6

Прокинувшись, я відразу потягнув свої дитячі ручки до перших променів сонця. І добряче позіхнувши, зайнявся розтиранням моєї бідної дупи, що затерпла від постійного сидіння в цьому проклятому сідлі. Насамперед Ігди вручив мені справжню зубну щітку. Не з магазину, звісно. Але чистила вона цілком пристойно, хоч і була виготовлена з невеликої кістки і вставленої в невеликі, нерівні отвори, жорсткої щетини. До щітки додавалася також і суміш якихось рослин, перетертих із білим порошком, можливо крейдою. І дуже здивувався, коли я ні слова не кажучи, одразу ж почав чистити нею зуби.

— Комар, ти дуже дивний малий! Тобі два роки від народження, але ти знаєш і вмієш, навіть більше за інших старців! Вивчив нашу мову, вважай за тиждень. Та ти вже краще за мене нею розмовляєш! — і він укотре почав повторювати за мною всі мої рухи кістяною, зубною щіткою.

— Ні Ігди, нічого я тут поки що толком не знаю. Мені ще вчитися і вчитися! — сплюнувши терпкий порошок, я прополоскав рот водою. — Їздити на коні, — не вмію, шаблю в руках тримати, — не виходить, — вона більша за мене буде! Половину місцевих, кріпких висловів, ніяк правильно не виговорю. Навіть із лука цього клятого, і то, як слід влучити не можу... Весь час, його кудись не туди веде. Як зачарований, право слово.

Закінчивши з ранковим туалетом, я тут же прийняв упор лежачи і, поставивши ноги на досить великий камінь, почав віджиматися на своїх дитячих кулачках. На двадцятий рахунок, змінюючи положення рук, для опрацювання всіх м’язів. А то через постійну верхову їзду, скоро забуду як і на своїх ногах ходити! Не дарма вони майже у всіх тут, короткі й криві. На відміну від могутніх плечей.

— Ось ти Комар, кип’ятиш воду і даєш мені пити замість кумису. І кажеш, що так убиваєш, як ти сказав?

— Бактерії, Ігди. Дуже маленькі, шкідливі тварини. Яких хоч і не видно, — але вони точно є.

— Так-так. Їх клятих! От я тобі не вірив, але коли за весь час жодного разу не зліг із животом, усе ж починаю вірити! — він допоміг мені стати на руки, і я продовжив віджимання, уже стоячи на руках.

— Але я все одно ніяк не можу зрозуміти. Як ти можеш пити з калюжі й не боятися? Там же твої, ці, як їх...

— Бактерії, Ігди. — відчувши нарешті приємний біль у м’язах, знову встаю на ноги.

— Во-во! Вони самі, маленькі засранці. Чому вони тебе бояться і не з’їдають зсередини, як інших?

— Не знаю... Дитинство в мене було дуже й дуже непросте. Та й до цього, життя не балувало... — важко зітхнув я, намагаючись перестрибнути виставлену переді мною, на висоті в мій повний зріст, палицю.

— Ти думаєш, Комар, у людини багато життів? Ну ось я, наприклад. Міг бути не горбатим слугою, а гордим красенем верблюдом. Дуже витривалим верблюдом...

— Чому верблюдом? — не зрозумів я, все ж якимось дивом перелетівши в перекиді через дрючок, що маячив перед очима.

— Як чому? А ця штука, звідки в мене взялася? — він повернувся і вказав на горб на спині. — Зрозуміло, що з минулого життя притягнув... А ти що притягнув? А Комар? — він пильно подивився в невинні, дитячі очі. — Можеш не говорити. Я й так знаю... Знання ти з минулого життя приніс... Не бачив я нікого у твоєму віці, з такими неймовірними здібностями! — Ігди з усієї дурі почав махати по мені все тією ж, дубовою палицею. Я легко і невимушено ухилявся від його розмашистих ударів. А наприкінці і зовсім поставив блок. Крутанувшись, я міцно схопився за держак і вирвав з рук здорового дядька, важку палицю. Спантеличений, але вже не надто здивований черговим бойовим прийомом, за два тижні схожих тренувань і постійних просторових розмов, чоловік знову взяв палицю.

— Адже правда? Пам’ятаєш ти своє минуле життя. І життя, видно що не просте, а справжнього воїна! Як ти вправно й безстрашно своїм маленьким ножичком, ведмедя під горіх обробив! Усі досі дивуються...

— Ну, це не я обробив, а Ахмет. І якби не його швидкі стріли, то ведмедик мене точно б на небеса відправив. — зітхнув я. Знову прийнявши упор лежачи і по черзі віджимаючись то на лівій, то на правій руці, з кожним днем намагаючись збільшувати число повторень і навантаження.

— Камінь поклади на мене, будь ласка. — попросив я чоловіка, відчуваючи в собі ще чималий запас міцності.

— Поменше чи побільше? — дивлячись на два, майже однакові кругляки, перепитав горбань.

— Клади обидва. — почекавши поки мене придавить до землі, я з пристойним напруженням, ще кілька разів віджався.

— Ахмет, воїн, звісно, хороший... — знявши з мене вантаж і важко зітхнувши, продовжив Ігди. — Безстрашний, хоробрий, спритний. Але... — раптом запнувся він.

— Що, але? — прогулюючись по палиці, що лежала одним кінцем на камені, я намагався втримати рівновагу. — Чого замовк?

— Поганий із нього господар. Ось що! — випалив горбань. — Платить мало, б’є багато. Я недавно кумис трохи пролив. Не помітив під ногами камінь у траві, от і спіткнувся об нього. Так він мені весь горб, так батогом пошматував! Я три дні, піднятися не міг... І головне, — за що? Чого-чого, а кумису в нього вистачає! Вісімнадцять, Комар! Кобил із приплодом. Не голодує ж? Неправильно це...

— Так... Неправильно... — підтримав я засмученого чоловіка. Який, крім побоїв і приниження у своєму нелегкому житті, нічого, мабуть, і не знав. — Тримай Ігди, міцніше палицю. Я тут спробую на руки стрибнути. Аж надто мені це зробити хочеться! — і я тут же стрибнув назад, шукаючи поглядом упору. Але помічник, який щосили впирався двома руками в палицю, через раптом зникле навантаження і мій поштовх ногами, трохи зрушив палицю. І я промахнувшись, тут же плюхнувся у високу траву.

— Вибач, Комар! Я не знаю, як так вийшло... — ледь не плачучи і винувато опустивши очі, пролепетав слуга Ахмета.

— Та нормально все! Не переживай... — заспокоїв я старого, який зовсім вже занепав духом. — Це моя провина. Ми зараз ще разочок спробуємо, але ти її міцніше тримай, домовилися?

— Добре Комар... Тримаю! — розставивши ширше ноги, горбань вчепився в палицю немов лев. Я виліз на палицю, поплескав його по плечу, розвернувся і відійшов. Попередньо все ж перепитавши:

— Тримаєш?

— Так! — пролунало за моєю спиною. І я тут же зробив стрибок назад... І треба ж! У мене вийшло. Просто неймовірно! Дуже зрадів я, стоячи на руках і посміхаючись, більше за мене, задоволеному горбуну.

— Комар... — раптом знову опустивши очі, запитав хлопця, який все ще стояв на руках, дещо розгублений чоловік. — А можна, я твоїм слугою буду? Я дуже старанний, ти ж знаєш...

Спантеличений дуже дивною пропозицією, я знову звалився в пом’яту траву.

— Не зрозумів? Навіщо це тобі? — ледве визираючи із-за зелених стебел, витріщився я на зовсім вже зніченого горбаня.

— Ти хороша людина, багато знаєш. Дарма, що дитя... Є чому в тебе повчиться. І з тобою, як не дивно, я себе в безпеці почуваю. Та й просто, — людиною! А не безправною худобою...

— А як же, Ахмет? — не зрозумів я. — Він не буде проти?

— Яка різниця... — недбало махнув рукою Ігди. — Я ж йому слуга, а не раб. Можу піти до іншого господаря. А він мені, ще й за півроку заборгував. І не те, що б у нього не було. Просто хоче, щоб його благали. А я хоч і бідний, — але гордий! Не буду перед ним принижуватися. Тож тепер, видно, уже й не заплатить...

— А я тобі, що заплачу-то? У мене крім юрти, в якій я до того ж, ще жодного разу не був. Нічого й немає... Ну, хіба що двоє коней та візок. Так їх у цих оболтусів, що на скаку стрілою горобця збивають, ще й забрати якось потрібно. Та як це зробити, — я навіть не уявляю...

— Ти, — син Мбека. Спадкоємця одного з нойонів, нехай зовсім невеликого і бідного, але найдавнішого і найшанованішого племені. Твого прадіда сам Чингісхан боїться чіпати. І правильно робить... Тож служити тобі, — це велика честь для мене. Та й щось мені підказує, що без доброї здобичі, — ти довго не залишишся. З такими-то здібностями... А я, — теж швидко вчуся. І я дуже хитрий. Не дивись, що батогами битий. Та й Ахмету, в боргу не залишився... До тебе он, перебіг! То-то, його вспучить! — захихикав неприємно горбань.

— Ну... Я навіть не знаю... — чесно зізнався я. — У мене раніше слуг не було. Тільки підлеглі... Та й навіщо вони мені?