11

Світ навколо різко закрутився і так само раптово зупинився. Я відчув, як чиїсь гострі ікла, доволі жорстко зафіксувавши на шиї хват, підняли мене з землі й потягли назад на ведмежу стежку...

Я спробував вирватися. Але краще б я цього не робив. Грізний, прямо у вухо, рик, і до болю в м’язах стиснуті зуби, одразу дали зрозуміти, що так робити не потрібно. Ще раз глянувши на абсолютно порожні долоні, я все ж таки віддався на милість страшного звіра, який з якоїсь невідомої мені причини досі не перекусив моє дитяче горло.

Але не встигли ми повернутися на щільно втоптану лісову доріжку, як нас відразу ж обступили три доволі молодих, але від того не менш ікластих хижака. І хоч хватка на моїй шиї значно ослабла, а потім і зовсім зникла, у безпеці я себе все одно не відчував. Лише скоса поглядаючи на вишкірені гострі зуби вовків, що мене оточили. Кожен з яких міг легко впоратися з дитиною, не докладаючи при цьому особливих зусиль. Але, незважаючи на це грізне, рикаюче оточення, найбільше мене турбували не ці злі песики, а молодий вовк пристойних розмірів, що мирно стояв осторонь і нетерпляче пожирав мене голодним поглядом. Який, незважаючи на свій юний вік, лише злегка не дотягував до старших звірюк. Я кинув швидкий погляд у бік невеликого деревця, де лежав лук зі стрілами і мішок із щойно спійманою рибою.

— Ось тобі й сходив у гості... — видихнув я з розпачем. І від страху, що раптом нахлинув, знову відчув себе маленьким, беззахисним немовлям, яке опинилося сам на сам із цілою зграєю найнебезпечніших, найголодніших хижаків у цьому лісі. Ситуація і справді вимальовувалася досить таки кепська. Навіть якщо я і зможу прошмигнути через сірого розбійника, який притягнув мене, а зараз грізно гарчить, та перегороджує дорогу, то добігти, а тим паче схопити потрібну мені зброю, — навряд чи встигну. Але навіть якщо і встигну, то вистрілити з неї мені вже точно не дадуть.

Є правда, ще один варіант... Відстрибнути в бік прим’ятих кущів, та пошукати там свій загублений ніж. З яким я напевно, хоч одну зубасту звірюку, але зможу прихопити з собою, на той світ. Але де я його там, у траві шукати-то буду?! Я не уявляв абсолютно... Ще в ідеалі, можна було б залізти на велике дерево. І періодично попльовуючи на цих вишкірених телепнів, почекати, поки їм не набридне вислуховувати добірну ведмежу лайку в їхній бік. Але як на зло, на цих каменях не росло жодного, хоч більш-менш пристойного деревця.

А тим часом молодим вовкам, і особливо цьому бугаю-переростку, явно набридло чекати. І вони потихеньку почали звужувати кільце, дедалі більше скалячи зуби і підбиваючи один одного до активніших дій. Але незважаючи на їхній дружний, бойовий рик, було добре помітно, що ці юні мисливці чомусь не були на сто відсотків упевнені у своїх силах. І навіть на таку, порівняно невелику здобич, як я, намагалися нападати усім гуртом, не залишаючи й шансу в двобої сам на сам із загнаним ними звіром. Крім цього, молодого здорованя. Для спраглих крові зубів якого, мене, вочевидь, і притягли.

Помітивши явну невпевненість у їхніх діях, я відразу оживився. Ці вовки хоч і не ті милі звірятка, з якими я ріс, але до досвідчених хижаків їм було ще дуже й дуже далеко.

— Гаразд, шантрапа залітна! — прошепотів я про себе. — Ми ще подивимося, хто кого...

Адже навіть у ту, неймовірно щасливу пору спільних із молочними братами жорстоких ігор, я від них у розвитку вже точно не відставав. І дуже добре знав куди треба бити і за що хапати, щоб було максимально боляче. А за минулий час я гарненько підріс і набрався сил. Та ще й під чуйним керівництвом господині цього лісу, матусі-ведмедиці, пройшов курс молодого бійця з виживання у важких, нелюдських умовах. Який і не всякий ведмідь осилити зможе. І легко вам зі мною точно не буде. Ви вже мені повірте! А свій єдиний шанс швидко розправиться з безпорадним хлопцем, ви, судячи з усього, вже втратили...

Намагаючись не піддаватися на страх, що все сильніше сковував моє, і так вкрай напружене тіло, подумки підбадьорював я себе у відповідь на грізний гаркіт, який все голосніше і частіше лунав з усіх боків. Але ось ватажок сірої банди підлітків, вдосталь наслухавшись докорів від своїх нетерплячих родичів і остаточно набравшись вовчої сміливості, нарешті зважився. Притиснувши вуха до голови, він максимально присів усім тілом до землі, грізно гаркнув своїм боягузливим товаришам, щоб ті розійшлися. І різко стрибнув у мій бік.

Я ж у відповідь, помітивши дещо на стежці, і сам рвонув на нього. Але замість того, що б щосили вчепитися зубами і перегризти один одному глотки, вирішивши заразом і одвічну суперечку, чия ж плоть на смак соковитіша, а кров червоніша, прослизнув під його тілом, яке зависло в стрибку, і щосили заїхав своїми ногами вовкові в живіт. Та так, що ця велетенська тварюка, перелетівши через мене, одразу ж стукнулася мордою об землю, а потім і зовсім перекинулася, впавши на сіру спину, що зігнулася від болю.

Швидко схопившись на ноги, я миттю ухилився від чергової зубастої пащі. І міцно затиснувши щойно піднятий із землі гострий камінь, так заїхав ним черговому бідоласі, що стрибнув на мене, по носі, що на вовка було страшно дивитися. До того йому було боляче. Скиглячи і задкуючи, вовчок раз по раз намагався прибрати лапою нестерпний біль із роздертої гострим кресалом, закривавленої морди. Ще двоє вовків у нерішучості дивилися то на мене, то один на одного, то на свого ватажка, який вже піднявся після падіння. Але найбільше їх лякав поранений товариш, що скиглив від сильного болю. Бичку-переростку мій стусан теж явно не сподобався. Але відновивши злегка збите дихання і підбадьорливо заричавши на своїх боягузливо підібгавших хвости товаришів, він усе-таки знайшов потрібні нагоди аргументи. І вони вже втрьох почали наступати на двоногу здобич, яка раптово чинила гідний опір.

— Що дітлахи, хочете добавки? Ну що ж, ідіть усі до татка! У мене зуботичин вистачить на всіх... — грізно загарчав я і не добро посміхнувся, стиснувши сильніше камінь, що так вдало попався мені на очі. Зовсім як тоді, в далекому і неймовірно щасливому дитинстві. Коли вовченята всім гуртом намагалися вгамувати надто жвавого і моторного братика.

— У-гр-р... — видав я свій фірмовий, переможний клич, голодного до небезпечних ігор молодого вовченяти. І одразу ж кинувся в атаку на вовків, які чомусь застигли в подиві, та замість того, щоб дружно вчепитися мені в горло, різко відсахнулися з мого шляху. Пристойно розігнавшись і намагаючись з усієї дурі заїхати по їхніх гарчащих мордах, я несподівано для себе промахнувся і, проводжаючи поглядом вовків, котрі раптово відскочили, одразу ж перечепився об довгий корінь, що опинився на моєму шляху. Смачно плюхнувшись мордою в землю і розпластавшись на ній усім своїм тілом, я заодно випустив із рук і свою єдину зброю...

«Ну ось і все... — промайнуло в голові. — Зараз усі дружно рвонуть і розірвуть як тузик грілку...» — і я, вже ні на що не сподіваючись, одразу ж згорнувся калачиком, щоб максимально захистити всі свої важливі, життєві органи. А в метушні, може когось і потягну з собою, щоб не нудно було...

Але минула секунда, друга. А за нею і третя, неймовірно тягуча одиниця виміру часу. А мене чомусь, все ще ніхто не кусав і не рвав на дрібні шматочки. Я ж потихеньку, намагаючись у жодному разі не порушити тишу, що запанувала довкола, став навпочіпки, упершись руками в землю, готовий будь-якої секунди стрибнути і що є сил встромиться зубами в волохату тушу, а потім підняв голову. Переді мною майже впритул, маячили три дуже здивовані морди. А найздоровіша пика, потягнулася до мене й уважно принюхалася, а потім відкрила свою зубасту пащу і... Лизнула мені мій, брудний від падіння ніс...

Знову і знову шорсткий язик наполегливо ялозив по мені, доки повністю не обслюнявив, не менше за них, здивоване обличчя. Я піднявся на ноги і, не вірячи очам, схопив цього грізного звіра за вухо і, нахиливши голову, яка абсолютно не чинила опору моїм діям, подивився на ледве помітний малюнок метелика на волохатому загривку. Понюхавши його у відповідь, я лизнув йому ніс і що є сил обійняв, за його могутню шию...

***

Це був мій найкращий, вовчий друг. Саме він, зі ще одним вовченям, якого тут не було видно, першим визнав мене своїм братом, чим, безсумнівно, допоміг потрапити в їхню вовчу зграю. Ну, може, ще й дідусь-вовк доклав до цього чимало зусиль, всіляко вмовляючи своїх родичів у цей голодний час не відгризати мені мою апетитну голову.

Обійнявши інших зубастиків, які радісно бурчали, я підійшов до вовченяти, що стікало кров’ю, і, сівши поряд, погладив того за вухом. А потім злизавши кров, що виступила в нього на носі, попросив таким чином вибачення за заподіяну шкоду. Той, поклавши свою голову мені на коліна, задоволено заплющив очі. Прийнявши мої щирі вибачення. І щоб остаточно загладити конфлікт і налагодити контакт. І найголовніше, відвести цю голодну ораву подалі від барлоги. Я, оточений вовками, які радісно стрибали на мене, повернувся до свого мішка. Відігнавши особливо настирливих від смачно пахнучої рибою ганчірки, взяв лук зі стрілами і рушив до лісу. Збираючись продемонструвати лісовим братам, що не відставали і дуже зацікавилися моєю дивною зброєю, який я став, великий мисливець...