10

— Брат! Прокинься!

Я насилу розплющив очі і крізь каламутну завісу побачив перелякану пику Елдака. Схилившись навпроти мене, він щосили трусив мене за грудки, немов мішок з картоплею.

— Слава Небу! Ти живий! — видихнув він полегшено, вставши з колін на весь свій чималий, як для його віку, зріст. — А то стогнав і ногами дригав, ніби вже все... На той світ вирушив. У нас тут таке часто буває. Не вміють вчасно зупинитися, переберуть трохи пітниці і йдуть до Тенгрі раніше ніж треба. А тобі-то вже точно, багато не потрібно...

— Усе зі мною добре. — заспокоїв я двох лоботрясів. — А ви чого приперлися, в таку-то рань?

— Яка там, рань! — зліз із конячки Келджик і трохи накульгуючи підійшов до мене. — Сонце вже дупу припікає. — й подавши мені руку, допоміг встати.
А ноги мене й справді погано слухалися. Начебто я всю ніч безупинно біг кудись, намагаючись себе ж і обігнати.

— Ігди! — побачивши свого слугу, який чаклував над смачно пахнучим казанком, поманив я його рукою. — Чий це за віз тут стоїть, що мало на мене не наїхав? — стукнув я ногою по дерев’яному колесу, абияк оббитому іржавим залізом.

— Доброго ранку господар! — низько вклонившись, підійшов він до мене. — Сніданок уже готовий. А це брати Ваші, ще на світанку, свіжого зайця принесли і коней разом із возом повернули. — відзвітував переді мною горбань.

— І шкатулку з рештою барахла! — поправив його Елдак.

— І шкатулку. — погодився Ігди.

— То може вже й поснідаємо, раз готово? — проковтнувши слину, запропонував Келджик. — А то мені після вчорашньої попийки, жерти ще більше хочеться! Та й слуга твій, Комар, дуже смачно готує.

— Можна звичайно. — погодився я. — Тільки в мене є одне непорушне правило.

— Яке ще правило? — не зрозумів Елдак.

— Перед їжею, обов’язково потрібно руки помити! І ніякого кумису або пітниці з самого ранку... — радше невдоволено пробурчав, коли мова зайшла про спиртне, чим відповів за мене, вже насипаючи гарячий, ароматний супчик, Ігди.

— А руки навіщо мити? — не зрозумів Келджик.

— Та й як, без кумису-то! — сторопів від зовсім вже дивних правил, Елдак. — Не воду ж із калюж пити!

— Відповідаю. — суворо промовив Ігди. — Руки мити, — від бактерій. А замість кумису, чай пити будемо, з медом і м’ятою. Дуже смачно!

— Яких ще, бактерій? — мало не хором запитали хлопчаки.

— Дуже, дуже маленьких і страшних! Майже як учорашній ведмідь. Тільки на зріст менших за порошинку. Ви їсти хочете? — запитав я ошелешених отриманою інформацією, мисливців. Які абсолютно не розуміли, як на такого ведмедя полювати то можна. — Тоді бігом, мийте руки і беріть ложки!

— Що ще за ложки? — знову вилупилися на мене хлопці.

— Ах так... — згадав я, де перебуваю. Треба б їх усе ж таки зробити. Хоча б собі. А то всі поголовно з ножа їдять. М’ясо спочатку вижеруть, юшкою злегка все це діло розбавлять, а потім уже кумисом або потницею, як слід полірують. — Тоді тим більше, мийте руки! — Прикрикнув я на них. — І не суперечте старшому братові! Поки прочухана не отримали...

— Та годі тобі... — раптом поникли два обормоти... — Чого одразу, прочухана-то? Полий нам Ігди на долоні, та побільше! Поки злі, немов наш старший брат Комар, бактерії, руки нам по самий лікоть не відгризли...

Після ситного сніданку, вилизавши язиком тарілку і подякувавши Ігди за чудову юшку, поки названі брати доїдали вже другу добавку, я все ж таки вирішив оглянути вміст повернутої мені скриньки. У різьбленій шухлядці розміром із цеглину, було майже порожньо і досить брудно. З десяток срібних монет, кілька обліплених тим же брудом упереміш із глиною наконечників стріл, пучок акуратно перетягнутого ниткою закривавленого волосся і дивний амулет на шкіряному ремінці з незрозумілим малюнком у вигляді дерева та маленькою виїмкою посередині. Щоб не ритися у цій грязюці, я вивернув вміст скриньки на землю. Висипавши при цьому чималу кількість сірої субстанції, дуже схожу на попіл, яку тут же забрало поривом вітру. Кілька разів чхнувши від потрапившого в ніс пилу, я нарешті зайнявся її вмістом.

Постукавши брудними наконечниками по дерев’яній скриньці, щоб позбутися налиплої на них гидоти, я щільно пройшовся ними один по одному, відшкрябуючи брудну глину, що в’їлася в метал. І яким же було моє здивування, коли з-під жовто-сірих наростів стали з’являтися абсолютно чорні, бездоганно виконані форми наконечників. Їхня лякаюча чорнота сильно нагадала мені ту горошину зі скрині божевільного шамана. Та і якість виготовлення вражала своєю досконалістю. Поклавши їх до срібних монет і пасма волосся в уже порівняно чисту скриньку, я ще більше розплющив очі від подиву, взявши до рук шкіряний шнурок із невеликим, але досить важким медальйоном. Придивившись до майстерно зробленого знаку у вигляді дерева, що розходиться в різні боки, але не звичайного, а нібито з виглядом зверху на розлогу крону, по контуру доповнену ще й корінням, яке переплітається з корінням дерева по центру, я чомусь особливо зацікавився маленьким поглибленням по центру розміром з маленьку, перцеву горошину. Мало того що воно неймовірно блищало на сонці, так ще й один в один повторювало соти тієї кулі зі страшного намету. Та я там, незрозуміло яким чином, розгледів навіть невеликі, мікроскопічні символи! Але вони були настільки маленькі, що я не зовсім упевнений, що вони там насправді були. А не привиділися у відблисках яскравого, осіннього сонця. Протерши засліплені сонячними променями очі, я покликав Ігди.

— Слухай, а що це за амулет? — запитав я слугу, який чемно схилився до мене.

— У сенсі? — не зрозумів мене Ігди. — Це символ Вашого роду. Вашого покійного батька, амулет! Він же онук хана Талалая. Першого, і найшанованішого багатура з усіх кочових племен. Хіба батько Вам не розповідав?

— Ігди! Ти знущаєшся наді мною, чи що? Мені два роки від роду! — я пильно подивився в його послужливі очі.

— Вибачте, хазяїне! Я весь час забуваю, що Ви такий маленький! — став він переді мною на коліна.

— Та заспокойся ти! Я зовсім на тебе не гніваюся. Ти краще мені скажи, що це за наконечники-то такі дивні, тут лежать... — Ігди уважно оглянув ідеально зроблений і надзвичайно гострий предмет.

— Явно, Кхілі робота. — покрутивши в руках, він дивився на них завороженим поглядом. — Я раніше такого не бачив. — зізнався він. — Але багато чув...

— Де, Кхілі?! — приєдналися до нас і два закінчивших ранкову трапезу хлопця. — Що, серйозно? Не може бути!

— Ось. У скриньці лежали. Ви що їх, не бачили? — передав їм наконечники, Ігди.

— Та там, так брудно було. І ми більше на срібло дивилися... — зізналися хлопці, уважно оглядаючи річ. — Якби знали, що там Кхілі... То ні в житті б не повернули!

— Чому це? — не зрозумів я.

— Чому? — вони раптом дружно заіржали. — Ми тепер віримо, що тобі Комар, два роки від народження! Бо не знати таке, — просто смішно! Один такий наконечник, сотню добірних кобилиць коштує! Якщо не більше. Це якщо сплав із дрібкою Кхілі. А їх тут, аж цілих два! Та ще й вочевидь чистих, а не прочернь.

— І чим же вони такі цінні? — зацікавився я.

— Чим?! Я тобі зараз покажу! Дивись! — сказав Келджик. І взявши наконечник, спритно накрутив його на свою обезголовлену стрілу.

Попросивши брата поставити перед моїм багатостраждальним деревом щит із металевим умбоном, узятий із воза з поверненими пожитками покійного Мбека. Елдак з Ігди також викотили й приставили спереду щита ще й масивну дерев’яну кришку від великого казана, яка лежала там же. Келджик відійшов подалі від цієї, вочевидь нездоланної перешкоди, і лише злегка натягнувши тятиву, вистрілив...

Стріла, пролетівши крізь кришку, щит і навіть дерево, — вийшла з іншого боку. Лише на третину довжини древка, залишившись у стовбурі дуба.

— Отакої! — очманів я від побаченого.

— Добра річ! — підняв ніс догори, Келджик. — І це я, тятиву майже не натягнув! А ти уяви, якби я її натягнув як слід! І древко тонше взяв, щоб у дереві не застрягло! З одного пострілу і сотню воїнів, як нічого робити, проткнути можна!

— Або, добре охороняємого нукерами, якого-небудь, невгодного хана вбити! — продовжив Елдак, згвинчуючи з держака, що стирчав, чорну смерть. — Не Чингісхана, звісно, про таке навіть думати грішно, та й у нього самого, обладунки Кхілі є. І в його найближчих нукерів, хоч кілька чорних пластин на серці, але теж маються. А ось глави інших родів, цілком обґрунтовано цих самих стріл, побоюються. Бо хоч вони й рідкість велика, але все ж спливають час від часу. То тут, то там. Ось як у твоєму випадку. Та й продати їх просто так не вийде. Необхідно потрібного міняйла шукати, і йому десяток кобил за сприяння доплачувати. Тому що всі знайдені Кхілі, необхідно відразу, сановникам верховного правителя здавати. Під страхом смерті!

— У сенсі, здавати. Безкоштовно? — уточнив я про всяк випадок.

— Ну так. Ще й батогів цілком можна отримати, якщо сам, публічно принесеш. Мовляв, звідки це в тебе, немита твоя пика, зброя небесних воїнів? А ну, зізнавайся! Де решту майна нашого великого імператора приховав? Чи може ти найманим убивцею підробляєш? Хто-хто, а вони такі штучки полюбляють...

— То що ж із ними робити? — не зрозумів я. — Може викинути?