12

Я з усіх сил намагався не відставати від зубастих монстрів у цій смертельній грі на виживання. Виграти в якій у мене не було абсолютно ніяких шансів. Гарчачи й огризаючись на кожен грізний випад, я ще більше скалив зуби і свердлив вовків своїм самовпевненим поглядом матері-вовчиці. З жахом дивлячись, як закипаюча від люті піна великими краплями стікала по білих, шестисантиметрових іклах на кам’яний настил печери. І лише бездиханна вовча туша за моєю спиною зупиняла їх від миттєвої екзекуції над знахабнілою, двоногою істотою.

Четвірка сірих розбійників, незважаючи на початковий план одразу ж розірвати зухвалого чоловічка, все ще не зрушила з місця. І лише скоса поглядала на застигле в калюжі власної крові тіло їхнього могутнього альфи. Який у найжорстокіших вовчих зарубах не раз доводив свою цілковиту перевагу перед іншими претендентами на свій високий титул. І як би не хотілося розлюченим вовкам одразу ж помститися за їхнього беззмінного лідера, але лягти поруч із колишнім начальством, наразі ніхто не поспішав...

Скориставшись цією невеликою затримкою, я перейшов до поки що єдиного, який спав на думку, абсолютно божевільного плану. Не маючи можливості хоч щось протиставити зубастим тварюкам, я вирішив компенсувати відставання від своїх грізних суперників у бойовій потужності і негайно обзавестися гострими пазурами і зубами.

Переставши грізно гарчати, я замичав, закликаючи до себе переляканих ведмежат. Ті ж, із цілком зрозумілих причин, не дуже то й прагнули прийти на мій наполегливий поклик. Але я не здавався. І раз по раз повторював свій бойовий клич, придуманий нами під час однієї з численних сутичок з лісовими мешканцями, як наш сигнал про взаємодопомогу. І неважливо, чи то пазуриста білка, чи вкрай знахабніла лисиця. Почувши його, ведмежата завжди мчали мені на підмогу. І не раз мене виручали, дружно накидаючись на мого чергового кривдника. Та що там, лисиця! Ці два переляканих до тремтіння в колінах медоїда, невелику рись від мене одного разу прогнали! За що їм, звісно ж, величезне, комарине спасибі. А ці вовки, хоч і більші за те кошеня будуть, але яка вже різниця, коли іншого виходу, як битися, ні в мене, ні в них, більше не було...

— Ме-е! — я ще раз покликав на допомогу своїх переляканих родичів. — Гей, браття! Ви чого це за мамку сховалися, сотню диких бджіл вам у волохаті дупи! Ви ж бачите, що не допоможе вона нам зараз! Ми їй, допомогти повинні... Ну ж бо, братики! Ми ж банда хоробрих медоїдів, а не виводок боягузливих, болотних щурів! Про відбивну з борсука, сподіваюся, не забули? А мені тоді, навіть страшніше ніж зараз було! Але ми ж, — впоралися! Тож досить уже скиглити! І давайте нарешті надеремо цим ікластим упирям, їхні худі дупи! — і ті, переставши тремтіти немов листя на вітрі, нарешті мене почули...

Вовки тим часом, зовсім мабуть про нас забувши, зайнялися з’ясуванням своїх особистих стосунків. По черзі кидаючись один на одного з широко роззявленими пащами й одразу ж із грізним риком відскакуючи, визначили нарешті найдостойнішого, зубастого монстра. І під проводом, хто б сумнівався, неймовірно величезного, хоч і досить молодого вовчари, знову звернули свій погляд на нашу трійцю. Але тут же, перестали навіть гарчати, остовпівши від побаченого, неймовірного видовища...

Дивна істота, що постала перед їхнім вовчим поглядом, мала до хріна лап, три голови, і не мала хвоста. Кілька куцих відростків, вочевидь, не рахувалися.

Прив’язавши поясним ременем ліву лапу ведмежати до своєї, я змусив стати його в бойову позу, а заодно і грізно гарчати, махаючи пазуристими лапами на непрошених гостей. Друге ведмежатко було явно сміливішим. А прокушена до крові задня лапа лише додала впевненості в його силах. Притулившись до мене спиною, він і сам був готовий йти в люту атаку. Свято вірячи в мої казки про те, що це саме він, недбало дригнувши своєю закривавленою лапою, з одного удару впорався з грізним ватажком сірої зграї.

Тримаючи у своїх руках по волохатій лапі, я стояв посередині цієї моторошної машини для вбивств і теж грізно гарчав. Не забуваючи озиратися на всі боки в пошуках хоч якоїсь, більш-менш підходящої зброї. Чудово розуміючи, що, незважаючи на всі мої титанічні зусилля, вся ця, насилу створена конструкція, за першої ж вовчої атаки розвалиться і розбіжиться в різні боки. Потягнувши за собою і моє бідне тіло.

Але саме зараз, все йшло напрочуд добре! Відчувши свою безкарність, ми до того знахабніли, що, продовжуючи махати лапами і гарчати, почали наступати на явно шокованих нашою неймовірною зухвалістю, ошелешених хижаків. І ті, залишившись без досвідченого ватажка і давши на секунду слабину, одразу ж здригнулися, і навіть відступили на самий край кам’яного плато.

Але незважаючи на всі докладені зусилля, наш успіх був недовгим. Вовки швидко схаменулися і слідом за новим лідером, грізно гарчачи і скалячи зуби, знову пішли в атаку. І не встигли ми з братами як слід злякатися, як у вже готових зжерти нас вовків почалися нові неприємності...

Той самий вепр, що бродив неподалік, на якого я по своїй дурості вирішив пополювати, відчув на своїй території чужинців. Виставивши вперед довгі, двадцятисантиметрові ікла, він із диким вереском кинувся на непрошених гостей. Три сотні кілограмів живої ваги, яка не на жарт розлютилася, зі швидкістю поїзда промчали перед нашими з ведмежатами очима, змітаючи зі свого шляху зазівавшихся хижаків. А ті, хто все ж встиг зреагувати, самі зіскочили слідом за скинутими товаришами в паніці вниз. Намагаючись одразу ж забратися зі шляху розлюченого кабана, який стрибнув за ними, немов залізничний потяг, що зійшов із рейок...

Що творилося зі зраділими ведмежатами, — словами не передати! Вони мені від щастя ледь руку не відірвали. Я ледве встиг вийняти її із затягнутого на лапі ременя. Перекидаючись і радісно мукаючи, наша страшна шайтан-машина тут же розсипалася на купу дрібних звірят. Але їхня радість, на жаль, тривала не довго. І кабан, який несподівано з’явився, оголошуючи всю округу своїм переможним вереском, так само раптово зник, задоволено похрюкуючи десь далеко в лісі.

Вовки, яких підганяв новообраний ватажок, хоч і накульгуючи, тут же рушили в нову атаку. Так і не давши мені достатньо часу збігати за своїм луком зі стрілами.

— Ме-е! — знову закричав я, чекаючи підмоги. Але куди там! Нестримні веселощі, не встигнувши толком початися, тут же й закінчилися. Почувши мої заклики і побачивши хижаків, що швидко піднімаються по їх душі, ще хвилину тому неймовірно сміливі ведмежата, підкоряючись інстинкту самозбереження, знову сховалися за брудною від крові ведмедицею.

Я ж, залишившись сам на сам із загрозою, що швидко наближалася, важко зітхнувши, знову глянув на єдиний, запримічений мною засіб захисту. І цього разу, сам узяв ініціативу у свої руки. Вирішивши зіграти з сірими бандитами в нову, дуже захопливу гру. Господаря цієї гори!

Схопивши гомілкову кістку, що лежала біля кам’яної стіни та залишилася від мого улюбленого діда-вовка, я одразу ж пустив її в діло. І хоч піднятися на це плато для таких сухорлявих спортсменів, як мої супротивники, не становило особливих труднощів, але вони з якоїсь невідомої мені причини, слідуючи за новоспеченим ватажком слід у слід, один за одним поперлися найлегшим шляхом. Яким і я колись тікав від сильно стурбованого своїм голодним шлунком, величезного ведмедика. Першим перед моїм палаючим поглядом постав молодий ватажок.

— Е-ех! — вклавши всю енергію мого невеликого тіла, точним ударом у ніс, зрубав я чергову вовчу морду, яка з’явилася слідом за ватажком і грізно гарчала. Натомість тут же заскуливши, зісковзувала вниз, потягнувши за собою й інших.

— Ме-е! Не забував я між ударами заклично волати про допомогу. Але нічого не допомагало. Ведмежата вирішили із засідки більше не виходити. Ну та я їх за це й не звинувачую... Це тобі не борсук...

Ось і все... Усі вовки вже на плато. Два спереду. Два ззаду. Мої помахи кісткою хоч і відлякують сірих, але все менше і менше... Та й я, порядком втомився... Навіть задишка з’явилася. А вовки все ближче і ближче... Я наостанок глянув, як там у ведмежат справи. Тільки вуха й видно.

— Ме-е! — роздаю я передсмертні інструкції. — Щойно ці виродки на мене накинуться, біжіть з усіх лап униз! А там дерев вистачає, може й пронесе... Це зрозуміло? Не чую?

— Ме... — зовсім уже якось невесело, і я б сказав винувато, відповіли ведмедики. — Мовляв, вибач, брате! Підвели ми тебе... Але нічого із собою вдіяти не можемо! Страшно...

— Та годі... Я все розумію. Не переживайте ви так! — відповів я їм, з останніх сил махаючи тим, що залишилося від свого улюбленого діда-вовка. — Мені не вперше! Хіба що блискавки для повного щастя не вистачає, як минулого разу. А так, усе просто чудово!..

Змахнувши останній раз, я без сил впав на коліна і відкинувши закривавлену кістку, розставив руки, востаннє подивившись у чисте небо. І що є сил прокричав, перекрикуючи морди, що гарчали біля мого обличчя.

— Бігом браття! Щоб вас бджоли в одне місце покусали, якщо втекти не зумієте!...