5

Перекотившись убік, я все ж зумів піднятися і добігти до намету. Підібравши свій дитячий лук і сагайдак зі стрілами, я озирнувся і замер від жаху. Вчепившись обома руками в пащу приголомшеного звіра, Мбек намагався всіма силами її розірвати. Напружуючи до межі м’язи і ревучи немов поранений лев, він усе більше й більше роздирав ведмедю його зубасті щелепи. Ось уже затріщали сухожилля, натягнуті його сильними руками. І здавалося, що ще трохи, і він остаточно зверне йому голову. Я навіть трохи напружився, очікуючи почути хрускіт поламаних ведмежих кісток... Але замість цього, промайнула ведмежа лапа, роздерла кухареві горло, а друга пазуриста сталь, розпорола живіт... Велетень, який швидко втрачав життєві сили, все ще тримав у пухких долонях пащу господаря лісу, який вже прийшов до тями. Але той, недбало змахнувши руку людської істоти, яка наважилася протистояти йому, одразу ж впився Мбеку в закривавлене горло...

Дивлячись крізь виступилі сльози, я не міг повірити, що добродушний і доброзичливий чоловік, який ще недавно випромінював упевненість у завтрашньому дні, перетворився на мляву, неживу матерчату ляльку, яку захоплено жбурляв клишоногий монстр. Я був до того шокований, що не помітив, як мене разом із ведмедем обступило близько сотні вершників на конях...

Попереду всіх, сидячи на невеличкій кобилі, у сталевому, загостреному шоломі і явно старовинній шкіряній броні, одягненій поверх розшитого східними візерунками халата, сидів високий, кремезний чоловік. З чорними, немов сажа, звисаючими вусами, і рідкісною борідкою, що пробивалася під нижньою губою, на витонченому, скуластому обличчі. Блиснувши невеликими, глибоко посадженими очима і швидко оцінивши ситуацію, він тут же підняв руку. Прокричав іншим, набагато скромніше одягненим воїнам, щось заспокійливе. Потім вийняв із прив’язаного до сідла налуча свій кривий лук і спрямував його в бік величезного звіра, який все ще граючись підкидав півтораста кілограмову жертву.

— Не стріляй! Я сам за батька помщуся! — піднявши над головою іграшковий лук і сагайдак зі стрілами, вигукнув я здивовано вертячому головою чоловікові. І який ніяк не міг второпати, хто ж це посмів його зупинити.

— Я тут! — штовхнув я дивно вдягнутого здорованя, луком по нозі. — Мбек, мій батько! І це наші з ведмедем розбірки. Так що, не лізь! Зрозуміло?! — чоловік нарешті мене помітив. І опустивши лук, протер очі. Може, здалося? Та ні. Максимум, чотирирічний хлопець із невеликим луком, грізно дивився на нього і щось вимагав на місцевій мові. З усього він зрозумів тільки три слова. Не стріляти, помститися, і батько. Жестом поманив когось із натовпу і вислухавши, мабуть, повний переклад, ще раз здивовано втупився на мене.

— Ти, — його син? — запитав він.

— Так. Мбек — мій батько! Він ціною свого життя врятував моє. — максимально дохідливо пояснив я.

— І ти, хочеш помститися?

— Хочу! — упевнено вигукнув я.

— Але як?! — ошелешено втупився на мене вусань. А потім перевів погляд на величезного звіра. — Ти йому, на один зуб!

— Побачиш! Але я тебе прошу, що б не сталося, — не втручайся! Це наші з ведмедем, старі розбірки.

— Як тебе звати, сину Мбека?

— Комар. Мене звуть, Комар! — гордо вип’ятивши груди, як і належить справжньому вовку, я трохи вискалив зуби і представився.

— Ти дуже сміливий, Комар, син Мбека. Ми за тебе будемо молитися. Ахмет, буде за тебе молитися! Нехай небо нас почує і ти все ж здолаєш свого грізного ворога! — він підняв свій лук. І щось вигукнув на своїй мові, та одразу ж був гучно підтриманий іншими людьми з луками і довгими списами.

***

Від справжньої бійки я ніколи не тікав. Чи то в дитинстві, коли безвусим юнаком втік на фронт. Або в похилому віці, пройшовши через усе, що тільки можна було пройти. Я так і не скорився злій долі, у забутому богом селі. Не спився, не збожеволів, а боровся до останнього. Радіючи кожній миті, відпущеній мені всевишнім. Хоч і наповнених болем і повною безнадією останніх років життя, загублених розірваною поруч міною...

Дивом не втративши нижні кінцівки в черговому, нікому не потрібному військовому конфлікті. Я, всіма забутий і покинутий, пересувався лише завдяки неймовірним зусиллям волі, з великими труднощами переставляючи свої, майже неживі ноги. А прокидаючись від судом, що хапали моє бідне тіло, я щоранку знову і знову розминав понівечені вибухом м’язи, щоб продовжити ще на один день мої нестерпні страждання. І тільки щоденні, виснажливі тренування і плавання за будь-якої погоди у швидкій річці, яка ніколи не замерзала, та ще риболовля з грою в шахи — не дозволяли мені остаточно збожеволіти. І знаходити в моєму існуванні хоч якийсь, мало-мальський сенс...

А зараз, коли в мене нічого не боліло, не тягнуло, і навіть не скрючивало через раз. Крім, мабуть, змученої болем і горем втрат, душі. Я почувався більш ніж упевнено. Навіть у такому, не дуже великому тілі. Тим паче, що в мене тепер нарешті був він. Мій ведмежий кіготь. Такий же гострий і ефективний, як і важка ведмежа лапа... Але кіготь, мабуть, залишимо на потім. А зараз пройдемося по нашому одноокому людожеру невеликою артпідготовкою. Видихнувши залишки тваринного страху, я взяв із сагайдака ще одну, на додачу до моїх двох затиснутих у руці, дрібну стрілу...

***

Перша стріла встромляється велетню в шию. Майже за метр від того місця, куди я щойно цілився. Сильно не засмутившись, на зворотному русі перехоплюю пальцями держак, і одразу ж випускаю наступну, по зростаючій чорній плямі. По плямі стріляти не страшно. Не звертаючи уваги на заглушливе ревіння, так само примружуючись, розмиваю ціль, і на бігу заганяю третю стрілу в величезне тіло, що стає на весь зріст.

Упевненим рухом дістаю з сагайдака наступні три стріли. Дві міцно затиснуті між пальцями, третю миттєво вкладаю в лук. Пробігаючи позаду ведмедя, знову клацаю три рази, заганяючи одну за одною ці шпильки під товсту шкіру. Про жодну влучність не може бути й мови, тому цілюся кудись у середину. Добре хоч, абияк влучаю в ревучу, знову розвернуту в моєму напрямку тушу. Відбігши на черговий десяток кроків, вкотре обстрілюю друга дитинства дерев’яними, весело свистячими дротиками. Які хоча й не завдавали ведмедеві видимої шкоди, проте знатно виводили з себе, і так розлюченого звіра. При черговій спробі взяти стрілу, рука намацує в сагайдаку порожнечу.

— А де ж десята? — швидко переводжу погляд на сагайдак. — От дурень! Вона ж у лисиці залишилася! — та й навіщо вона тобі, якщо ці стирчачі з гори м’яса зубочистки, вже зробили свою справу. І виступивша з ревучої пащі піна, ясно про це говорила.

Відкинувши лук убік від набігаючого на мене, нічого не тямлячого звіра, різко йду з його шляху в бік вибитого ока. Миттєво зникаючи з поля зору грізно ричащої на мене волохатої голови. І тут же з розгону плюхаюся на дупу, прослизаючи під ведмедем, усе ще слизьким від риби тілом. Але роблю це, не заради розваги. А міцно стиснувши свій неймовірно гострий ножик, легко проникаю під товсту шубу і глибоко прорізаю лезом обидві передні лапи. Та так, що мишко тут же падає мордою в траву. Що я йому там порізав, — я не знаю. Але при спробі піднятися, він знову плюхається всім своїм чималим тілом на землю. Однак уже за секунду, проревівши добірні ведмежі матюки і зібравши всю волю в задніх лапах, він, за допомогою голови, все ж таки піднімається на весь зріст, і в перевалку крокує в мій бік. Хтось із кінної братії не витримав страшної картини, де дитина, яка ледве дотягувалася до колін ведмедя, стояла і заворожено дивилася, як величезний лісовий звір ішов на нього, розмахуючи висячими, наче батоги, лапами, та одразу вистрілив у величезного ведмедя.

Але Ахмет, який все ще тримав напоготові лук, одразу ж збив своєю швидкою стрілою миттєву смерть, що летіла в голову ведмедя, заразом грізно гримнувши на неслухняного поспішаку. А я, якщо чесно, був дуже навіть не проти парочки гострих залізяк у голові величезного звіра.

Відступати було нікуди. Ця велетенська громадина, в один крок мене тут же наздожене. І я, вискаливши зуби і піднявши мій страшний ножик над головою, з грізним гарчанням сам кинувся на могутнього велетня. Але в останній момент, ухиляючись від удару важкою лапою, знову проїхався між розставленими ногами велетня, різанувши наприкінці по напруженому сухожиллю. Заревіла від чергової порції болю туша, одразу ж завалилася на бік і, ламаючи держаки, впала на землю. Опинившись позаду лежачого ведмедя, я відразу ж заліз на цю волохату гору. Хапаючись за його шерстяну шубу, я щосили намагався якнайшвидше дістатися до мохнатого горла, вбивці названого батька. Вхопившись однією рукою за мою першу стрілу, що встромилася в шию, а іншою витягнувши з піхов ведмежий кіготь, я одразу ж встромив його поруч. Ведмідь мов підірваний знову встав на ноги. І пританцьовуючи на єдиній здоровій лапі, щосили смикав своєю мордою з одного боку в інший, водночас голосно клацаючи зубастою пащею, в надії відкусити мені, як мінімум, мою дитячу голову. Щоб утриматися на оскаженілому від болю звірі, я відпустив ножик і схопився двома руками за поламану стрілу, чим викликав просто неймовірний за своєю амплітудою помах головою. Який тут же підкинув мене на кілька метрів вгору. Перевернувшись у повітрі, я побачив під собою вже розкриту і готову мене з радістю зжерти, зубасту пащу.

— Щоб ти мною подавився! — вигукнув я, і заплющивши очі, виставив попереду себе міцно стиснуту в руках, вирвану з ведмежим м’ясом, обламану стрілу...

Гострий наконечник разом із не менш гострим держаком увійшов у пащу ведмедя, а я, перевернувшись, тут же відчув удар об його слиняву морду...

Розплющивши очі, я зрозумів, що повис на стрілі, мов на турніку, не даючи закрити ведмежі щелепи. Ухиляючись від удару лапою, я нарешті відпустив стрілу і відскочив убік, при цьому не зовсім вдало впавши на землю. Сильно забивши спину, я лежав і не міг поворухнутися. На відміну від величезного звіра. Все ще не в силах закрити пащу, він одразу ж завалився набік таі за допомогою вцілілої ноги вперся в стрілу, що засіла між щелеп. Швидко її зламавши, з обламаним древком, що стирчить із пащі, і ревучи від болю, він невблаганно підповзав до мене. А мені, щоб оговтатися, потрібно хоча б кілька хвилин полежати. І все знову запрацює! Але в мене немає цих кількох хвилин...

За кілька секунд закривавлена ведмежа морда наблизилася до мене впритул і, знехотя проковтнувши криваву піну, що вже на всю капала мені на обличчя, одразу ж, із диким ревом накинеться на мене...

А я, в цей страшний момент, чомусь знову згадав мого справжнього батька. Того бухого бороданя з мисливської сторожки. Цікаво, чи заступився б він за мене, як ця, зовсім чужа мені людина. Віддав би своє життя, заради своєї кровиночки? Не знаю... Та видно тепер, і не дізнаюся...

Я вже міг спокійно розгледіти страшні рани, зроблені моєю невеличкою стрілою, у пащі, можливо навіть у мого вітчима по ведмежій лінії. Може він мене так не злюбив, бо приревнував до цієї ненормальної ведмедиці? Мовляв, що за діла, люба? Від кого це в тебе такий дивний суб’єкт? І якого дідька, він у тебе у виводку робить? Він явно, не від мене з’явився!...

— Що, приревнував мабуть? Так, побита твоя морда? — усміхаюся я страшному звірюці. — Може й правильно... Мій батько, він явно по заміжнім фахівець. Може, й до твоєї ведмедиці, клин підбивав. Хто їх, тутешніх мисливців знає... А то ж, як зручно-то! Настругав дитинчат, а інші нехай про них піклуються, ростять, пряниками медовими пригощають...

Ведмедик, на моє німе запитання чомусь не відповів... А продовжив шлях до мого горла, дедалі більше заливаючи мене своєю кривавою слиною... Але раптом, передумав...

Не ведмідь, звісно. Ахмет передумав. І ведмежу пащу, що майже зімкнулася на моєму горлі, тут же віднесло градом дуже точних стріл. Майже півсотні древок стирчали зараз із туші волохатого монстра. Ахмет зліз із коня, підійшов до мене і, нахилившись, запитав:

— Ти як, Комар? Допомога не потрібна?

— Усе добре, — я вже відчув як сила повертається в мої кінцівки. — Не вперше. Зараз попустить...

— Ти нас вибач, звісно... Помста, — чисто твоя була. Даремно, напевно, втрутилися у ваші з ведмедем рахунки? — розвів руками Ахмет. — І якщо хочеш, можеш мені пред’явити, викликати на поєдинок. Або дозволиш мою провину, запрошенням на вечерю до нашого з десятниками та сотником Такту, багаття, загладити? Можливо навіть і новий намісник улусу, на вогник загляне...

— Запрошення достатньо... — підвівшись, я сперся на руку Ахмету, який допоміг мені встати. Похитуючись, я підійшов до Мбека, важко зітхнув і, протягнувши руку до розтерзаного тіла, закрив долонею широко розплющені, безжиттєві очі. Потім повернувся до ведмедя і протискуючись крізь ліс стріл, витягнув мій гострий кіготь, повернувши його в ножни на широкому поясі.

— Комар! Син Мбека! Такий же великий мисливець, як і його прадід! — прокричав Ахмет, піднявши мене над собою, а потім, одразу ж переклав що він сказав, уже мені. — Ти тільки мовчи. Гаразд, Комар. Надто ти вже хоробрий малий. Не хочу, щоб тебе в колчаки забрали. Моїй сотні такий хоробрий воїн, — точно знадобиться. Це зрозуміло? — я кивнув. — Ігди, візьми хлопця. І щоб до нашого повернення, по нашому, не гірше за тебе говорив. Хочу його Сармату показати. — скромно вбраний Ігди ввічливо вклонився, і посадивши мене поруч із собою на коня, поскакав до найбільшого намету...