19

— Брате! І хто тебе за язик-то тягнув! — розорявся Келджик. — Навіщо було з Ахметом так розмовляти! От скажи, хто Ахмет, а хто ти?..

— Сказав і сказав... Чого вже тепер... — відповів я молодшим братам, які щойно повернулися з лісу та дізналися, що сталося. — Ахмет, як Ахмет. Хіба мало я у своєму житті, таких Ахметів зустрічав... — пробурчав я про себе. — Та й потім. Якби він хотів мене вбити, давно б уже це зробив, не зважаючи на мої необачні промови. А так, видно є в нього на мене свої плани.

— У Ахмета бойова сотня в підпорядкуванні. А в тебе, — один старий, побитий, ні на що не придатний, слуга-горбань! Не в образу тобі Ігди, буде сказано... — все не міг заспокоїться Келджик, що не на жарт розхвилювався за мене.

— Та нічого... Все правильно... — простогнав Ігди. — Підставив я тебе, хазяїне, знатно...

— Не йди, брате, на вечерю ти цю. Не треба! — трохи заспокоївшись, присів навпочіпки і подивився в мої змучені очі Келджик. — Ахмет Ігди, тобі точно не пробачить!

— Так, Комар... На пиятиках цих, іноді всяке трапляється... — важко зітхнув, погладжуючи покусані ноги, Елдак, присівши за імпровізованим столом із пари шкур. — Знайдуть тебе вранці вже закляклого. І повір, ніхто зайвих запитань точно не ставитиме...

Молодші брати, що прийшли якраз до обіду, принесли з собою і двох, досить жирних зайців. А заодно і з десяток моїх дитячих стріл із мотузкою. Бо нічого добру пропадати. Ігди ж, трохи відлежавшись, усе ж прийшов до тями і приготував нам поїсти. А готував він і справді, дуже смачно. До того ж, окрім куплених у заїжджого міняйла півсотні наконечників до моїх майбутніх стріл, примудрився роздобути ще й трохи солі. Причому, абсолютно безкоштовно. У подарунок, так би мовити. І я, не звертаючи уваги на бурчання моїх названих братів, яке продовжувалося ще й за обідом, жадібно наминав виструганою під час мого вимушеного лежання дерев’яною ложкою, такий довгоочікуваний і неймовірно смачний, солоненький супчик.

— А як там, мої милі звірятка поживають? — облизуючи порожню тарілку і скориставшись нарешті паузою, що настала, поставив я питання, яке мене дуже хвилювало. — Не скучили за мною?

— Добре поживають... — відповів за двох, Келджик. — ведмедиця після того як ми наші з братом стріли з неї вийняли, на поправку пішла. І сьогодні разом із ведмежатами, до річки нас навіть проводила. Щось промукавши на прощання. Видно, привіт тобі передавала.

— А вовки, як? — не відставав я. — Мати-вовчиця з ведмедицею, не воюють за кам’яну печеру?

— Яке там, воюють! — відклав порожню тарілку Елдак. — Вони ведмедиці два дні рани зализували, та м’ясо їй пережовували, щоб та сильно не напружилася. Так вона тепер із ними, навіть спить разом! Уявляєш? Ведмідь і семеро вовків! І ще купа вовченят на таку гору без жодного побоювання залазять, та за вуха її смикають. Ми з братом пів дня з цієї картини реготали... — усміхнувся Елдак. — Особливо, коли вона на інший бік поверталася, ото потіха була! Ти б Комар, це бачив...

— А вона часом, не проти? — трохи напружився я. Пригадавши її досить поганий характер. — Не огризається у відповідь?

— Огризається?! Ти про що? Найдобріша на світі істота! Ця твоя, волохата матуся... Ми коли з неї стріли вирізали, вона й оком не повела. Сльози від болю біжать, а сама язик прикусила і сопе в дві дірки. Смиренно чекає, поки закінчимо.

— Ви це точно, про ту саму ведмедицю говорите? — я здивовано на них вилупився. — Чи може, ви так жартуєте? — брати усміхнулися.

— Точно, Комар! Не переживай за це... Усе добре! Тобі й так є за що переживати...

— А як же, залітні вовки? Не з’являлися? — запитав я, щиро подякувавши Ігди, що приліг з мого дозволу відпочити, за смачну юшку.

— Ну чому ж, не з’являлися... З’являлися. — відповів Келджик. — Був один. Твій добрий знайомий, до речі... Поки він дохлий, як ми думали, біля ведмедиці валявся, ми його відразу потрошити не стали. Хотіли цілу тушу сюди притягти, щоб перед іншими, таким красенем похвалитися. Ну і що б ти йому особисто вуха відрізав. Він же чисто, твоя здобич. Але поки ми за ведмедиком лазили, за конячками збігали, та від броду туди добралися, то його вже й сліду не було! Ожив гад...

— Хто ожив? — не зрозумів я.

— Ну той, неймовірно здоровий, чорний вовчара. Що ти з ним у ваші вовчі ігри на виживання вирішив пограти!

— Цього не може бути! — вигукнув я. — Я ніж йому прямо в шию засунув! Та й вовки з ведмежам, погризли знатно...

— Ну, може й не може, але таку величезну звірюгу ні з ким не переплутаєш... Та й ведмежа, про яке ти нам розповів, ми теж думали, що не жилець. Нас до того дерева його тямущий братик привів, а він як на гілку гостру напоровся, так на тій гілці й повис... Мало хто після такого виживе. Але нічого, після того як ми його акуратно мотузкою спустили, полежав трішки в маминих обіймах, оклигав.... А вовк цей, вже точно міцніший за дрібного медоїда буде. Ти краще скажи, де ти таке звірятко відкопав?

Перший раз бачу, що б білка, та так до людини приклеїлася. Мабуть, довго руду горіхами підгодовував?

— Не білка це! — простогнав Ігди. — А породження пекла! Прянощів на цілу срібну монету перевела, зараза...

Якимось десятим чуттям усвідомивши, що говорять саме про неї, руда вилізла мені на голову і, показавши бідному Ігди язика, залізла назад за комір. Було дуже лоскотно. Але мені чомусь подобалося, що хтось постійно зі мною перебуває. Хоч це й була, явно, якась ненормальна білка. Нормальні, до місцевих пацанів під сорочку, вже точно не лазять...

***

Я нечутно підійшов до зібрання вже досить бухих воїнів, які сиділи на вулиці і бурхливо про щось сперечалися. Трохи послухавши п’яну балаканину здорових дядьків, спробував посунути одного з них, щоб присісти за загальним столом із величезного різнокольорового килима та накиданих під дупи місцевої знаті, стосів вовчих шкур. Навколо яких, не встигаючи підливати в невеликі, білі чаші, послужливо прогнувшись у поклоні, снувало четверо слуг з глечиками. Три десятки добре екіпірованих воїнів, за допомогою ножа і сальних пальців, усіма силами намагалися набити свої бездонні шлунки, відволікаючись лише на кумис та пітницю, яку їм старанно підливала прислуга. А розпалене багаття із живністю що шкварчить, та яка ще недавно бігала в лісі, довершувало цю незабутню картину, весело потріскуючи за кілька метрів від гучного застілля.

— Чого тобі, шмаркачу? А ну, геть звідси! До мамки під спідницю, поки боки не нам’яли... — гаркнув на мене доволі міцний чолов’яга, з хитромудрим візерунком на шкіряній броні.

— Ну й добре... — видихнув я з полегшенням. — Звідси, так звідси. — білка, що стрибнула мені на плече, лоскочучи вухо своїми смішними вусиками, мене всіляко підтримала.

— Сармат! — раптом встав Ахмет, помітивши мою спантеличену пику. — Прошу тебе, не проганяй мого дорогого гостя! Я його ще місяць тому запросив. Це, якщо ти не в курсі, мій майбутній, найкращий в імперії розвідник!

— Розвідник? — засміявся чоловік. — Та він і цицьку мамкину не знайде, не те що вороже військо!

— Ти, мій друже, докорінно не правий! — перекрикуючи знущальний, п’яний регіт, прокричав Ахмет. — Цей шмаркач, мою стрілу з льоту зумів збити. А летіла вона, не аби-куди, а прямо в його нахабну пику! Ти таке, хоч раз бачив?

— Твою стрілу?! — щиро здивувався гість. — Ні, не бачив. Та й не повірю я в це ніколи! Щоб твою швидку стрілу, хоч хтось збити зумів!

— Так, що мені робити? — запитав я в Ахмета. — Сідати чи мотати?

— Сідай до мене, Комар. — поманив мене Ахмет.

— Ні вже! — зупинив мене рукою Сармат. — Нехай зі мною сяде! Хочу з таким багатуром ближче познайомиться! — І всі, хто сидить поруч, одразу ж, не змовляючись і без жодної команди, швидко посунулися, поступившись мені, явно козирним місцем.

— Сармат. — представився чоловік, простягнувши свою величезну лапу. — Син хана Алтина.

— Комар. — поклав і я свою руку, що губилася в його долоні. — Син Мбека.

— Мбека? — трохи здивувався чоловік. — Хм... Чи не того величезного тюхтія, що пригощав нас кілька місяців тому? Як він там, щось його не видно. Напевно, ще більше розжирів на громадських харчах?

— Того-того! — відповів за мене Ахмет. — Тільки, нема його більше... Ведмідь горло, в раз разполосив. Заодно відправивши жирдяя до праотців.

— Співчуваю, Комар! — поплескав мене по плечу Сармат. — Але так, може навіть і краще... З дому його вигнали, двадцять п’ятий син хана, не зрозуміло від якої наложниці. І не просто, наложниці. А кажуть, — справжньої відьми! Та й готував він, якщо чесно, досить кепсько. А ведмедику й така здобич на радість! Чого добру пропадати... — усі тут же заіржали.