8

Поки ведмедиця, звалившись у підготовлену для цих лоботрясів пастку, лежала непритомна, я з жахом спостерігав, як мої молочні брати, бігли прямо під смертельні стріли хоч і зовсім юних, але від цього не менш небезпечних і безжальних мисливців. Стоячи біля розлогого дуба-мішені, я відчайдушно розмірковував, — що ж мені робити далі?

Якщо я зараз вистрілю по цих невгамовних бешкетниках, та ще й якимось дивом у них влучу, все одно не врятую моїх волохатих братів від неминучої смерті. Просто не встигну. Та й вбивство людини, і тим більше дитини, явно не входило в мої плани. Усе, що я хотів із цими мілкими шибениками зробити, це за допомогою мотузки скинути їх із коня, а коли вони за мною поженуться, влаштувати так, щоб вони потрапили у вириту для цього Ігди, а зараз зайняту величезним звіром, яму-пастку. А там вже, щоб вони з неї не вибралися, накрити зверху чимось важким. Посидять день-другий на водній дієті, поміркують про свою нехорошу поведінку, і, можливо, повернуть мені моє законне майно. Згоден. План, — так собі... І все могло піти наперекосяк. Як у цьому випадку. Але нічого іншого в мою дитячу голову більше не прийшло. І як по-іншому впоратися з цими негідниками, я абсолютно не уявляв. Ну не вбивати ж їх за це! Тим більше, рятуючи життя лісовим звіряткам. Та й місцеві аборигени, у випадку їхньої передчасної смерті від моїх невеликих стріл, навряд чи мене зрозуміють.

— За що ти, Комар, убив двох чудових, молодих мисливців? Та ще й до того ж, нащадків шанованого у великій імперії, далеко не останнього хана? Які, безсумнівно, принесли б величезну користь нашому милому товариству відважних головорізів?

— Ну, як вам сказати...

— Говори як є. Ми постараємося тебе зрозуміти і пробачити.

— Вони полювали на маленьких ведмежат. Ось я їх і пристрелив...

— Ти вбив юних мисливців за те, що вони, як і належить мисливцям, полювали? Дуже дивна відмазка, чи не так? Бути тобі за це ласим шматком м’яса для наших бойових псів! Киньте його до кровожерливих бавгарів...

«Тихо Комар, заспокойся! Зберися вже нарешті! А то, паніку розвів... — закричав я подумки на себе. — За таке у воєнний час, — розстріл на місці!»

А тим часом, Елдак і Келджик, затамувавши подих і до дзенькоту натягнувши тятиву, як слід прицілилися гострим металом прямо в перелякані морди набігаючих на них ведмежат.

«Ех! Був би тут Ахмет, він легко б зупинив цих відчайдушних шибеників, яких я, чого гріха таїти, трохи таки побоювався. Адже подумати тільки! Збити на льоту своєю неймовірно швидкою і точною стрілою, іншу свистячу смерть. Випущену точно в ревучу голову розлюченого велетенського ведмедя... Ці двоє, хоч і неймовірно спритних шмаркача, йому точно не рівня.»

Але Ахмета тут не було... А був переляканий до тремтіння в колінах маленький хлопчик, який ледве визирав із-за високої трави і відчужено дивився, як вбивають його, ні в чому не винних молочних братів. І навіть нічого не намагався з цим вдіяти. Не тому що не хотів. А навіть віддалено не уявляв, що він у цій ситуації зробити міг... А його дорослий, вірний слуга Ігди, і зовсім десь розчинився від гріха подалі, залишивши нудитися на вогнищі, де ще жевріло багаття, їхню ароматну вечерю...

Дрібних ведмежат було шалено шкода... Адже скільки щасливих миттєвостей вони провели разом у веселих, часом дуже навіть небезпечних ведмежих забавах! Скільки дерев облазили, скільки моторошних білок, котрі не соромилися пускати в хід свої гострі пазурі й зуби, прогнали, поки чистили їхні гнізда в пошуках поживи. Скільки шишок і синців набили... Та й вони не раз його виручали, рятуючи висяче на волосині життя, з останніх сил встромляючись пазурами і зубами в товсту кору, і підставляючи під безпорадно звисаючі босі ноги, свою волохату голову. Таким чином, не даючи йому остаточно звалиться з високого дерева... І ось тепер, коли їм потрібна була моя допомога, все що я міг для них зробити, це стояти і дивитися на цю безглузду і страшну бійню.

«Прощавайте мої лісові брати! Ви були мені, справжніми товаришами...»

Я до того засмутився, глибоко впевнений у своїй повній нікчемності й безпорадності, що нижче падати було просто нікуди. І боляче вдарившись об дно моєї дитячої невпевненості, я раптом піднісся духом. І в мені прокинувся навіть не звір, а якийсь невідомий мені раніше, моторошний монстр. Швидко змахнувши рукавом виступилі дитячі сльози, я ковтнув підступивший до горла клубок і тихо процідив крізь зчеплені зуби:

— Хрін вам із редькою, недоумки, а не братів-ведмежат! Г-р-р-р! — загарчав я по-вовчому, у безсилій злобі. Чим привів до тями ведмедицю, яка не зовсім вдало приземлилася на свою волохату голову. Згорнувшись у три погибелі, вона була дуже здивована своїм дивним становищем.

Взявши з сагайдака відразу дві стріли, я в найвищому стрибку у своєму недовгому житті, максимально, до нестерпного, ріжучого болю в дитячих пальцях натягнув тятиву, та випустив їх наперейми смертельним, летячим стрілам..

Упавши в м’яку траву, я тут же піднявся, шукаючи очима вбитих наповал звірят.

Нікого. Тиша. Навіть Елдак і Келджик притихли, вдивляючись у зарості й намагаючись з’ясувати, де ж поділися їхні свіжі мисливські трофеї. При цьому, що доволі дивно, ці задираки навіть не сперечалися один з одним за своїм звичаєм. Постійно з’ясовуючи, хто цього разу поцілив перший, а хто сліпий і безрукий каліка, недостойний гордого звання мисливця. А вставивши лук у сайдак, Келджик, а за ним і Елдак, перекинувши тятиву через плече і натягнувши злегка поводи, не поспішаючи, рушили в напрямку зниклих з поля зору ведмежат. Ні на секунду не сумніваючись у своїй мисливській удачі. Аж раптом із трави показалася така знайома, перелякана морда першого ведмежати, а за ним і друга, стурбована паща. Вони в унісон, жалібно заревіли, кличучи до себе свою зниклу матір. Але не почувши відповіді, тут же підірвалися і що є сил побігли в бік лісу. Живі й неушкоджені. Ошелешені брати відразу переглянулися, відсторонено дивлячись у слід втікаючим тваринам, абсолютно не розуміючи, як це вони могли промахнутися в таку велику, і майже нерухому, особливо порівняно з верткими горобцями, клишоногу мішень.

Але тут Келджик, явно щось помітивши за кілька метрів від того місця, де лежали їхні майже здобуті мисливські трофеї, пришпорив коня і підїхав ближче. Не злазячи з коня, він нахилився і підняв зацікавивший його предмет. Елдак, слідуючи його прикладу, теж виявив схожий артефакт. І взявши його в руки, підняв високо над головою, привертаючи увагу брата. Підлітки здивовано розглядали дивне переплетіння встромилися один в одного древок, потім про щось тихо пошепотілися і дружно повернули в мій бік. Я ж часу не гаяв, і закинувши лук за спину, швидко видерся на моє улюблене дерево, подалі від цих прудких охламонів.

— Комар! Злазь давай! — кричав Келджик, нишпорячи поглядом по густій кроні розлогого дуба. — Ми бачили як ти тут сьогодні ошивався. Он і твій іграшковий кінь, розміром з барана, біля юрти стоїть.

— Так малий. Ти нам по ведмежій шкурі заборгував! — підтримав його Елдак.

— Чого це я вам, і щось заборгував?! — прокричав я ображено в них над головою. — Це ви в мене коників поцупили, і моє законне майно привласнили!

— Звідки ти знаєш, що воно було твоє? — перепитав Келджик, максимально піднявши голову догори і намагаючись уже за дитячим голосом, вивудити мене своїм досвідченим поглядом, серед досить густого листя. — Може Мбек, нам їх раніше ніж тобі, подарувати збирався. Ось ми і взяли своє! Ну, а ведмежата, — це точно була наша здобич. А ти її своїми зубочистками, добути нам не дав. І не відпирайся! Такі огризки тільки в тебе в сагайдаку й водяться. Тож з тебе, шмаркач, два дрібних ведмежати!

— Або один, — але ду-уже великий ведмідь! — як можливу альтернативу, запропонував Елдак. — Тим паче, що ти любитель із ними повоювати... Але ти дивись! Головне, щоб як минулого разу не вийшло. І він не жирного Мбека, а вже тебе, дурня, на вечерю не зжер... — брати весело заіржали.

— Гаразд придурки... Хочете замість маленьких ведмежат, величезного, лютого ведмедя? — перепитав я в них.

— Ну так, хочемо! — мало не хором відповіли Елдак і Келджик. — Дуже хочемо!

— Тоді отримайте і розпишіться. Позаду вас ідіотів, якраз такий і стоїть.

— Ти ще й знущаєшся, так малий? — запитав Елдак, що майже на голову височів над більш округлим Келджиком. — А по шиї, за такі жарти, не хо-хо? І ми не подивимося що ти, під Ахметом ходиш! Отримаєш по повній!

— Та ні! Правда! Позаду вас ведмідь! — вигукнув я, піднявшись вище і прихопивши про всяк випадок мотузку. — Сподіваюся, це досить габаритний для вас екземпляр. І ми в розрахунку?

Обидва лоботряси посміхаючись, знехотя, очікуючи побачити там рівно нічого, майже одночасно розвернули своїх невеликих конячок. І не встигли вони це зробити, як їх тут же знесло з сідел, від неймовірно сильного удару ставшого на задні лапи звіра. Який вже встиг вибратися з ями і абсолютно безшумно підкрастися до нічого не підозрюючих, поглядаючих у мій бік мисливців. Дві невеликі конячки, упавши замертво одна на одну від неймовірно потужного удару лапою по голові, одразу придавили більш огрядного Келджика. А досить високий, як для його віку, Елдак, який уже піднявся на ноги, нишпорив у високій траві, шукаючи свій улюблений кривий лук. Але так його і не знайшовши, спробував витягнути з під туші судомно смикаючогося брата.

Ведмідь, правильно оцінивши ситуацію, спокійно обійшов лежачих конячок та підійшов до Елдака. Хлопчина не знітився і витягнув пристойних розмірів кривий меч. Закриваючи собою борсаючогося брата, він почав кричати на звіра і що є сили тикати своєю гострою зброєю, намагаючись не підпустити до себе, досить спокійного ведмедя. Обтикана стрілами ведмедиця, дочекавшись потрібної миті, так само легко, як і повалила дві конячки, вибила з рук хлопця його зброю, котра, пролетівши метрів десять, впала біля її нещодавньої пастки.