9

Знову стріляти в грізного звіра, Елдак взагалі-то і не планував. Тим паче, що клишоногий з якоїсь невідомої йому причини, притягнутий, мабуть, дивними звуками, які постійно видавав Комар, вирішив його і пораненого брата, залишити в спокої. А гинути в такому юному віці, хоч і цілком гідною мисливця смертю, не дуже то й хотілося. Але як на зло, його майже знепритомнівший від нестерпного болю брат, не встоявши на одній нозі, підбив тремтячу руку, яка і так вже втомилася тримати натягнутою тятиву. Котра по зрадницькі здригнувшись, відразу випустила з затерплих дитячих пальців, злощасну стрілу...

— От же ідіоти! — вирвалося в мене, дивлячись, як ще декілька секунд тому мати-ведмедиця, що мило перекидалася зі мною, перетворилася на збожеволілого від люті звіра. І розриваючи тишу своїм диким ревом, попрямувала до підлітків, які вже не сміялися і схопившись за ножі, цілком серйозно вирішили битися з цим жорстоким монстром.

Якщо чесно, я навіть не знаю навіщо я це зробив... Вистрілив у врятувавшу мене від холоду і голодної смерті ведмедицю... Ну, зжерла б вона цих придурків, якщо їм так дуже хочеться, — мені ж простіше. Немає малолітніх ідіотів, які псують мені життя, — немає проблеми. Зрештою, не я ж їх на шматки розірву, а хижий, лісовий звір. До мене то, які претензії? Але ні, рука сама потягнулася до сагайдака за спиною...

Зрозуміло, що ледве зачепив. І древко, що ледве ковзнуло по вуху, це зовсім не смертельно, і навіть не дуже-то й боляче. Особливо порівняно з тим лісом стріл, що стирчали зараз з її широкої спини. Сліпні буває й болючіше кусають. Але неприємно, — це факт. І ведмедиця, яка майже накинулася на відчайдушних бешкетників, одразу ж розвернулася в бік нової небезпеки, що вочевидь загрожувала і її блудному синові. Але будь-яка, навіть найстрашніша загроза, яку тільки міг уявити досвідчений розум жорстокої тварини, виявилася абсолютно нікчемною, порівняно з похмурою дійсністю, яка постала перед її поглядом...

Побачивши в моїх руках таку саму криву палицю, що плюється болем, як і в її недавніх ворогів, вона на мить застигла, витріщившись на мене в повному нерозумінні, своїми широко розкритими очима. Але потім усе зрозуміла... Поглянувши на мене з неприхованою гіркотою, приречено опустила голову, і тихо, не звертаючи жодної уваги на щось викрикуючих їй навздогін підлітків, побрeла в бік рідкого лісу...

Я ж невідривно дивився їй услід, раз по раз здригаючись від підбіглих і схвально плескаючих мені по спині хлопців. Не в силах відвести погляд від величезної, темної фігури, що майже розчинилася серед зеленого листя, та стала вже для мене, зовсім рідною...

***

Буквально за секунду після того, як ведмедиця остаточно зникла в лісі, Ігди, який прибіг до мене на допомогу з десятком озброєних воїнів, з усіх боків уважно оглянув юного господаря на предмет отриманих під час чергового візиту господаря лісу, всіляких травм. Остаточно переконавшись у цілісності мого, стрімко зростаючого організму, суворо подивився на неймовірно щасливих братів, які намагалися привести до тями двох невеликих конячок, смиканням нерухомих тварин за вуздечки. Але нічого, крім здригання їхніх тіл, не домігшись, вони грізно прокричали на дорослих чоловіків, які підбігли, щоб ті негайно обробили туші та наробили з них ковбас, а решту наказали зав’ялити. І ті, чемно вклонившись, тут же кинулися виконувати віддані недорослями вказівки.

— Мені дуже шкода, ваших нещасних коней... — нарешті видавив я із себе, дивлячись як ці засмучені втратою хлопчаки, гладили на прощання їх скуйовджені гриви.

— Спасибі Комар, нам теж їх дуже шкода... — майже в унісон зітхнули брати.

— Вони були нам, вірними товаришами. Але ти не переживай! У нас ще десяток коней у стійбищі є! — заспокоїв мене Елдак, дивлячись як у мене на очах виступили рідкісні, дитячі сльози. І не тільки через безвинно загиблих тварин. У цьому ніжному віці, контролювати свої емоції було майже неможливо. Та й якщо чесно, саме зараз це робити, чомусь зовсім не хотілося.

— Вісім. — поправив його Келджик.

— Чому це, вісім? — не зрозумів Елдак здивовано зсунувши брови, зображуючи бурхливу розумову діяльність і перераховуючи в думці коней, яких вони мали в розпорядженні. — Якщо було дванадцять? — Келджик щось шепнув на вухо стурбованому братові. — Ну так... Раптом погодився той. Вісім! Тож не пропадемо!

— Господарю! Вечеря давно готова. — поінформував мене Ігди. — Наваристий одначе, супець вийшов. А смачний... Пальчики оближеш! Ти молодець, дуже жирну білку підстрелив, і навіть шкуру не попсував. Гарний із неї комір вийде, я вже постараюся!

— Та щось я і не особливо їсти хочу... — глибоко зітхнув я. Усе ще переживаючи за явно ображену на мене матір-ведмедицю.

— Господарю?! — хором вигукнули ошелешені брати.

— Ти що це Ігди, кинув Ахмета і пішов у служіння до Комара? — поблажливо хмикнувши, здивувався Елдак.

— А що не так? — розвів руки горбань. — Я вільна людина! Кому хочу, тому й служу.

— Та ні, справа твоя! Але він же зовсім ще шмаркач! — не здавався Елдак. — Йому максимум, років п’ять від роду!

— Не шмаркач, а онук усіма шановного хана зі старовинного племені! І йому не п’ять, а два роки від роду! І він, незважаючи на свій ніжний вік, сміливіший і розумніший за вас, двох придурків, разом узятих буде! — розлютився Ігди, наїзду на його юного хазяїна.

— Та, я тебе! — раптом дістав ніж Елдак.

— Тихо, брате! Тихо... — заспокоїв його Келджик, морщачись від нестерпного болю в нозі. — Ти ж уже знаєш, що він слуга Комара. Ось до Комара всі претензії й пред’являй. Та й ти перший, його шмаркачем назвав. — явно не підтримав закипілого переростка, брат.

— Ну... — раптом зніяковів цей задирака, який ніколи і ні за що не вибачався. — Вибач мені Комар. Назвав... Не ображайся, але ти справді, ще дуже маленький... Але! — раптом продовжив він після невеликої паузи. — Треба визнати, дуже сміливий і неймовірно спритний малий! Але й ти нам зізнайся. Яму цю, куди ведмідь провалився, ти для нас із братом приготував? І мотузку, теж за наші душі припас? Я ж правий?!

Я важко видихнув і винувато нахиливши голову, крізь своє густе, звисаюче на очі, чорне волосся, теж дуже суворо подивився на раптом посерйознілі обличчя просто величезних, порівняно зі мною, хлопчаків, які нічого доброго не віщували. Витримавши їхній грізний, важкий погляд досвідчених мисливців на вже спійману в смертельний капкан дрібну дичину, і здатних добряче нам’яти дитячі боки за такий зухвалий вчинок, раптом різко випростався, прибрав з очей волосся і мило посміхнувся.

— Ігди, у нас посуду для дорогих гостей, часом не знайдеться? — і жестом запросив ошелешених хлопчаків розділити з нами трапезу.

***

— Найстрашніше в нашому світі Комар, — це гроза! — повчав мене правди життя Елдак, який вже добряче наклюкався пітниці. Похитуючись, він підняв руки догори і, зображуючи якогось звіра, що явно літає і має величезні крила, та почав страхітливо гарчати та підстрибувати, роздуваючи при цьому свої дитячі щоки, заразом видаючи дивні звуки, які віддалено нагадували мимовільне випускання газів із дупи цієї самої, літаючої тварини. Чим викликав на моєму обличчі мимовільну, милу посмішку, трохи захмелілої від кумису, Мона Лізи. Але Елдак не здавався, усіма силами намагаючись добряче налякати малого, у сумних очах якого, кривавими язиками відблискувало полум’я догоряючого, та все ще потріскуючого багаття.

— Це Тенгрі верхи на своєму величезному драконі, в гніві посилає страшні блискавки з вогнедишної пащі прямо у своїх грішних підданих. — зглянувшись наді мною, коментував потуги брата, який все ще парив серед хмар, Келджик. Попутно розминаючи пристойно опухлу ногу.

— Так це, грім і блискавки... А я думав, що у дракона серйозний розлад шлунку... — удавано розчарувався я, дивлячись, як Келджик, крізь сильний біль що його мучив, натужно посміхнувся моєму милому жарту. — Давай-но я подивлюся на твою ногу, може чим і допоможу. — запропонував я хлопцеві, не звертаючи уваги на дивні кривляння Елдака.