7

Розірвавши на шматки довгоочікувану, нарешті спійману ведмежатами невелику рибку, ведмедиця невдоволено витріщилася на тремтячих на вітрі переляканих малюків, які пів дня безуспішно намагалися спіймати хоч щось, у вже досить прохолодній річці. Даючи чітко зрозуміти, що вона, не замислюючись, зробить із ними те саме, що і з їхньою спійманою, не надто великою здобиччю, якщо їй знову доведеться скільки часу чекати на чергову порцію їжі. Винувато повісивши носи, ведмежата благально дивилися на вкрай роздратовану небагатим уловом матір, доки та, все ж таки трохи заспокоївшись, приступила до довгоочікуваної трапези.

Миттєво проковтнувши спійману рибку та відчувши сильний напад голоду, вона підійшла до переляканих ведмежат ближче і щосили заревіла на них, приготувавшись зіштовхнути бідолах, що тулилися одне до одного, назад у річку. Як раптом завмерла на місці, ошелешено втягуючи ніздрями повітря. Нахилившись, вона злякано провела носом по землі, прискіпливо досліджуючи кожну прим’яту травинку, все ще не вірячи своєму ведмежому чуттю, і в на мить промайнувший, дуже знайомий їй запах. Передумавши відправляти назад у воду ведмежат, які невимовно зраділи такому повороту справ, матуся-ведмедиця ретельно принюхувалася, вихоплюючи з небуття найменші деталі трагедії, що розігралася на цьому місці...

Ось тут, її улюблений малюк, зовсім нещодавно унесений страшним птахом, максимально наслідив, залишивши після себе просто неймовірну кількість бруду і мулу, а потім сліди знову повели до річки. І тут у ведмедиці стався справжній напад люті. Від її несамовитого крику, зі страху злетіли з верхівок дерев птахи, а ведмежата всім тілом притулившись до землі, тут же пошкодували, що не послухалися матір і відразу не пірнули в порівняно спокійну, хоч і холодну воду. Вони мовчки лежали, прикривши лапами вуха, та боялися навіть поворухнутися, щоб не потрапити під роздачу важких ведмежих лап, що миготіли над їхніми головами, чомусь раптом розлюченої ведмедиці.

«Цей кровожерливий виродок, знову посмів полювати на її миле дитя!» — крутилося в її затуманеній від праведного гніву голові. Причому, вона одразу зрозуміла, що її кмітливий малюк спробував викупити своє життя чималою кількістю спійманої в річці риби. Але цьому волохатому вбивці, цього здалося явно замало, якщо він незважаючи на відкупне, кинувся ще й за її улюбленцем!

Пройшовшись берегом у пошуках нових слідів, вона раптом зупинилася, відчувши в траві щось нове. Її серце, передчуваючи недобре, забилося набагато сильніше і частіше. Але як слід принюхавшись, ведмедиця одразу ж відкрила від подиву пащу і ошелешено плюхнулася на дупу. Потім усе ж піднялася, ще раз втягнувши ніздрями повітря та лизнувши засохлу на траві кров. Тільки її неймовірно сміливий син, що не боявся підійматися на найвищі дерева, в пошуках смачних горіхів і шишок, міг вступити в сутичку з величезним, жорстоким самцем-переростком, сліди крові якого, вказували на нещодавню трагедію, яка тут розігралася. А відсутність крові улюбленого ведмедика вселяла в матусю-ведмедицю, хоч і зовсім крихітну, але все-таки надію. Якої з лишком вистачило, щоб відправиться по відмінно збереженому сліду клишоногого розбійника. Покликавши за собою нічого нерозуміючих малюків, вона одразу ж рвонула в бік негустого лісу, сподіваючись усе ж таки відшукати свого зниклого і дуже успішного, на відміну від його братів, у питаннях видобутку поживи, улюбленого нащадка...

***

Ігди вже закінчував з ямою, вкриваючи її поверх рідких гілок, ще й свіжою травою для кращого маскування.

— Щось аж надто швидко він впорався. Мене від сили, півгодини не було. — подумав я, під’їжджаючи до горбаня, який намагався приховати сліди пастки.

— О, хазяїне! Нарешті ти повернувся! А то я вже перехвилювався весь, де це ти пропав... — горбань низько вклонившись, одночасно струсив із себе залишки рослинності.

— А яма що, вже готова? — здивувався я. — Якось ти її, дуже швидко вирив... Вона хоч глибока?

— Ображаєш, Комар. Якби не мотузка, я б із неї й не вибрався, напевно. Та й не так уже й швидко... Цілий день із нею проклятою промучився. Коріння дубове довелося сокирою прорубувати... Ну, а у Вас як усе пройшло? Повернув шаман мою душу?

— Цілий день? — не зрозумів я. — Ти ні чого не плутаєш?

— Не плутаю Комар. Он, і місяць уже видніється. — я подивився вгору.

«Нічого собі! — мало не звалився я з коня. — Але ж дійсно, півмісяць потроху почав відвойовувати собі небо. А мені здалося, що я в наметі хвилин п’ять, від сили, перебував. А воно подивіться як...»

— Так що там із моєю нещасною душею? Змилувався шаман, повернув родиму? Чи все ж таки, вішатися? — уже ні на що не сподіваючись, дивлячись на моє стурбоване недавньою новиною обличчя, перепитав горбань.

— Змилувався Ігди, не переживай... Куди він подінеться-то... — зітхнув я. Дивлячись у бік страшного намету, який дедалі сильніше розгорався.

— Із підводного човна? — усміхнувся горбань.

— З нього самого. Але солі гад, так і не дав... Тримай свою душу! — я простягнув Ігди іржавий ніж із підсохлою кров’ю. Куди я про всяк випадок зішкріб і кров із мого гострого ножика. Мій слуга, тремтячими руками взяв іржаву залізяку, понюхав, посміхнувся, і неймовірно зрадівши даному, глянув на мене.

— Так, хазяїне! Це той самий ножик! — і одразу ж злизав підсохлу гидоту.

— Ну що? Відчуваєш щось? Повернулася до тебе душа? — щиро поцікавився я в чоловіка.

— Не знаю... — зсунув плечима Ігди.

— А коли він у тебе душу забирав, то відчував?

— Звичайно відчував! Коли тобі іржавим, щербатим ножем горло ріжуть, як тут не відчути...

— І то правда... — погодився я з ним. — Ну тоді будемо вважати, що мою місію виконано. І душа знову повернулася до свого законного власника.

— Будемо... — видихнув із полегшенням Ігди. — Спасибі, хазяїне! Я знав, що ти мене в біді не залишиш. Ахмет би залишив... — зітхнув він.

— Ну, раз майже всі задоволені, тоді давай Іґди, вечеряти. А то я й справді, щось за сьогодні, добряче зголоднів... Але до Ахмета більше не підемо. Нічого нам там робити, раз ми тепер самі по собі. Погостювали і досить. Пора і своє життя якось налагоджувати. Тож ти давай, візьми цю тушку і придумай що-небудь нам на вечерю. А я ще трохи потренуюся, хочу перевірити тут дещо...

Хто б міг подумати, що в цій смердючій юрті час так швидко летить... Я поки там був, то аж дещо трохи підріс... Мені навіть пояс послабити довелося, до того він тиснув. І на коня без проблем застрибнув. А раніше, мені ще й підтягуватися доводилося. Чи може мені це все це здається...

***

Скрипуча кришка скрині з гуркотом повернулася на своє законне місце, піднявши за собою пристойний стовп пилу. Моїм першим, щирим бажанням було втекти звідти куди подалі. Що я без зволікання і зробив, порушивши чергову смертельну місцеву заборону, перестрибнувши через невеличке вогнище посеред намету, одразу ж вибігши назовні. Утім, у той момент мені було не до цих безглуздих законів...

Перебуваючи в повній розгубленості й шокований від побаченого в тій страшній скрині, я абсолютно не розумів, що ж мені робити далі...

Підійшовши до свого маленького коня, я тремтячими руками взяв невеличкий бурдюк і одразу ж із жадібністю сьорбнув трохи противного, смердючого пійла. Яке Ігди за своєю старою звичкою, ще й трохи розбавляв місцевою, досить міцною горілкою. Або в простолюдді, — пітницею. Трохи заспокоївшись, я знову глянув на вхід до цієї клятої юрти. Повертатися туди, зовсім не хотілося. Але розпочате, потрібно було неодмінно довести до кінця. Інакше, — ніяк! І я, відсунувши брудне покривало, знову увійшов у цей, до тремтіння в колінах, страшний намет...

Переступивши через шамана, що розвалився на підлозі, і скоса поглядаючи на голови, які презирливо вилупилися на мене, я з побоюванням підійшов до заритої в землі скрині. Вдихнувши на повні груди смороду, що оточувала мене, я потягнув за іржаву ручку, що холодила мою долоню. Почувши неприємний скрип відкривання скрині, я відразу ж заплющив очі...

Постоявши так з хвилину, я знову їх відкрив. Нічого не змінилося...

Переді мною лежала голова вбитого кровожерливим ведмедем, Мбека. Він був наче живий. І навіть очі знову були відкриті й дуже сумно дивилися кудись угору. Ніби благаючи скоріше відпустити його туди, до рідного сина... Цього разу я тікати не став. І знову спробував заплющити йому очі. У мене це чомусь не вийшло. Я придивився. Повіки були пришиті кінським волосом до його густих брів. Але коли я взяв голову і підняв її зі скрині, то знову мало не впав на дупу...

На дні, серед розсипу монет із золота і срібла, переливаючись їдким світлом, лежала дивна, чорна куля. Що своїми розмірами дуже нагадувала мою невелику, безпутну, дитячу голову. Це тоді вона здалася мені кулею. Але як слід придивившись, я побачив, що насправді це була темна сфера, щільно всіяна невеликими шестикутниками. Близько сотні бджолиних сот, з незрозумілими символами, що світяться на них. Я навіть спробував їх перерахувати. Дев’яносто дев’ять символів, і один чорний, абсолютно порожній шестикутник. Вдосталь награвшись дивним артефактом, я все ж залишив його в спокої і повернувся до багатостраждального Мбека. Поклавши голову на невеликий столик, поруч із ще однією, напівзгнилою головою, я дістав ведмежий кіготь і підніс до наповнених сльозами очей. Щойно я розрізав ножиком нитки, що тримають повіки, і все ж таки заплющив очі названому батькові, наметом пронісся неймовірно сильний, поривчастий вітер. Він, немов спійманий у пастку звір, метався обмеженим вицвілими шкурами простором, перевертаючи напіврозкладені голови й остаточно загасивши ледве тліюче вугілля невеликого вогнища. Повернувши кіготь на місце, я одразу ж схопив голову Мбека в руки і міцно притиснув до себе, щоб не ганятися за нею по всьому намету. Мені почулося, що вона мені ледве чутно прошепотіла прямо у вухо, своїми білими губами: