Що міг зробити маленький, хоч і не по роках розвинений хлопчик, проти зграї величезних вовків? Він і так, усе що було в його силах, уже зробив. І дивлячись, як два, до напівсмерті перелякані ведмежати, рвонули зі своїх насиджених місць, я з абсолютно спокійною душею заплющив очі, щоб не відволікати добряче зголоднілих вовків від їхнього довгоочікуваного і, сподіваюся, смачного обіду...
Я відчував, як швидко забилося серце у зраділого ватажка. Його тіло нетерпляче напружилося для вирішального ривка, і розкрита зубаста паща на всіх парах понеслася до мого горла...
***
— Ме! — разом із щільним ударом і вовчим вереском, пролунало біля мого вуха. Відкривши щільно заплющені повіки, я не повірив своїм очам.
Подумати тільки! Ці два нахабні медоїди, замість того, щоб драпанути подалі від голодних вовків, вирішили пробігти прямо через усю зграю. Різким ударом міцної ведмежої голови об люту морду, дружно збили ватажка, що кинувся на мене, і, шкереберть, стрімко скотилися разом із ним із кам’яного плато донизу. Пролетівши метра три через негусті чагарники, ведмежата підірвалися на ноги і щодуху помчали до високих дерев, що маячили неподалік. Розлючений ватажок геть забувши про мене, одразу ж рвонув за ведмежатами, що тікали. Але інші зголоднілі вовки вирішили не відступати від раніше наміченого плану і нарешті зжерти нахабну істоту, яка хоч і чинила гідний опір, але зараз була абсолютно знесиленою та беззахисною. Трійця, що кинулася на мене, промахнувшись, хапнула зубами один одного, а не раптом зниклого хлопця, що втік у перекаті. Але швидко розібравшись у ситуації, одразу ж оточила свою втеклу здобич, не залишивши їй і найменшого шансу вибратися з їхнього щільного, смертельного кільця. Як раптом, до болю знайомі звуки, вселили в мене надію, все ж вибратися живим із чергової халепи.
— Ш-п. Ш-п. — встромлялися у вовків, гострі стріли. Тепер сірим, точно було не до мене...
З-за краю кам’яної гори з’явилися два моїх названих брата-оболтуса, які рясно поливали вовків, що металися в агонії, зі своїх потужних луків. І лише як слід нашпигувавши хижаків стрілами, з дуже задоволеними пиками підбігли до мене.
— Ти як? Усе добре? Голова, ноги, вуха на місці? — запитав мене Келджик.
— Та, що йому станеться! — заспокоїв брата, Елдак. — Він величезного ведмедя лише з одним ножиком, на дрібні шматки покришив! Можна було й не лізти, напевно б і сам впорався. Взяв би кістку побільше, раз луком не зручно сірих ганяти, і вибив би цим звірюкам усі їхні величезні ікла!
Переконавшись, що зі мною все гаразд, вони з криками: — А цей, мій! — весело штовхаючи один одного, кинулися відрізати в ще живих вовків вуха, а потім і зовсім завили в унісон, в усіх деталях повторюючи мій нещодавній, вовчий поклик.
— А ви, якого дідька сюди приперлися? — вилупившись на витираючих об пухнасту шерсть вовків свої ножі, запитав я у всю радіючих добрій здобичі, хлопчаків. — Я ж вам чітко сказав, — за мною не ходити!
— Та годі тобі, Комар! — заспокоїв мене Елдак, взявши вже відрізане вовче вухо в зуби, щоб звільнити руку, і, як слід відтягнувши, одразу ж зрізав черговий бажаний трофей під самий корінець. — Не одному ж тобі розважатися! Ось ми й вирішили трохи допомогти!
— Так, братику! — гаряче підтримав його Келджик. — Поки ти й сам справлявся, ми до останнього не лізли. Хоча й дуже хотілося. Навіть у твої розбірки з підлітками-вовками і величезним оленем. Але ці-то тобі точно не друзі! Ти б для порядку, хоч подякував би нам, чи що...
Я ж шукав поглядом зниклих ведмежат. Але ні вовка, ні ведмедиків, видно не було. Треба б зганяти за своєю зброєю, і пошукати того, щонайменше, стокілограмового монстра, доки він лиха не накоїв. Але від моїх тривожних думок мене відволікли горе-родичі, що дуже вчасно, треба визнати, тут з’явилися.
— Брате, ти вуха від ведмедя, собі залишиш, чи ми їх також можемо забрати, перед Ахметом похвалитися? — запитав мене Келджик, підійшовши до величезної, ведмежої туші.
— Я тобі, зараз вуха відріжу! — прикрикнув я на нього. — Ні ведмежат, ні їхню матір, чіпати не сміти! Це зрозуміло?
— А вовків, можна? — запитав Елдак, завбачливо взявши в руки лук.
— Яких ще, вовків? — не зрозумів я, дивлячись на поголовно безвухих хижаків.
— Он тих! Що позаду тебе, з твоїм же луком і стрілами стоять...
Я озирнувся. Картина була ще та...
Усі мої брати-вовченята, неабияк вимастившись у крові оленя, стояли за три метри від мене з моїм же залишеним у лісі барахлом у їхній зубастій пащі. І навіть із загубленим у лісі, улюбленим ножичком. А Буркотун, той і зовсім притягнув мішок із рибою. У якому, крім гостинців для ведмедиці, лежала мотузка і бурдюк пітниці, покинутий мною неподалік, коли я побачив жахіття, що тут творилося. Але найбільше мене обрадували троє до болю знайомих морд.
Я тут же підбіг і винувато схиливши голову, присів, подивившись в максимально розширені, приголомшені появою з того світу, очі. Почекавши кілька секунд, поки вона прийде до тями, я тут же лизнув матір-вовчицю в нахилену до мене морду. Схаменувшись і як слід мене обнюхавши, вона підійшла ближче і, поклавши голову мені на плече, обійняла своєю лапою та ніжно пригорнулася до дитячої спини, нескінченно щасливою, вовчою мордою. Обійнявши вовчицю за її волохату шию, я чомусь згадав про людську матір, яка народила мене та так безглуздо втратила своє життя. Зовсім же ще молода була... І мені вперше за весь цей час, стало її по-справжньому не вистачати...
***
Привітавшись із батьком-вовком і другою молочною матір’ю, які ледве не повністю облизали мене, я обернувся до порядком напружившихся хлопців.
— Елдак! Келджик! — покликав я ошелешених братів. — Ви ж хотіли знати, що там у тій казці, далі було? Не бійтеся! Ідіть сюди! Познайомитеся, це моя вовча сім’я...
— Е-е, ні, брате! — прокричали дружно підлітки. — Ми до цих зубастих тварюк, ні за які пряники, ні на крок ближче не підійдемо! — і вони завбачливо натягнули свої луки. — Нехай краще вони, з нашими гострими стрілами познайомляться...
Я встав і підійшов впритул до новоспечених братів. Потягнувши за древко, в будь-яку секунду готових вистрілити стріл, я опустив їхні гострі наконечники вниз.
— Браття, ви навіщо порушуєте наш договір? Я ж вам начебто, за старшого брата буду? І зла вам точно не бажаю. А ви мене чомусь слухатися не хочете... Чи мені вас, шалопаїв отаких, покарати як слід, раз ви проти старшого брата вирішили піти?
— Покарати? — не зрозуміли хлопчаки. — Комар! Ти сам хоч зрозумів, що сказав? Нас! Великих мисливців! І покарати... Та нас удома, навіть батько не міг покарати! Боявся, що мститися будемо. А старшого брата, ми зроду не слухалися! Ну, хіба що тільки тебе. Руки он, перед їжею помили... Але там же злі бактерії, сам розумієш... Та й що ти нам зробиш? Вовків хіба що своїх худючих нацькуєш... Ну так ми їм швидко шкурку попсуємо. Давай команду, нехай нападають! Подивимося, хто кого...
— Навіщо вовків... — глянув я на них, добродушно посміхаючись. — Я сам вас зараз обеззброю, і на коліна перед вовками поставлю, щоб ви в них своїми небезпечними паличками не тикали, і моє невинне прохання нарешті виконали! Та й після невеличкого прочухана, може слухатися все ж таки мене будете, як і обіцяли.
— Ти! Нас?! Знезброїш? — заіржали брати. — Ми більші за тебе, маля сопливе, рази в три! Та й як ти нас обеззброїш, з голими-то руками? — і вони з силою відштовхнули знахабнілого малого, тут же дружно усміхнувшись, тому як легко це в них вийшло. — Молокосос, він молокосос і є! — і знову натягнувши луки, націлили мені їх у голову.
— Запам’ятай Комар! Наш рід, ні перед ким на коліна не ставав! А перед вовками і поготів не стане! — гордо заявив Елдак. — А ти Комар, хоч нам і старший брат, але знай своє місце, шмаркач! І тоді, можливо, ми сильно тебе ображати не будемо... Так, пару добрячих плюх видамо, для кращого взаєморозуміння. Так, Келджику? Пояснимо хлопцеві невеличкою прочуханкою, хто є хто, у нашій дружній родині, щоб не зазнавався? — запитав Елдак, у свого зніяковілого братика.
— Ось ви значить як заговорили... — я пильно подивився в їхні грізні обличчя. — Не поважаєте, виходить, мене...
— Ми тебе Комар, як брата поважаємо. Самі ж ним стати і просили. Нехай і не старшого. Не доріс ти поки що, до старшого... — продовжив Елдак. — І за тебе у вогонь і воду підемо, і в образу іншим не дамо. Але зневажати себе, теж нікому не дозволимо. І робити будемо, — що захочемо... Захочемо, — вуха ведмедю відріжемо. Або всіх вовків твоїх перестріляємо, щоб їм кланятися не довелося. З однієї простої причини. Ми з Келджиком, — набагато тебе сильніші... Тож, відійди малий, і не заважай нам полювати! У мене тут до сотні, якраз парочки вовчих вух не вистачає...