14

Близько сорока досвідчених хижаків оточили нашу багатостраждальну, кам’яну печеру. Новий ватажок підняв хвіст трубою і ще раз заклично завив, викликаючи на поєдинок незгодних з його кандидатурою, зубастих сміливців. Не добираючи найпринизливіших виразів щодо його майбутніх суперників, він вочевидь був налаштований дати гарний урок усякому, хто все ж ризикне здоров’ям і кине виклик новоспеченому, могутньому альфі...

Я дав йому час насолодитися цим, без перебільшення великим у житті кожного вовка моментом. Про який з грудного віку мріє кожне вовченя. Стати таким же успішним мисливцем, як і його батьки. А бути ватажком у такому доволі численному вовчому клані, як цей, і зовсім було межею бажань для будь-якого вовка. Але час для самомилування закінчився. Так і не побачивши довгої низки вишикуваних в чергу конкурентів, величезний, абсолютно чорний хижак, вишкіривши сліпуче білі зуби, не поспішаючи повернувся в мій бік. З єдиним, добре читаємим наміром. Закріпити свою владу перед величезною зграєю вовчих морд, що здивовано витріщалися на мене, а заодно і жорстоко помститися за своїх убитих родичів.

Але з цим була не згодна вся моя новознайдена, вовча сім’я. І навіть малюки, які толком нічого не розуміли, і ті, наслідуючи своїх батьків і ховаючись під черевом матусі, яка одразу ж підірвалася на ноги, грізно загарчали на нового главу їхнього клану. А Елдак з Келджиком підбігли до кинутих сагайдаків і до дзвону натягнувши тятиву, націлили на озвірілого ватажка свої гострі стріли.

— Я Хо! — бризкаючи слиною, гарчав на нас величезний, чорний вовк. — Я великий і могутній мисливець! І з великим задоволенням перегризу цьому жалюгідному щуреняті його тонку шию! — на підтвердження своїх слів, Хо ще більше загарчав, вискаливши свої чудові ікла. І я ще раз переконався, що це дійсно був найбільший вовк з усіх, що я бачив у своєму недовгому житті.

— Це мій син! — струменіла у відповідь білою піною, не на жарт розлючена мати-вовчиця. — Спробуй тільки доторкнутись до нього своїми гнилими зубами, мерзенний, чорний виродок! І ти миттю відчуєш подих смерті на своєму холеному горлі!

— Тихо всі! — прогарчав я на наїжачених вовків. І піднятою догори рукою, зупинив братів від непотрібних поки що, випущених стріл. Після яких уся зграя, як пити дати, залишить від нас одні обгризені кістки. А може, навіть і їх не залишить. Міцніше стиснувши в руці свій вовчий кіготь, я, як і годиться справжньому вовку, викликав нового ватажка на останній у його житті, а можливо і моєму, кривавий поєдинок...

— Я, — Комар! — стукнув я себе в груди. — Найвеличніший з усіх великих мисливців! Істинний господар цих місць, викликаю тебе, противну відрижку слизької, зеленої жаби, на смертельний поєдинок! — ходячи колами навколо здоровенного звіра, під підлі смішки зграї, що зібралася, поливав я добірними вовчими висловами, ошелешеного суперника. Чого-чого, а почути вовчу мову від дивного, двоногого суб’єкта, він ніяк не очікував. Я ж продовжував у всіх фарбах описувати, що зроблю з його вирваним, боягузливим серцем, не перестаючи підливати в багаття вовчої крові, що закипала, найміцніших, вовчих слівець, яких я нахапався у свого улюбленого дідуся. Єдиного, хто мене завжди з півслова розумів і хоч якось намагався вчити розрізняти ці дивні, гортанні звуки. Щоправда, для зв’язування вовчих слів дідусь, не соромлячись, через раз вставляв не дуже-то пристойні вирази, яких у нього в запасі був вагон і маленький візок. Ось цей невеличкий візок я зараз і вивалив на ошелешеного, молодого вовка, не забуваючи при цьому скалити зуби і грізно гарчати, підкреслюючи своє презирливе ставлення до свого ікластого суперника.

— Ти випорожнення дохлого щура, плід любові брудного черв’яка і боягузливого зайця, не гідний великої честі, бути ватажком цієї великої зграї! — дивлячись, як зніяковіла моя мати, закінчив я на більш-менш пристойній ноті.

— Комар-р-р! — напрочуд чітко вимовивши моє ім’я, відповів вовк, який мало що розумів із мого людського, дитячого гарчання. Але суть, він, мабуть, уловив правильно. Його зараз всіляко паплюжило і принижувало, доволі спритне і небезпечне створіння. І найголовніше, що його бентежило у всій цій ситуації, воно його, сильного, лютого звіра, абсолютно не боялося! Адже будь-який, навіть ледь помітний страх, він легко вловлював на раз... — Ти, — великий мисливець! — раптом визнав величезний звір. — Ти вбив ватажка, який не одну зиму водив нас на полювання, хоч і могутнього, але вже зовсім старого, та втратившого пильність! І троє його грізних, молодших братів! Але тим приємніше буде для Хо, перегризти дрібному щуряті глотку і насолодитися його сміливою кров’ю! Готуйся до смерті, Комар-р... — ну, або щось у цьому роді... Я теж, не дуже-то й розумів, що він там гарчить собі під ніс. Адже скільки часу минуло! Але дивлячись на його опущений до горизонту хвіст, я напевно знав одне. Він мене, дворічного малюка, як мінімум, поважає! Що мені, ще вчора вовченяті-молокососу, давало чимало приводів для гордості. І звичайно ж заздрості, моїх молочних братів-вовченят, які уважно стежили за нами, підібгавши хвости в присутності нового альфи.

Але тут, незважаючи на всі мої неймовірно роздуті від завищеної самооцінки груди колесом, швидкий стрибок величезної чорної тіні, збив мене з ніг, а мого могутнього супротивника з пантелику. Який зовсім не очікував, що йому так легко вдасться повалити такого грізного суперника. Хо провалився всім тілом, і без найменшої участі з мого боку, перевалився через свою здивовану голову. Але не встиг він стати на ноги і що є сили рвонути в чергову, потужну атаку, як одразу впав немов підкошений, на свою кістляву, вовчу дупу...

Я хоч і проґавив цей несподіваний кидок, але все ж встиг махнути своїм, неймовірно гострим ножичком, зачепивши, мабуть, його задню ногу. Мені ж, крім несильного удару потилицею об кам’яну підлогу, нічого вважай і не було. І я, посміхаючись його жалюгідним потугам встати, переможно завив...

Хоча про не було, це я, мабуть, усе ж погарячкував. Відчувши ззаду щось мокре, я помацав свою голову. І одразу ж різкий біль вдарив мені в мозок. Вовк же, нарешті спіймавши баланс, перекинув вагу тіла на цілу задню лапу і, відчувши мою кров, влив у себе чималу порцію адреналіну і, скоріше грізно сміючись, аніж гарчачи, підстрибуючи, знову попер на мене.

— Комар! — прокричав Елдак. — Ти як? Може ну його до біса, ці ваші вовчі забави?

— Так брат! — щиро підтримав його Келджик. — Давай ми все ж таки тобі допоможемо! Аж надто величезна звірюга попалася! Ми таких раніше, ніколи й не бачили, правда, брате?!

— Не лізти! — тільки й встиг я прокричати двом нетерплячим обормотам. Готовим у будь-яку мить витратити весь запас стріл на цього, в усіх відношеннях милого, чорного песика. — Я і сам зараз, легко впораюся! Мабуть...

Щодо легко, це я, звісно, трошки загнув... Після різкого болю в мене почала паморочиться ще й голова. Та й мутило знатно. Швидко дихаючи, я кружляв навколо суперника, який стрибав на задній лапі, періодично трясучи головою, намагаючись прибрати завісу, що з’явилася перед очима, і навести різкість на вовка, який час від часу наближався до мене.

— Та що ж таке-то! — відчувши, як втрачаю свідомість, і зібравши всі свої сили, я прокусивши до крові нижню губу, сам кинувся на застиглого від несподіванки ватажка, який явно зрадів, що більше не потрібно ганятися на одній нозі по всьому плато, за своєю верткою здобиччю. І Хо, ледь не захлинувшись від щастя, своєю ж слиною, що в надлишку виділялася, з вдячністю мене зустрів, різко смикнувши зубастою пащею в моєму напрямку. Але і я не дарма щодня ухилявся від смертельних ведмежих плюх. Лютий оскал залишився десь позаду, я ж, схопившись за дивовижно чорну шерсть, що переливалася на сонці, підстрибнув і одразу ж видерся на величезного звіра, наче на невелику конячку. Стиснувши м’язисте тіло ногами, я з усієї дурі загнав гострий ніж у його скуйовджений загривок. А далі, все знову закрутилося і засмикалося... З останніх сил хапаючись за мокру від крові, шерсть, та не випускаючи з долонь свій гострий кіготь, я ще кілька разів встромлюю його кудись у вовчу тушу, але не в змозі втриматися на слизькій вовчій шубі, все ж таки зісковзую донизу...

Періодично розплющуючи очі, мигцем бачу, як раптом ожиле, хоробре ведмежа, вхопивши зубами вовка за хвіст і впираючись усім тілом у кам’яну підлогу, намагається відтягнути його клацаючу морду від мого носа.

При черговому помаху вій, картина трохи змінюється...

Уже вся моя вовча сім’я разом із ведмежам тягає ватажка, який ледве огризається, по всьому плато. І перед тим як остаточно вирубиться, я бачу зовсім вже незрозумілі мультики. Уся зграя кидається на допомогу чорному вовку, свистять стріли, а ревуча від обурення ведмедиця, яка нарешті прокинулася, могутнім ураганом проноситься по вовчих, зубастих мордах...

— Ох і не заздрю я цим брудним, земляним черв’якам...

***

— Все-все, брате! Заспокойся! — почув я переляканий голос Келджика. — Ти мені так, чого доброго, ще й ніс відріжеш... А він у мене один цілий, вважай, і залишився... — швидко схопившись на ноги, я все ще продовжуючи битися з лізучими вовками, махав перед обличчям переляканого хлопця своїм ведмежим кігтем.

— Що? Де ми? І чому так темно? — подивився я в непроглядну темряву. — А це ще що? — позаду мене була абияк прив’язана, просочена потницею, дуже смердюча ганчірка. Я зняв її з голови і ще раз понюхавши закривавлене ганчір’я, викинув, а потім глянув на ледве помітну постать Келджика, який відскочив подалі від мене.

— Як голова? — дбайливо запитав він. — Вовки випадково, її повністю не відгризли?

— Добре. Трішки паморочиться, а так, начебто все гаразд. — чесно зізнався я.