17

Більшість вовків тут же пішли під воду і їх віднесло швидким потоком. Крім одного. Мого добре знайомого, чорного красеня Хо, який все ж таки вибрався з міцної павутини. Перебираючи своїми могутніми лапами, вовк намагався доплисти до рятівного берега. Але проклята течія черговим виром відкидала його на середину цієї бурхливої річки. Те ж саме вона проробляла і зі мною.

— Хо! — покликав я чорного вовка, що ледве борсався в такій же темній як він воді. Хо не відповів. А лише швидше запрацював потужними лапами.

— Хо! — підпливши ближче, я знову спробував привернути його вовчу увагу. Мовчання. І тільки чоловік, котрий впав поруч із нами і явно не вмів плавати, хапаючись за все підряд, змусив вовчару відволіктися від його основної мети.

" От же ж, здоровенна звірюга!" — почекавши, поки неабияк покусаний бідолаха зникне в непроглядній безодні, я одразу ж поплив вовкові навперейми.

— Послухай, друже! Давай забудемо минуле, і разом будемо якось вибиратися. Разом-то воно, напевно, зручніше буде! Я тобі допомагаю, а ти мені? Як тобі така ідея?

— Ні, Комар-р! Не підпливай до мене! — загарчала розлючено, величезна собачка. — Я з тобою по дурості своїй вовчій, одного разу вже зв’язався! Більше ти мене своїми дрібними розмірами не проведеш!

— Але чому, ні-то? — не зрозумів я.

— Чому-у-у-у-у-у?! — завив на величезний місяць, що висів над нами, роздратований вовк. — Прекрасна Рі обіцяла створити зі мною міцну сім’ю, якщо я стану ватажком. І треба ж! Я став ватажком! І міг обзавестися милим, пухнастим потомством... Але ні! Тут з’явився ти, Комар-р, і все мені зіпсував! А тепер Рі з однооким Дро вовченят заведуть... — ледь не заплакав від досади, в кінець засмучений вовк...

— Хо! Та чого ти насправді! — підпливши зовсім вже близько, спробував я підбадьорити його кислу морду. — Таких Рі, знаєш скільки в лісі! Давай виберемося, і я тобі ще краще знайду!

— Хо, не хоче краще! Хо, хоче Рі... — я важко зітхнув.

— Гаразд... Буде тобі Рі! — втрачаючи терпіння, прокричав я на нього, дивлячись, як невблаганно наближається та мерехтить блискавками дорога в небо, яка вочевидь, не віщувала нічого доброго...

— Що, правда?! — обернувся до мене радісно, вовк. — Але як?! Зграя Рі, навіть більша за нашу буде! І чужинців вони не шанують. А від нашої величезної сім’ї і половини не залишилося. Та й ті, хто вижив, після того, як противний, дрібний медожер мені ледь хвіст не відкусив, ніколи мене ватажком не визнають! Засміють...

— Та не скигли ти! — бризнув я на нього чорною, абсолютно не прозорою рідиною. — Вирішимо якось питання! Нам головне, на берег вирулити. Я п’ятою точкою чую, що далі за течією нам із тобою буде повна дупа. І це зовсім не пухнаста дупка твоєї дорогоцінної Рі. Тож, давай, наречений, попливли до берега, доки одноокий Дро до неї приставати не почав. Сам знаєш для чого. Повернемося додому і відгризеш його явно зайве господарство, щоб на чужих вовчиць більше не задивлявся...

Вовк із насолодою уявивши процес позбавлення Дро спадщини, задоволено посміхнувся і, дозволивши схопити себе за вуха, на всіх парах помчав до берега...

— Ну ж бо! Давай Хо, ще трішки піднажмемо! — я разом із вовком щосили гріб до ваблячого нас берега. І треба сказати, у нас майже вийшло до нього пристати. Але тут уже я, після того як у повітрі щось дуже знайомо мекнуло і голосно шльопнулося у воду, втратив будь-який інтерес до нашої рятувальної операції. Я озирнувся назад. Мій сміливий братик з усіх своїх лап намагався не піти на дно разом із очумілою від навколишньої страшної обстановки мокрою білкою, що вчепилася йому в голову.

— Братику, а трошки раніше, ти не міг із неба звалитися... — пробурчав я, і тримаючи за одне вухо захеканого вовка, погріб назад у вируючу річку.


— Що сталося?! — не зрозумів вовк. — Нам же в інший бік!


— Треба ще одного пасажира з собою прихопити. — спокійно відповів я, чекаючи, доки черговий вихор не поверне нас до борсаючогося ведмедика з яскраво-червоною грудкою на голові.


— Якого ще, пасажира? — обурився Хо. — Комар! Нам із Дро потрібно терміново розібратися! Поки він до моєї Рі підкочувати не почав. Ти ж сам казав! А не-зрозумій-кого, рятувати...


— Ну чому ж, не-зрозумій-кого... — поправив я. — Ти його, дуже навіть добре знаєш...


І тут Хо побачив мого молочного братика.


— Так це ж той самий, противний, дрібний медожер! — обурився вовк. — Це він гад, мені мій хвіст ледь не перекусив! Ну ні! Краще я потону, ніж разом із ним щось робити буду!

— Заспокойся! — закричав я йому у вухо. — Не він це... Інший.

— Точно? — зам’явся вовк. — Аж надто він, на того жахливого монстра схожий!

— Точніше не буває! Братик це мій. Наймолодший. Я то вже своїх братів, розрізню як-небудь!

— Гаразд... — погодився Хо. Нехай хапається, але тільки... — не встиг він договорити, як завив від страшного болю, — не за хвіст!!!

Дружно гребучи до берега, наша відважна четвірка майже допливла до галасливого, наповненого дуже страшними криками водоспаду...

— Брате! — кричав я на ведмедика, — ну ж бо! Давай! Усіма лапами греби! А ти чого ухиляєшся?! — перепало на горіхи й білці. — Теж допомагай! Вертихвістка... А то швидко у воду полетиш!.. — але та, замість того, щоб мене послухатися і виконати свій білячий обов’язок, не довго думаючи стрибнула мені на голову і боляче вкусивши за дитяче вухо, повернулася на відносно безпечну ведмежу голову, гордо задерши при цьому свій ніс. Більше я до неї претензій не пред’являв. Але твердо вирішив після повернення, неодмінно зварити з неї наваристий, білячий суп.

Попри всі наші зусилля, у нас нічого не виходило. Проклята течія замість того, щоб заспокоїться і відпустити нас із миром, дедалі сильніше розганялася, закручуючи і знову несучи від берега.

— Змінюємо тактику! — прокричав я, заглушуваний криками і стогонами істот, що розбивалися об каміння.

— Яку ще, тактику?! — не зрозумів мене Хо. — Ти можеш нормальною, вовчою висловлюватися! А то я тебе через слово розумію. І то, не завжди.

— Погарчи мені ще тут! — пригрозив я дитячим кулачком, вкрай розгубленому вовку. — За моєю командою пливемо не до берега, а від нього!

— Це ще навіщо? — не зрозумів Хо.

— Побачиш! — не став я пояснювати. Уже шкірою відчуваючи як разом із моєю сміливою трійцею, лечу на гостре каміння. — Усе! Погнали!

— Кого погнали? — знову не зрозумів Хо.

— Тупиця! — стукнув я його по другому, не зайнятому моїм дитячим кулачком, вуху. — Назад! Погнали! — і ми, потрапивши в черговий вир, що ходив колами, у потрібний момент зробили невеликий ривок до наступної за ним круговерті, і всі дружно причалили до берега. Але скільки Хо не хапався зубами за зростаючу там, маслянисто-слизьку траву, нічого в нього не виходило.

— Хо, друже. Ти тільки не нервуй... — заспокоював я чорного песика, що геть вибився із сил. — Але ми з ведмежам і білкою, зараз прямо по тобі на берег виберемося, а потім і тебе витягнемо. Добре? — і не чекаючи згоди вкрай змученого вовка, я дав команду ведмежаті.

— Давай, брате! Не шкодуй цього земляного черв’яка! — і не дивлячись на страх і втому, він дав... Втикаючись гострими ведмежими пазурами в тушу, яка вже нічого не відчувала, все зробив як треба. І так рвонув по широкій вовчій спині, що нахабна білка, не втримавшись, гепнулася у воду, а нещасний вовк повністю зник у вируючій чорній каламуті. Я теж зволікати не став, і взявши в руки іржавий ножик, встромив його в берег, заздалегідь ткнувши свій шкіряний поясок у зуби виринувшому вовку. І слідом за помчавшим медоїдом, за допомогою гнилої сталі і вовчої голови, вибрався на сушу.

Упираючись і падаючи, ми разом із ведмежам тримали цю неймовірно втомлену величезну тушу, яка намагалася залізти на крутий берег. І якби не схожа на облізлого, мокрого щура білка, котра примудрилася схопитися гострими зубами за багатостраждальний хвіст, який все ще стирчав із води, — у нас точно б нічого не вийшло. Заскуливши крізь зуби від нестерпного болю, Хо разом із рудим, мокрим звірятком, немов ошпарений, вистрибнув із швидкої річки, яка ніяк не хотіла нас відпускати.

Нарешті ми всі на березі. Дружно радіємо нашому успіху і можемо перевести дух. Якби не одне, але... Такі ми, виявилися не одні... Дві страшні, бородаті пики, що пропливали поруч із нами, невідривно дотримуючись нашої тактики, теж вдало вибралися на берег. І діставши з піхов за спиною, одразу чотири величезні, криві мечі, пішли в нашому напрямку з однією, цілком зрозумілою метою...

— Біжимо, Хо. — пропустивши ведмедика вперед, я з білкою на плечі, одразу ж дав дьору до водоспаду, до якого було метрів двісті, не менше. Напівголі, одягнені в бичачу шкіру, величезні воїни, від нас не відставали. Але через півсотні метрів, все ще брязкаючи своїми ременями-спідницями з металевими накладками, що звисали до самих колін, чомусь раптом сповільнилися. А потім і зовсім зупинилися, почувши ззаду якийсь дивний, до болю знайомий звук...

Ми теж зупинилися. Не через звук, звісно. А просто бігти було нікуди. Ми й так, вважай, уже прибігли. Перед нами була величезна прірва, що буквально оперізувала цю невелику ділянку суші з усіх боків, і, обернувшись до наближавшогося писку, ми ще більше очманіли від побаченої нами картини... На двох велетнів із кривими мечами напали комарі. Ну, або те, що віддалено нагадувало цих милих і нешкідливих комах. Чоловіки, стоячи спина до спини, досить професійно, що є сил махали своїми мечами, намагаючись не підпустити дивні створіння занадто близько.