18

Тремтячими від слабкості руками вкотре натягую тятиву, цілюся в наріст, і... Промахуюся...

Минуло три дні після того, як я прийшов до тями в прокуреній до одуріння юрті, з обдовбаним до нестями слугою-наркоманом. Що ледь не заморив бідне дитя до смерті. Нашаманивши заодно і найдивніші видіння в моєму і так насиченому різними подіями житті...

Сьогодні я нарешті відчув себе набагато краще і зміг самостійно пересуватися. Бо крові з мене вилилося, — явно більше, ніж потрібно. Але я то, ще нічого... А ось Ігди все ж довелося від суспільства на кілька днів ізолювати. Тимчасово поселивши в ним же виритій, глибокій ямі. Попередньо вийнявши звідти всі гострі предмети. Бо переборщив він дещо зі своєю ядреною травою. Та й у недавньому перевтіленні на чергового смердючку-шамана, теж, мабуть, перестарався. Вицідивши перед процедурами, що очищують душу, майже цілий бурдюк нерозбавленої кумисом, міцної пітниці. І все заради вигнання своїм гарячим диханням, неймовірно злих духів. А заодно й дезінфекції старих шкур цього приміщення. Що насправді, не така вже й погана ідея. Особливо з огляду на наявність у них, різноманітної кровососної, неймовірно кусючої, дрібної живності. Але у своєму благородному пориві все зробити як годиться для істинного служителя культу, так із цією справою перестарався, що з величезним ножичком за неіснуючими білками, які ще й розмовляють, пів дня гад по всьому табору як підірваний бігав. І так тут усіх перелякав, що я аж перехвилювався весь. Що в моєму, і так незавидному становищі, явно протипоказано. А то, порішить ще когось, уявляючи, що бідолаха і є та сама, жирна, балакуча білка для супу, а я потім відповідай за ідіота.

Після чергової, невдало випущеної стріли я трохи присів, бо в мене знову запаморочилося в голові. Але глибоко вдихнувши на повні груди осінню прохолоду і взявши себе в руки, я прийняв бойову стійку і знову погрозив залізним наконечником злощасному наросту...

— Та що таке-то! — вигукнув я з розпачу, дивлячись, як щойно випущене мною древко, знову полетіло кудись у ліс. Тепер, піди-найди його! А шукати треба. Стріл-то моїх мініатюрних, всього з десяток штук залишилося. Добре хоч брати, лук мій із собою прихопили, та про сагайдак із півдесятка вцілілих стріл не забули...

— Господар! — почулося жалібно з глибокої ями. — Випусти ти мене, будь ласка! Ігди, вже видужав!

— Зараз... — пробурчав я про себе. — Розбігся і падаю... — пів дня гада всім табором ловили, поки він за білочками ганявся...

— Господарю! Чесно-чесно! Не бачу я більше балакучих білок! — клявся мені, для його ж блага ізольований від суспільства, алкаш-наркоман.

— А вовків, що говорять, теж не бачиш? — підійшовши до ями ближче, поглянув я в очі схудлого на водній дієті старого.

— Вовків? — перепитав Ігди.

— Ну так. Чорних, здоровенних, балакучих вовків? — не зрозумів я запитання.

— Чорних вовків я зроду не бачив... Та ще й, балакучих... Білки були, це так... — важко зітхнувши, з жалем визнав горбань. — Але щоб вовки розмовляли... До такого стану я ще не напивався... Ну, хіба що на весіллі брата... Я тоді з верблюдом розмовляв. Але з верблюдом, це ж не страшно, правда? Я ж і сам, трохи верблюд...

— Не бачив, значить... — смутно пригадав я свої дивні видіння в прокуреній до одуріння юрті, де майже добу провалявся без свідомості. — Гаразд, Ігди! Проїхали... Але ти точно в порядку?

— Точно-точно, хазяїне! Точніше не буває! Жах, як жерти хочу...

Жерти, я теж хотів. А то від кумису цього проклятого, мутило тільки сильніше... А нічого іншого мені не давали. Хіба що пітницю всередину залити намагалися, для відлякування все тих же, неймовірно злих духів. Але я ж не самогубець якийсь, цю погань у мале дитя запихати!

— От спасибі, Комар! — щиро зрадівши знову здобутій свободі, обійняв мене Ігди. — А то я вже на дощових черв’яків із жабами став задивлятися. Почекай трішки, Господарю, я швидко чогось жерти приготую! М’яса-то в нас, просто завались! Ваші брати крім конини, ще й вовчатину з лісу привезли! Люблю я їхнє м’ясо. Воно і силу чоловічу надає, і немічну старість віддаляє...

Ну так, привезли... Тільки все м’ясо високо над юртою в’ялити повісили. А самі до ведмедиці цієї звалили. Бачте, сподобалося там у неї. Весело їм із ведмежатами і вовченятами живеться. Всяко краще, ніж возитися з напівдохлим братом. Хоча... Вони в мене молодці! І ведмежа з дерева на мотузці спустили, і з вовками на полювання ходять. А мене якійсь буркотливій бабці довірили, що, окрім як смердючою кислятиною відпоювати, та самогонку місцеву на губи намазувати, нічого й не вміє... Ледве-ледве її позбувся! Ще й і йти не хотіла. Господарі, мовляв, наказали, як я не послухатися-то можу. Довелося накричати на дурепу, та ще й ножичком пригрозити. Щоб забиралася разом зі своїм смердючим кумисом із мого намету! Поки я її кривий, горбатий ніс, для більшої краси не підрівняв як слід...

Поки я шукав у лісі свої стріли, Ігди встиг розвести вогонь і закип’ятити воду для супу. Кинувши в булькаючу рідину свої таємні інгредієнти, головним з яких був величезний шматок вовчого м’яса. Але не встиг він закінчити чаклувати над казанком, як раптом закричав, немов його різали...

— Ти куди?! А ну віддай! Ах ти ж, вертихвістка! Ось, я тобі! — і схопивши свій величезний ніж, почав швидко бігати навколо багаття, проклинаючи зубасте, руде плем’я.

Я ж, хоч вже й натягнув лук для чергового пострілу, все ж обернувся в бік слуги, котрий бігав навколо багаття і, вочевидь, ще не зовсім одужав.

— Та, твою ж матір! — вилаявся я, знову спостерігаючи цю дивну картину. — Одужав він! Ага, як же...

— Хазяїне! Лови руду бестію! Вона в мене мішечок із прянощами поцупила! — махав на мене руками скуйовджений чоловік, у якого знову поїхав дах. — А вони, дуже дорогі!

— Мізки вона в тебе поцупила, а не прянощі! — пробурчав я, і сплюнувши, знову натягнув свій лук, який й досі мені не піддавався. Але не встиг я як слід прицілитися, як по мені пробігло щось дуже пазуристе і застрибнуло на дитячу голову. Через що, все ж випущена мною стріла полетіла не кудись у ліс, а в дубову крону, і там же застрягла. — Ну хоч у дерево влучив. І то, прогрес... — похвалив я сам себе, дивлячись на білячу морду, що маячила біля моїх очей. Вертихвістка швидко двічі моргнувши, відразу боляче вкусила мене за ніс і, зістрибнувши у високу траву, щодуху помчала до розлогого дерева.

Я, звісно, не великий фахівець з білок. Але ця неймовірно нахабна, самовдоволена морда, здалися мені напрочуд знайомою...

— Не може бути... — прошепотів я, все ж таки згадавши цей задертий догори ніс. — Це точно, та сама, кусюча тварюка з мого сну!

— Хазяїне?! — підбіг до мене Ігди. — З Вами все гаразд? Вона Вас не покусала? А то вони, чого доброго, скаженими бувають!

— Усе нормально... — потер я свій, на подив цілий ніс. — Ти за супом наглянь, а з білкою цією, я сам розберуся...

***

Не встиг я з великими труднощами піднятися на дерево і витягнути свою дрібну стрілу, як від сотень кінських копит затремтіла земля, і весь видимий біля юрти простір, одразу ж заповнився озброєними вершниками. Забувши про нахабну білку з мішечком спецій, я уважно стежив за тим, що відбувається внизу.

— Ігди! П’яна твоя пика! — прокричав високий, кремезний воїн у кольчужній броні й гострокінцевому шоломі. — Ти якого хріна тут ошиваєшся, а не як годиться, свого пана з кумисом і доброю закускою з походу зустрічаєш?! Я що, повинен тебе по всьому табору шукати? — чоловік одразу ж зліз з коня і з ноги заїхав Ігди, який низько йому вклонився. Той, від доброго стусана і під дружний регіт озброєних до зубів вершників, аж перекинувся. Але на загальний подив, одразу ж підвівся на ноги і, перехопивши руку із занесеним було над ним батогом, сам прокричав на вояку скрипучим, старечим голосом. Та так, що вся орава враз затихла в очікуванні великої біди.