15

— Ігди, — молодець! Ігди, — знає свою справу... — крізь напіввідкриті повіки я дивився, як мій дорогоцінний слуга, пританцьовуючи і махаючи димлячим кадилом, наповнював напівтемну юрту ароматом невідомої мені, явно не місцевої, і неймовірно смердючої рослини. При цьому сам себе ж і нахвалюючи. Її їдкий, нудотний запах, проникаючи в мій дитячий мозок, змушував волосся на голові вставати дибки, а очі сльозитися і вилазити з орбіт. Не в силах виносити чергове знущання ядреним ароматом, я закашлявся і, доклавши чималих зусиль, все ж таки виліз із провонявшої забористою травою, юрти. Але не встиг я вдихнути свіжого повітря, як у мене відразу запаморочилося в голові. І перед тим як остаточно плюхнутися в мокру траву і знову зануритися в страшну темряву, прошепотів спантеличеним моєю беззмістовною промовою, молодшим братам:

— Ведмежа... Дерево... Мотузка... Врятуйте...

***

— Вставай онучок! Ну ж бо, прокидайся бешкетнику. Як ти виріс-то... — шорсткий, теплий язик знову лизнув моє обличчя. Я розплющив очі. Переді мною маячила до болю знайома, вовча морда.

— Не може бути! — вигукнув я і відразу ж обняв волохату шию, що нахилилася до мене. — Але як! Як ти можеш бути живим? Ти ж...

— Помер?.. — з добре читабельними нотками смутку, і якось вже дуже чітко і виразно, запитав мене мій дідусь-вовк, який давно спочив у нерівній сутичці з розлюченою ведмедицею. Берцевою кісткою якого, я ще зовсім недавно відбивався від зграї злих чужинців. І не те, що б я вже зовсім не розумів їхнього гарчання, але до повноцінного спілкування було ще дуже й дуже далеко.

— Так... — відвів я очі й озирнувся навколо. У принципі, нічого незвичайного... Та сама печера, те саме до болю знайоме каміння з порослим на ньому мохом. Тільки замість лісу, навколо барлоги був непроглядний туман. Таке враження, що хтось розлив молоко, а потім ще й закип’ятив його навіщось... Я відразу ж підійшов до краю кам’яного плато і торкнувся руками цієї густої, немов шерсть ведмедиці, мари. І тільки-но я вже хотів зробити крок у безкінечний, білосніжний серпанок, який чомусь так вабив мене, як мене одразу ж покликали.

— Почекай Комар! — проскрипів дід-вовк. — Не йди! Побудь ще трохи зі мною. Дозволь старому, облізлому вовку, облегшити свою душу. Адже я так за тобою скучив... — схаменувшись, я обернувся і побачив у приречено споглядаючого крізь мене дідуся сльози, що виступили на його очах.

— Діду! Ти чого? — повернувся я до дідуся і миттю злизав солоні краплі. — Я ж нікуди й не йду. Ти ж стільки для мене зробив! Словами не передати. Просто, дуже дивне місце... Може й не настільки дивне, як те, з палаючими ведмедями, але все ж...

— Я абсолютно нікчемний вовк! — поклавши голову на моє плече, продовжував лити сльози дід. — Не зміг уберегти тебе від зубів цієї жорстокої ведмедиці!

— Діду! Не плач! — заспокоював я як міг старого. — Тільки завдяки тобі, я тоді живий і залишився...

— Правда? — на секунду зрадів вовк. Але потім знову засумував. — Але ж якщо я помер, то і ти виходить, теж... Це ж так?

— Я не знаю... — чесно зізнався я.

— Я знаю... І тепер розумію, чому тут застряг. Я чекав на тебе. Але тобі тут усе одно не місце. У всякому разі, поки що... — і старий повідав мені історію свого непростого життя...

***

— Колись, дуже, дуже давно, коли дерева були неймовірно великими, а я ще зовсім маленьким вовченям, мою матір убили такі самі як і ти, двоногі створіння. І мене разом із братами та сестрами, забрали до себе в барліг.

Спочатку нас годували, а їхні діти гралися з нами. Але потім, стали по одному кудись забирати. Поки я і зовсім не залишився один. Більше я своїх братів і сестер ніколи не бачив... І з горя та самотності, перестав їсти. Але хлопчисько, який зі мною, як і раніше, грався, не здавався. Він весь час підбадьорював мене і намагався хоч чимось нагодувати. І я, відчувши, що не самотній, прийняв його у своє серце, як рідного брата. Його доброта допомогла мені вижити і навіть отримувати від життя задоволення, особливо, коли ми були разом. Після того як я остаточно одужав, хлопчик продовжив годувати мене їжею. Але робив це не просто так. Показуючи різні предмети і здійснюючи певні дії, він по кілька разів видавав відповідні їм звуки, намагаючись таким чином навчити мене своєї мови. І я, розуміючи що тут він мій єдиний друг, старанно вчився. Та й як не вчиться, адже у випадку правильної відповіді, він неодмінно обдаровував мене черговою порцією смачної їжі...

І все в моєму новому житті, начебто мене влаштовувало. А добродушний хлопчисько і зовсім, замінив мені всю мою сім’ю. Ми дуже багато часу проводили разом. Я з півслова розумів його, він же у відповідь, ще більше до мене прив’язувався. І навіть називав своїм єдиним, справжнім другом... Але час минав. Я підріс, а сусідські собаки все більше нервували. Та й батько хлопчика нарешті помітив, що незрозуміло куди зникає їжа, а ще нещодавно, найхудіше, ні на що не придатне вовченя, яке з дня на день мало неодмінно випустити дух, добряче так, підросло. А в одній із бійок із місцевими псами, і зовсім, несподівано вийшло переможцем. І не дивлячись на свій невеликий розмір, показало характер справжнього хижака. Швидко прогнавши дрібну зграю зі свого двору і не давши образити хазяйську кішку...

— І що далі? — запитав я у вовка, який раптом замовк, з нетерпінням чекаючи продовження історії.

— Одного страшного, туманного ранку, не встиг я розплющити очі, як опинився в темному, задушливому мішку. — продовжив понуро старий. — Напевно, не варто розповідати, як я злякався... І як виявилося, зовсім не даремно... Мене принесли на якесь болото. Де було дуже багато молодих псів, які постійно гавкали. І всі вони були страшенно голодні. З розмов двоногих я зрозумів, що їх тренуватимуть полювати на вовка. І мені нізащо не дозволять вижити. Бо собаки, обов’язково мають відчути мою кров... Першим моїм бажанням було одразу дати драла, але з подальших промов я зрозумів, що найкращим варіантом для мене буде вдавати налякане, беззахисне вовченя. І тоді вони мене віднесуть подалі, щоб собакам було важче мене зловити. Моя невелика хитрість спрацювала. Побачивши переляканого, ні на що не здатного звіра, вони дуже засмутилися і віднесли мене подалі від зграї, яка жадала крові... При цьому не забувши гарненько порізати мені задню лапу, щоб я далеко не втік...

— Дід. — погладив я вовка. — Мені дуже шкода...

— А різав лапу батько того самого хлопчика. — продовжив вовк. — На очах сина. Але той, мовчки дивлячись на те, що відбувається, все ж попросив батька на прощання погладити свого улюбленого собаку. Батько хоч і похитав осудливо головою, але, дивлячись на сльози, що виступили в хлопця, все ж таки махнув байдуже рукою і пішов до ледве стримуваних псів. Хлопчик нахилився до мене і сказав, — заспокойся, і дай мені порізану лапу. Я дав. Він дуже швидко зав’язав на ній шматок свого одягу. Який хоч і трохи, але зупинив кров. І погладивши мене, він тут же втік, ухиляючись від зграї, що кинулася на мене...

— Мені дуже шкода... — знову повторив я.

— Я відразу рвонув за дерево, що впало. Незважаючи на поріз, бігти мені це не заважало. Порізали так, щоб я стік кров’ю і не зміг далеко піти в цих трясовинах. Оббігши дерево, я побачив невелику ущелину. Хоч і досить глибоку, але не широку. Якраз таку, що б там можна було протиснутися по одному. Позадкувавши, я приготувався зустрічати моїх ворогів своїми гострими іклами...

Після невеликої паузи, де старий вовк, трохи вискаливши зуби, грізно загарчав, — мабуть, заново проживаючи ті страшні миті, він продовжив...

— Закінчивши з черговим псом, я опустив його мляве тіло на туші нерухомо лежачих собак. Кров, що бризнула з розірваного собачого горла, миттєво забарвила мене в яскраво червоний колір. І не було нічого у світі солодшого, ніж смак повалених тобою ворогів. Я приготувався до зустрічі ще з трьома псами. Але вони не захотіли вмирати в цей похмурий ранок, а підібгавши хвости, втекли до своїх господарів. І скільки б ті їх не били і не погрожували, пси геть відмовилися повернуться і приєднається до своїх дохлих товаришів. По трупах собак, я насилу вибрався нагору, застрибнув на дерево і, подивившись в очі хлопчику, прогарчав його мерзенною мовою. — Ти, боягуз! — і він мене почув... І навіть вигукнув, — пробач! — але мені вже було все одно... І не чекаючи двоногих мисливців, що набігали на мене, і стріл, що свистіли, я втік до лісу з твердим наміром неодмінно помститися...

Вовк раптом відвернувся від мене.

— Коли я побачив, що приніс мій онук... — він запнувся і ковтнув слину. — Я мало не захлинувся від злості! До того хотілося тебе тут же розірвати на шматки!

— І чому не розірвав? — запитав я пошепки. Але дід мене почув і тут же прошипів.

— Немає сенсу мстити нетямущому хлопчині... Це все одно що з’їсти яйце, а потім переконувати себе в тому, що з’їв цілу курку... Я з великими труднощами умовив вовків залишити тебе в живих... Вигадавши, що ти дар наших минулих предків, і що ти станеш нашим найкращим мисливцем, а одного разу, навіть врятуєш усю вовчу сім’ю... Вовчиця спочатку мені заперечувала, але побачивши як ти весело граєшся з її вовченятами, змирилася, і просто душею раділа весь цей час...

— Ти знаєш що таке душа? — здивувався я.

— Знаю. Хлопчик мені розповів... Але у вас, двоногих. Її точно немає! Ви вбиваєте просто так, заради забави, а не заради їжі. І навіть собі подібних! Я це бачив, і не раз...

— Але ж ти врятував мене від ведмедя! Життя своє за мене віддав! — не витримавши, вигукнув я. — Ти, мій улюблений дід-вовк! Ти вчив мене говорити! Відігрівав від холоду. Ти не міг мене ненавидіти! — мало не заплакав я. — Вибач, але я тобі не вірю! — і сльози самі навернулися на мої очі.

— Так. — погодився вовк. — Я тебе вчив говорити. Але тільки лише для того, щоб ти дізнався, наскільки я був злий! І як мені, перед тим як насолодитися його солодкою кров’ю, хотілося все це висловлювати цьому боягузливому хлопчиську прямо в обличчя! І в тобі Комар, я бачив саме його. Зрадника, який кинув на вірну загибель єдиного вірного друга, і навіть не спробував його врятувати. І більше нікого...

Сивий старий знову подивився в мій бік.

— Але чим довше я з тобою спілкувався, чим більше дізнавався, до мене приходило розуміння того, як же я помилявся, порівнюючи тебе з тією боягузливою, двоногою нікчемою. Ти не людина. Так, нехай і в тілі двоногого хлопчика, та ще й у шкурі ведмедя. — нарешті посміхнувся вовк. — Але в тебе, — душа справжнього вовка! Ти те, чим ніколи не стане той мерзенний хлопчисько, навіть якби він народився у вовчій зграї! Моїм найкращим другом. Який ніколи мене не зрадить... Тому я просто забув про свою помсту і полюбив тебе всім своїм розбитим серцем. Віднайшовши нарешті спокій... Пробач мене, якщо зможеш, Комар...

— Та яке там, пробач! Дідусю! — я відразу змахнув сльози, повернувся до нього обличчям, і знову, що є сил обійняв старого. — Що ти таке говориш! Це ти нас, вибач... — було дуже приємно, хвилююче, ось так узяти й повернуться в минуле. До найбезтурботніших і найщасливіших днів у моєму житті...

— Але я так і не встиг навчити тебе нашої мови! А це нікуди не годиться... — раптом згадав вовк. — Тож, це мій тобі, прощальний подарунок...

Вовк, нарешті відчувши полегшення, тут же важко зітхнув і замість приємного кошлатого звіра в моїх руках опинився лише всюдисущий, сизий туман. Я обернувся, ніде вовка не було. А лише невелика тінь десь вдалині, віддалено нагадувала його розмитий силует. Я негайно побіг за ним. Усім тілом провалившись у це біле, пухнасте молоко з мого далекого дитинства...