16

— Попалося щеня! — не встиг я увійти в молочну річку і віддатися її неквапливій течії, як гидка пика смердючки-шамана одразу ж нависла наді мною, і, розплившись у широкій усмішці, процідила крізь гнилі зуби. — Не довго ж я на тебе чекав, Комар! Сіті свої, тільки-тільки, налагодити встиг... І тут такий знатний улов! Тож дорогенький, буде в мене сьогодні свято... — покрутив він своїм щербатим ножиком перед моїми здивованими обличчям.

Я спробував встати. Але куди там! Усе моє тіло було обплутане напрочуд міцною павутиною.

— Що трапилося, малюк? Ти тепер уже не такий сміливий? — милуючись усіма моїми марними спробами вилізти з-під сплетеного ним дрібного павутиння, ледь не плакав від розчулення дуже дивний дядько.

— Відпусти дитину, мерзотнику! — переконавшись, що мені ніяк не вибратися, натиснув я на жалість, якої явно не було у смердючки. — Ти ж знаєш закон! Доки я вище колеса від воза не виріс, — чіпати мене не смій! Інакше...

— Що, інакше? Смерть?! — лише знову посміхнувся на мої страшні погрози шаман. І відійшовши до кам’яної стіни, що тьмяно відсвічувала блакитним світлом, розставив запитально руки. — А як ти думаєш, шмаркачу, де ми з тобою зараз перебуваємо? У таборі в Ахмета? Або, можливо, у тебе в селі? — він раптом різко змінився в обличчі і прокричав: — Дорогою в царство Тенгрі, ми знаходимося! Молокосос... І це ти мене туди поганець відправив, так нахабно забравши мою дорогоцінну душу! А без душі, Комар, ні туди потрапити не можна, ні звідти! А можна лише на бездушну тварюку перетвориться, яких тут теж предостатньо... Тож негайно поверни мою душу, малий, і будемо з тобою квиті...

Не кажучи більше ні слова, шаман підійшов до мене і, опустившись на коліна, підняв над головою руки і що є сил, встромив свій кривий ножик мені прямо в серце...

***

— Що відбувається?! Не може цього бути! — крізь прикриті від страху повіки, я дивився, як ніж, що раз по раз встромляючись в мене, зустрічаючи непереборну перешкоду та приводив шамана в несамовиту лють. — Ну ж бо, ріж! — кричав він, звертаючись до своєї іржавої залізяки. — Прошу тебе! Ти ж мій єдиний, жертовний ніж! Ти не можеш мене зараз підвести! Зроби в цьому дрібному тілі, хоч одну малесеньку дірочку, для вилучення моєї дорогоцінної душі!

Але як не повзав він навколо моєї невеликої фігури зі своїм ножем, як не різав моє нерухоме тіло, так нічого в нього й не вийшло. Не піддавався цей дивний захист...

— Стоп! — скомандував сам собі шаман. — От я безмозкий дурень! Напевно це хтось із цих тварюк його захищає... — і він пильно подивився на стіну позаду мене, де я насилу повернувши голову, побачив щільно замотаних у павутині, спійманих цим негідником, нещасних звіряток.

— Який, усе ж таки, величезний вовк! — ще раз здивувався шаман. — Такого красеня і вбивати шкода! Хороший би з нього охоронець вийшов... — І не довго думаючи, загнав жертовний ніж прямо в серце величезного звіра...

«Прощавай Хо, нахабна твоя мордо, ти був хоробрим вовком і гідним супротивником...» — попрощався я з чорним монстром, який, окрім як грізно загарчати, а потім і спустити дух, випустивши при цьому невеликий клубок, що спалахував блискавками, нічого так вдіяти і не зміг. Але коли він підійшов до другого волохатого тіла. Серце в мене забилося значно сильніше, руки що є сили напружилися, і насилу розриваючи надрізані шаманом міцні нитки, я все ж вибрався на свободу.

— Гей, смердючка! — гукнув я шамана, який вже було заніс на ведмедика руку. — А ну! Відійшов від мого брата! А то я швидко твій мерзенний язик відріжу і тобі ж у глотку засуну! — пригрозив я ошелешеному мужику, виставивши вперед свій ведмежий кіготь. Але шаман, замість того щоб відмовитися від свого мерзенного плану і явно зрадівши моїй реакції на спійманого ним звіра, тричі ткнув у маленьке ведмежатко своєю іржавою, але від цього не менш гострою залізякою...

Переконавшись, що іскриста душа залишила миле звірятко і приєдналася до душі Хо, що ширяла під склепінням печери, він з єхидною посмішкою накинувся на мене, будучи цілком упевненим, що тепер-то він вже точно поверне свою підлу, давно протухлу душонку...

З відскоком назад, ухиляюся від його швидкої атаки іржавим ножем по дитячому горлу. Шамана мій відступ анітрохи не збентежив, і перекинувши ножик в іншу руку і лише трохи змістившись у моєму напрямку, різким тичком він знову намагається мене дістати. Я миттю відхиляюся і сам атакую його промайнулу перед очима руку. Але й тут смердючка мене здивував. Спритно перебираючи пальцями, він миттєво розвернув клинок лезом до себе, від чого мій підступний удар по стискаючим ніж сухожиллям наштовхнувся на неприємно скрегочущий іржавий метал. А вільна долоня, величезного порівняно зі мною чоловіка, відразу наздогнала моє здивоване обличчя. Сівши від важкої плюхи на дупу, я з тихим гарчанням погладив палаючу щоку.

— Смерючка-смердючкою, а битися-то непогано вміє! І з ножичком своїм кривим, орудує на всі сто. А що ти на це скажеш? — закінчивши розмовляти сам із собою чистою, вовчою мовою, підриваюся я на ноги й, імітуючи напад оскаженілого єнота, бадьоро розмахую ведмежим кігтем, але в останню мить іду донизу, намагаючись повторити трюк із ведмедем і позбавити шамана однієї з двох точок опори. Але досвідчений чоловік і тут не схибив, а крутнувшись немов дзиґа, пішов від мого несподіваного проходу в ноги, водночас гарненько заїхавши тією самою ногою мені навздогін. Але на щастя не влучив, а лише злегка зіпсував скуйовджену зачіску.

«Танцюрист значить... Ну давай танцюрист, потанцюємо.» — ще раз глянувши на нерухоме ведмеже тільце, загарчав я і, немов лев, кинувся у свою люту, цього разу справжню, і по звіриному безжальну атаку. Але не встиг я в дикому стрибку вчепитися зубами в заповітне горло, а гострим ножиком наробити дуже багато зайвих дірок у його щурячому тілі, як одразу ж шльопнувся на кам’яну підлогу. Шаман, повернувши на місце свою мерзенну усмішку, відразу кинувся на мене, намагаючись загнати свій страшний ніж мені в спину. Насилу виплутавшись із доволі міцних, майже невидимих ниток, швидко уникаю удару ножем відкатом убік, і відразу ж намагаюся встромити вовчий кіготь у неприємну, маячившу переді мною пику. Але на моє щире здивування, знову натикаюся на швидкий блок сталлю. Від досить передбачуваного удару долонею, що послідував за ним, я ухиляюся, нагородивши руку, що промайнула перед очима, досить глибоким порізом.

Шаман, відчувши біль, ще більше прискорюється. Тикаючи в мене своїм ножиком із подвоєною швидкістю, заодно намагаючись схопити спритного хлопчину за густе волосся. Я ж, тільки й встигаю що ухилятися, відстрибувати і присідати, весь час відмахуючись від його довгих лап, практично не огризаючись у відповідь. Але все ж пропускаю ледь помітний удар. І не просто удар, а смертельний тичок просто в око...

І яке ж було моє здивування, коли його напівзгнилий ножик так і не зміг проткнути моє дитяче, широко відкрите око! Схаменувшись і усвідомивши свою невразливість перед його холодною зброєю, я одразу ж попрямував уперед, не звертаючи уваги на удари гнилою сталлю і безрезультатні спроби мене схопити, які ще більше поглиблювали його, і так незавидне становище...

У шамана проткнутий живіт, три рани на лівій нозі й одна на правій. Повністю порізана долоня, і найголовніше, я пройшовся по його противній пиці. Як я примудрився туди дістати, не питайте, не пам’ятаю зовсім. Але глибокий, косий шрам, дає можливість чудово роздивитися його гнилі, верхні зуби.

— Стій! Зачекай! — впавши на одне коліно, благав чоловік.

— Чого, чекати-то? — не зрозумів я. — Ти, тварюко, убив мого молодшого брата!

— Ти не розумієш! Або не пам’ятаєш... Але послухай мене! Я нікого не вбив. Вони й так усі були мертві. У цій річці живих не буває...

— Що значить, не буває? — не зрозумів я. Як це? Я ж живий! І ти начебто, поки що теж. Але це не надовго... І як ти з юрти-то цієї палаючої вибратися примудрився, уявлення не маю... — і я знову замахнувся на нього своїм ножем.

— Я тобі покажу! — благально підняв руки догори, стікаючий кров’ю дядько. — У тебе має бути медальйон із гіллястою кроною. Адже правда?

— І що? — не зрозумів я. — До чого тут це?

— Візьми! — простягнув він маленьку горошину. — Встав це в нього!

— Це ще навіщо? — смердючці я зовсім не довіряв.

— Побачиш! — загадково вимовив він. Але помітивши мою нерішучість, тут же знайшов потрібні слова. — Комар, ти вибратися звідси хочеш? Живим! — остаточно зацікавив мене шаман. — Тоді, роби що кажу!

— Не потрібна мені твоя мулька... Є в мене своя... — пробурчав я, опустивши ножик.

— Як своя? Звідки? — мало не кричав на мене чоловік, нічого не розуміючи.

— Від верблюда! — я дістав із кишені загорнуту в кілька шарів брудного дрантя, маленьку, ледве помітну горошину. І тут же помістив її в медальйон. Чотири гілки, що розходилися в різні боки, одразу ж наповнилися вогнем, що жадає душ. У мене полетіли ширяючі під стелею іскристі сутності. Дві гілки, наситившись, змінили колір із червоного на блакитний, а на самій перлині загорівся ледве помітний символ.