4

Не ставши чекати непроханого гостя, я одразу пірнув у річку і завмер від раптового почуття страху, що миттю накотився на мене. Крізь напрочуд прозору воду я дивився, як цей лютий хижак, явно вагаючись, прогулювався досить слизьким берегом. Спантеличений моїм неймовірно дурним вчинком, ведмідь ніяк не розумів, навіщо ж усе так ускладнювати?! І чому, скажіть на милість, не можна було просто почекати, доки він із великим задоволенням мною не пообідає, а не стрімголов кидатися в цю мокру, і з усіх боків огидну воду! У яку він і за рибою-то, не горів бажанням лізти...

Легко прочитавши думки господаря лісу, я скористався затримкою, що виникла, і зайнявся доволі звичним для себе останнім часом заняттям. А саме, добуванням для вічно голодної клишоногої братії, продуктів харчування. А оскільки під водою не було навіть зубожілого сільського гастроному, то доводилося викручуватися своїми силами. Насадивши не дуже велику рибку на прихоплену із собою стрілу, я виринув, і одразу ж кинув свій улов просто під ноги клишоногому. Ведмідь, ошелешено дивлячись то на мою апетитну голову, але у воді, в яку лізти особливого бажання у нього явно не було, то на рибу, що весело стрибала біля його спантеличеної морди, до моєї неабиякої радості, вибрав усе ж останню. Миттєво зжерши мій невеликий вилов. Переконавшись, що його цілком влаштовує запропонована мною альтернатива, я знову зник у пошуках чергової поживи. План був простий, — нагодувати цю грізну звірюку досхочу. Може гад і відстане... Але оскільки рибу я ловив не дуже велику, щоб хоч якось докидати до берега, це опудало зжирало її швидше, ніж я встигав підкидати її на обідній стіл. Що тільки сильніше розохочувало і так чималий, ведмежий апетит. І коли чергова рибина, але вже побільше, плюхнулася не біля пащі, що відкрилася в очікуванні чергової порції їжі, а трохи не долетівши, впала на самий край берега. Та ще й кілька разів підстрибнувши, спритно ухилилася від зубів, що клацнули в порожнечу, і благополучно пішла під воду. Ця голодна машина для вбивств не витримала і стрибнула за нею в річку...

— О-о... — тільки й зумів видавити із себе я, як одразу ж зник під хвилею, яка накотилася від туші, що плюхнулася. Медвідь погнався за рибою, що тікала від нього, але не зумівши схопити її своєю величезною пащею, одразу ж переключився на здобич по легше... Усвідомивши всю гостроту ситуації, що склалася, я спробував сховатися в досить густих водоростях, які росли на дні цієї річки. Але цей гад, дружно загрібаючи всіма чотирма лампами, все ясно бачив і ніяк не хотів від мене відставати. Ще мить і він зімкне свої потужні щелепи на моєму нещасному тілі. Та цієї миті мені все ж вистачило, щоб розвернутися до небезпеки, що наздоганяла мене, обличчям, і, грізно вискаливши зуби, ткнути моєю гострою стрілою прямо в око звіра, що подумки вже пожирав мене.

Відштовхнувшись ногами від очманілої від нестерпного болю, звіриної морди, я швидко вигріб на берег. Та щосили кинувшись бігти в бік рідкого лісу. За яким якраз і був той дивний табір...

Зрозуміло, що навіть у найсміливіших мріях я не сподівався добігти до влучного чоловіка з кривим луком швидше за спритного ведмедя. Зовсім ні. Я всього лише розраховував першим дістатися до найближчого, високого дерева. А там якось перечекати цю страшну загрозу. Важка туша на дерево точно не полізе. Але ведмідь із моїм планом втечі, був докорінно не згоден. І вибравшись із води, одразу ж рвонув за мною, орієнтуючись переважно на запах. Та зрідка поглядаючи оком, що залишилося, більш точний напрямок. Я ж, відчуваючи небезпеку, що наближалася, біг з усіх, поки ще наявних у мене ніг. Але висока трава, обплутуючи своїми довгими стеблами, не давала мені й найменшого шансу дістатися до лісу першим. На відміну від добре пристосованого для таких прогулянок ведмедя. Я вже потилицею відчував дихання гігантського звіра. Ще секунда і його важка лапа з одного удару виб’є з мене всю дурість, разом із ні в чому не винною, дитячою душею. Оцінивши всі шанси, я раптово зупинився, піднявши над собою стрілу і водночас грізно заричавши, знову вискаливши свої зуби. Один в один повторюючи звуки, які видавала мати-вовчиця. Та якщо чесно, я вже ні на що не сподівався. Просто в мене зараз не було вибору. Тільки бійка! Нехай і остання в моєму недовгому житті. Але просто так, я його віддавати точно не збирався...

І що ви думаєте? На моє здивування, це подіяло! Ведмідь одразу загальмував, зупинившись буквально за крок від мене, і зніяковіло втупившись єдиним оком на зовсім вже небачене видовище. Але щойно острах минув і гострий біль в оці блискавкою вдарив у ведмежий мозок, розлючений хижак знову кинувся на мене, нічого не помічаючи на своєму шляху. І яким же було його здивування, коли замість легкої здобичі, він знову хапнув зубами повітря...

Величезний птах, підхопивши мене за витягнуту на прямих руках стрілу, одразу ж забрав його сьогоднішній сніданок, обід, і, мабуть, уже й вечерю, у протилежному від річки напрямку.

«Ну, це вже нікуди не годиться! Мало того що без ока залишився, так ще й голодним!» — промайнуло в голові в клишоногого. І він зрідка поглядаючи вгору, рвонув між рідкісних дерев у бік табору...

***

— Комар! Ти повернувся! — зрадів моєму поверненню Мбек. — А я вже думав, ти з ведмедями вирішив залишитися. Орел вдруге без тебе прилетів. Я ледве-ледве його, ще раз за тобою випровадив!

— Повернувся Мбек. Чому ж не повернуться... Ти ж мене начебто годувати обіцяв? — трохи відійшовши від пережитого, я зголоднів сильніше за одноокого ведмедя.

— Так, готово вже! Уха знатна вийшла. Сідай синку, скуштуй що Тенгрі послав! — Мбек тут же дав мені дерев’яну тарілку з юшкою, що смачно пахла. — І зви мене батько, якщо нескладно, домовилися? — я косо на нього глянув. Цей чоловік, мені в сини годився, якщо не в онуки. Але виходячи з ситуації, що склалася, я все ж вирішив не випробовувати долю, і просто приступив до трапези.

— А де ложка? — запитав я у кухаря.

— Що таке, ложка? — не зрозумів мене названий батько.

— Зрозуміло... — протягнув я, і взявши шматок виданого з такої нагоди коржика, мало не залпом проковтнув найсмачнішу за останній час вечерю...