3

Верхівки височенних дерев, що стали вже рідними, темно-зеленим килимом проносилися під моїми босими ногами.

Кожне з них я не раз облазив уздовж і поперек у пошуках лісових ласощів. Але ось ліс несподівано закінчився, і я із завмиранням серця дивився на чудовий краєвид. Внизу, переливаючись тисячами блискучих, сонячних зайчиків, пропливала знайома мені з недавнього купання річка. A за звивистою, живою стрічкою, в перемішку з багнистим болотом, знову замаячили височенні дерева.

Але не встигнувши як слід набрати висоту перед черговою перепоною, птах раптом перестав махати своїми велетенськими крилами і, міцніше стиснувши пазуристі лапи, почав планувати в бік численних наметів, які виднілися за лісом. При цьому залишивши далеко позаду, явно засмучену матір-ведмедицю, яка до цього часу несамовито волала на всю округу.

— Невже люди?! — щиро зрадів я картині, що відкрилася переді мною. — Можливо хоч там знайдеться моя нова, любляча сім’я! А то ці нескінченні походи по лісові горіхи, мене вже остаточно доконали!

Ви не подумайте, що я невдячна скотина. Як би там не було, але ведмедиця мене від голодної смерті врятувала, і від холоду зі злим ведмедем захистила. Але краще б вона цього не робила. Стільки страху від неї натерпівся, що просто жах... Щось трохи не так, і від грізної матусі, яка не розрахувала сили удару, тут же прилетить неминуча смерть. А ще й дворічки ці, права свої постійно качали. То горіхів їм дай, то малини принеси. А малина, між іншим, у кропиві та посеред величезних, страшних колючок росте. А ти туди, босими ногами лізти мусиш. Не кажучи вже про видобуток меду і злих, безжальних комах, що йдуть у комплекті з цими ласощами. Тож, незважаючи на пазурі, що впилися в мене, я був невимовно радий, опинитися якомога далі від нестерпного, ведмежого рабства.

Зробивши коло пошани над майже сотнею наметів, птах навіщось знову повернувся на початок, та почав швидко знижуватися прямо до багаття що диміло, падаючи каменем униз. Від виду поверхні, що швидко наближається, я весь напрягся немов пружина, приготувавшись до сильного удару об землю. Але вже біля самої поверхні, швидко замахавши своїми могутніми крилами, птах сповільнив падіння і досить м’яко приземлився в густу траву...

***

Не встиг я зрадіти, що ще якимось дивом живий, як знову відчув залізні пазурі пернатого велетня, що встромилися ледве не в самі ребра.

— Киш, киш! — через міцно притиснуті до голови руки, у спробі захиститися від потужних ударів дзьобом по дитячому тім’ячку, я почув грізні, явно людські окрики. — Що ти мені приніс, а, півень недороблений?! — з вираженим акцентом, але цілком зрозуміло, закричав величезний, товстезний, напівголий мужик. — Я тебе що просив, щур ти крилатий? Оленя! Чи барана. Або на худий кінець, — зайця... А ти баран, ведмедика притягнув! Вах-вах... Гаразд. Будемо їсти, що є...

І цей здоровий пельмень, одним потужним рухом вирвав із міцних лап хижого птаха, бідного мене. Піднявши за шкірку зовсім вже знічене медвежа, чоловік подивився в мої перелякані, дитячі очі. І тут же сам, не на жарт злякався.

— Вай! — вигукнув він, випустивши від несподіванки дивне створіння.

— Шайтан?! — тремтячим голосом пролепетав велетень.

— Сам ти... Наркоман. — боляче приземлившись на зад, відповів я йому.

— Шайтан говорити?! — ще більше перелякавшись маленького ведмедика з обличчям замурзаного хлопчика, що ще й розмовляє, тучний дядько витягнув із величезного казана, який стояв поруч на дерев’яній тринозі, паруюче весло, і почав щосили гамселити ним, у моєму напрямку. При цьому примовляючи:

— Ось тобі шайтан! На! Нечистий...

— Ей, мужик! Ти що, з перепою? Чи нанюхався чого? Перестань по малій дитині лупити! А то я ж можу і здачі дати, якщо що... — я легко уникав ударів неповороткого здорованя невеликими перекатами, або відстрибуючи вбік. Не забуваючи при цьому обурюватися діями здоровенного бугая, який явно поїхав своїм дахом. Адже це було не так складно, як нирки від гострих лап розлюченої чимось ведмедиці. У такі моменти, ми з братами-ведмежатами мордами не клацали. І миттю зникали з траєкторії польоту важелезних кінцівок, сердитої матусі. А цей мордоворот, хоч і не надто поступався в габаритах лісовому звірові, але до її швидкості, йому було, ой, як далеко... Однак дурі в ньому, схоже, теж хватало. І в одному з ударів по верткій мішені, він примудрився зламати своє, чималих розмірів весло. При цьому помітно засмутившись і сильно захекавшись, він зупинився і метнув відламану рукоять прямо в мене. Я ж у відповідь, нічого іншого не придумав, як спритно ухилившись від списа, що летів, виконати раніше обіцяне. Тут же підбіг і з усієї сили вчепився своїми зубами, велетню в ногу...

Навіть не питайте, що це таке було. Знати не знаю, навіщо я це зробив. Мабуть, життя з лісовими мешканцями не минуло дарма. А там, тільки за допомогою гострих зубів і загрозливих, гарчащих поз, усі конфлікти й вирішувалися. Зокрема й мною. Чим я гірший за моїх названих братів і не менш зубастих, молочних сестер?

Заволавши незнайомою мені мовою добірні матюки, дядько дуже швидко, як для його габаритів, пострибав на одній нозі до юрти, що стояла поруч. І за мить вже виліз звідти, з дивною, кривою палицею і колчаном стріл. Швидко натягнувши тятиву, вивернувши при цьому палицю в інший бік, в результаті він отримав вже більш знайомий мені, кривий лук. Та дістав з колчана стрілу. Усвідомивши, що запахло смаженим, я вирішив робити ноги. Але далеко втекти від цього придурка, в мене не вийшло...

Перша стріла промайнула буквально в міліметрі від мого вуха. Причому, він точно б у мене влучив, якби я не петляв немов заєць, істотно ускладнюючи йому завдання. Друга ж свистяча смерть, незважаючи на всі мої старання втекти від цього ненормального, намертво пришпилила мене до землі. Але, на щастя, потрапила не в моє невинне, багатостраждальне дитяче тільце, а в ведмежу шкуру. І я, нарешті вибравшись із затишного будиночка, що став уже рідним, з жахом подивився на величезного бугая, який цілився прямо в мою замурзану голову.

— Вах-вах... — дивлячись на абсолютно голого, застиглого від страху, худорлявого і брудного хлопчика, він опустив лук і послабив тятиву з уже вкладеною, третьою стрілою. Я раптом зрозумів, що мене поки що пронесло... І тікати не став. Та й сенс? Стріляв цей тип, напрочуд влучно. Але я все ж таки був напоготові й приготувався будь-якої миті застромити свої дитячі, гострі зуби, прямо в глотку, цьому жирному шматку м’яса. Адже незважаючи на мій ніжний вік, це в мене виходило, навіть краще за моїх братів-вовченят. А відтоді, я непогано так, підріс. Тож, тут ще не відомо, чия б у результаті взяла...

Трохи рикаючи, скоріше для самозаспокоєння, ніж залякування, я зустрів цю велетенську громаду легким, вовчим вишкіром. Підійшовши ближче до відважного хлопця, який явно приготувався до смерті, чоловік став на коліно і знову натягнув тятиву в мій бік.
Пильно дивлячись в очі, ще раз, цілком серйозно, поставив своє ідіотське запитання:

— Хлопче, ти шайтан?

— Комар-р-р! — трохи гарчачи, вирішив я представитися даним мені, якою-ніякою, але все-таки матір’ю, ім’ям.

— Комар маленький! А ти... Ну, ти теж маленький... — раптом погодився зі мною лучник.

— Мене звуть так, Комар! — ще раз відрекомендувався, я. — А тебе як?

— А навіщо тобі моє ім’я? — не зрозумів він.

— Що значить, навіщо? У людей так заведено, представлятися одне одному. Знаєш таке слово, — ввічливість? Хоча, звідки тобі... — махнув я рукою.

— Я знаю таке слово. Але шайтану, своє ім’я не скажу! — гордо заявив велетень.