмет, ясна річ, відмовити проханню темника не зміг. І з великими труднощами приборкавши новоприбулих молодиків, послав їх куди подалі в ліс, шукати добре заховані тут великі поселення язичників, втікачів-холопів та селян. Але попри всі їхні зусилля, недосвідчені воїни на цих страшних трясовинах і болотах, окрім слизьких жаб і водяних щурів, так нічого й не знайшли. Що втім, сотника, не дуже-то й засмутило. Головне, що б під ногами не плуталися. А няньчитися з черговими телепнями, йому не дуже-то й хотілося. Вистачить із нього і братів-шибеників нового намісника цього улусу...

Можна довго гадати, що коїлося в затуманеній пітницею голові юного десятника, але, перебуваючи в перших рядах сотні, що повернулася до табору, Мерзи на власні очі спостерігав, як цей малий шмаркач, з одним лише невеликим ножем бився з величезним, розлюченим звіром. Дитячий лук з такими ж іграшковими стрілами, до уваги можна було не брати. Він уважно стежив, з якою неймовірною швидкістю ухилявся від потужних, пазуристих лап грізного звіра, цей спритний карапуз. І зачарований його чудовим танцем, навіть хотів допомогти сміливому хлопцеві... Але він хоч і намагався в усьому наслідувати свого грізного татуся, і любив познущатися зі своїх же підлеглих, відважуючи важкі плюхи й сильні удари в живіт, але ризикувати своїм животом у чесному двобої на ножах, та ще й із цим неймовірно спритним і швидким малюком, юному десятнику зовсім не хотілося... А те що він буде, саме на ножах, Мерзи ні краплі не сумнівався. На мечах битися, Сармат йому вже точно не дозволить. Не кажучи вже, про бійку на кулаках, де він просто розмаже хлопця по траві...

***

Не встиг я підняти руку з повним сагайдаком стріл, щоб хоч якось захиститися від смерті що летіла, як мене одразу ж збило з ніг. А застрягла в сагайдаку стріла, проломивши десяток древок, вилізла своїм широким, важким наконечником з іншого боку дерев’яної торби, подряпавши при цьому дитяче плече. Застогнавши від болю, я миттєво вскочив і різким, відпрацьованим до автоматизму рухом, вихопив три цілі стріли, і одразу ж вистрілив у чергову, величезну болванку, яка знову летіла прямо на мене...

Мерзи, побачивши, що його зрізень, відбитий незрозуміло куди полетілою, дрібною стрілою, пішов у землю, одразу ж підбіг до коня і, взявши чергову важку стрілу, на очах приголомшених, п’яних товаришів, знову натягнув тятиву, цілячись у ще чомусь живого хлопця. Але не встиг він відвести руку назад, як лук десятника разом із мотузкою, що гучно луснула від точно випущеної швидкої, невеличкої стріли, одразу ж вигнувся у зворотний бік. А від несподіваного удару по пальцях, і зовсім вистрибнув з лап здивованого, молодого чоловіка. Але його здивування не тривало довго. Вихопивши свій кривий меч, він зі страшним криком побіг на хлопця, що стомлено витріщився на нього...

Вбивати чергового шмаркача, та ще й сина командира десятитисячного війська, в мої дитячі плани точно не входило. Вистачило з мене крові і в минулому житті. Але і дивитися як мене зрубують немов бур’ян, я теж не став. І практично не цілячись, пришпилив здорованя, який все ще біг на мене, до грішної землі, випустивши стрілу по довгих носках на чоботях Мерзи. Юнак відразу ж гепнувся обличчям в траву, загубивши при цьому і свій кривий меч. Відкинувши лук, я з максимально можливим у моєму стані прискоренням, скочив на цього, досить вгодованого молодика, і, приставивши ніж до горла, прогарчав:

— Здавайся, пр-ридурок... — у максимально грубій формі, наказав я скалячи зуби. І Мерзи, який хотів уже було піднятися, відчувши на своїй шиї сталь, від якої холоне кров, знову розпластався на вологій траві.

Ошелешений Сармат, який все ще навіщось цілився в Мерзи, повільно відпустивши тятиву, підійшов до мене і присівши навпочіпки, запитав:

— Слухай, братику... А тобі скільки років?

— Яка різниця? — щиро не зрозумів я.

— Просто хочу знати, коли для такого багатура, калим для викупу нареченої готувати! — щиро посміхнувся він. Усе воїнство тут же засміялося.

— Ну, а що ти з десятником робитимеш? — поставив ще одне запитання, уже переставши посміхатися, Сармат.

— А що, є варіанти? — не зрозумів я.

— Ну, поки він живий, то є... Ахмет! — раптом встав Сармат. — А як ти дивишся на те, що б мій братик замість життя десятника, його арабан собі забрав?

— Сопляка на десятника? — здивовано втупився на нього Ахмет. — Та мене інші джагуни засміють!

— А коли дізнаються, що шестирічна дитина, командира твоїх розвідників у чесному бою здолала, не засміють?

— Мені, — два роки! — гордо піднявши голову, вигукнув я. — Що за вовчими мірками, був уже досить зрілий вік. На що знову, всі голосно заіржали.

— Навіть краще! — підняв руки вгору, Сармат. — Мій дворічний братик, і командира твоїх розвідників, у чесному поєдинку переміг. Точно засміють!

— Так... — почухав ріпу Ахмет. — Засміють... Але йому, явно не два! Мінімум п’ять! Але це нічого не змінює... Та й як же Мерзи? Що він хоче? Може, померти для нього буде більш гідним, ніж під керівництвом у сопливого хлопця служити?

Усі одразу поглянули на десятника, котрий майже заснув.

— Ні-ні... — простогнав юнак. — Видно боячись ще більше попсувати, і так уже порядком порізане горло. Наскільки, все-таки неймовірно гострим, був мій ведмежий кіготь! Адже я і не притискав-то його майже. Та й не точив жодного разу...

— Ну, він сказав, — ні... — продублював я відповідь.

— Що, ні? — не зрозумів Ахмет. — Я з його татусем, потім розбиратися не хочу! Нехай чітко відповість, куди він хоче. Під початок Комара, або в царство Тенгрі!

— Не хочу до Тенгрі... — зашепотів Мерзи.

— Він не хоче до Тенгрі... — повторив за ним Сармат. — То що, Ахмет, приймаєш до себе нового десятника, з відповідною його статусу командира, часткою у здобичі?

— Угу... — прогарчав Ахмет. Свердлячи мене своїм стурбованим поглядом.

— Що, угу? — перепитав Сармат.

— Приймаю! Так краще?! — проскрипів сотник... — Досить уже витріщатися на цього, безпорадного ідіота! Ходімо за стіл, та гарненько вип’ємо!

— Дивіться! — раптом вигукнув Такту, який підійшов до нас. — Білці в око влучили! — підняв він бездиханне тіло. — Стріла-то, зовсім дитяча! А в нас тут, тільки в одного такі іграшки є!

— Це як?! — не зрозумів Ахмет. — Він же в неї не стріляв!

— Видно, відскочила... Коли зрізень на льоту збивав... — пронеслося серед гостей.

— Відскочила чи ні. Але ти, Ахмет, моєму братику ще й конячку, подаровану самим Темуджином, обіцяв! — усі подивилися на похмурого сотника. Видно, абсолютно впевненого, що захищаючи свою білку, я зіб’ю всі стріли, і кінь залишиться в нього. А заодно і щонайменше, сотня конячок. І аж ніяк не очікував такого повороту справ. Сармат же, знову опустився до мене на одне коліно. — Все Комар, відпусти ідіота. Тільки, акуратно. А то ні коня, ні арабана, тобі не бачити...

— Усі бачили, який у мене брат! — підняв мене над головою немов білку, задоволений собою Сармат. — Одним пострілом і стрілу смертельну збив, і коня від самого Чингісхана отримав! — народ весело загудів. — За це, потрібно гарненько випити! Сідай, брате. Розкажи нам, як це в тебе виходить. І ведмедів грізних валити, і слуг у сотників переманювати. Розкрий секрет! Я може, теж так хочу...

***

Ледве пересуваючи налитими свинцем ногами, я насилу зліз із величезного коня і, похитуючись, попрямував у бік свого намету. Ігди, тільки-но побачивши господаря, одразу ж підбіг і підхопив напівживого від нескінченних тостів на його честь хлопця, що звалився йому в руки.

— Приймай Ігди, поповнення... — кивнув я в бік коня, що невдоволено фиркав. Який упізнав, мабуть, постійно п’яного горбаня.

— Хазяїне! Ти що це, ще й коня у Ахмета забрав? — не зрозумів Ігди. — Ти його хоч, не вбив?

— Ік... — гикнув я. — Не вбив... Хоча, зізнаюся... Дуже й дуже хотілося... — заглянув я під сорочку, де нерухомо лежав моє руде звірятко. — На спір виграв...