2

Цей ідіот вбіг до хати, підрізав у колишнього татуся важкий гаманець і, кинувши бідне дитя наче березове поліно у плетений кошик, потягнув у страшний, дрімучий, темний ліс...

Я серйозно. Було дуже страшно. А я ж з війни нічого не боявся. Відучили там боятися. А тут...

Придурку цьому, зупиниться б, та пелюшки поміняти. Але видно не знає він, для чого вони потрібні. Пелюшки ці...

***

Третій день живу на якомусь болоті. Цей дурень два дні не приходить. Єдине, що хоч якось мене тішить, ви не повірите! Комарі мене радують. Причому невимовно... Ні. З глузду я ще поки що не з’їхав. Хоча уже на самому краю... І не тільки на краю брудного, кухонного столу для місцевої живності, у всіма забутій, мисливській сторожці... Щомиті думаю про апетитні, налиті ароматним молочком, смачні мамині груди. Мрійливо виставляю язик і чекаю... Не те, щоб я раніше їх не цінував. Цінував звичайно! Але зараз, прям пройнявся...

— Ням... — прошу вибачення. Це я вижити намагаюся. Через те що мене постійно мазали якоюсь смердючою гидотою, обличчя комарі облітають стороною. Доводиться ловити на язик. А чоловік цей недолугий, сила є — розуму не треба, ще й дуже туго пелюшки зв’язав. А заодно, руки й ноги. Мабуть, щоб я зі столу не впав. Дбайливий гад попався. Щоправда, сам тут третій день не показується. Може в болоті цьому смердючому потонув? Ось і доводиться немов жаба, комарами харчуватися. Усе! Ідіть, не заважайте виживанню...

***

А в мене знову новини! Не сказати що гарні, але все ж... Повернулося моє волохате диво! І не саме! З бурдюком смердючим повернулося. І дуже дивувалося, — що це таке в нього в сторожці, та ще й на самому краю столу лежить! Може, підкинув хто?.. А потім влупив себе по лобі і сказав, що він виявляється, повний дурень! Ну, це міг і не говорити. Це й так, усім зрозуміло. Так от, щось я відволікся на констатацію цілком очевидного факту. Стукнув себе по лобі, і дуже здивувався, що це я за ці три дні копита не відкинув. Поки він своє горе, хтозна скільки часу, брагою заливав. І про мене, гад такий, зовсім забув! І тільки мене тут побачивши, одразу згадав. Ну, про одразу, це брехня звісно. Але згадав, — і то добре. Навіть із бурдюка свого смердючого, дав мені відсьорбнути. Ну й огидне пійло, скажу я вам! У мене в пелюшках цих, і то, напевно, краще буде...

— Чоловіче, слухай! Я все пробачу! Ти тільки пелюшки мені поміняй і матір нову знайди! А то в мене сил вже ніяких немає так лежати! Я то зарядку роблю, щоб пролежнів не було. Але хіба це панацея? Та й голодний я як вовк! Он, як схуд весь на комариній дієті... Ау, татусю! — ні, не чує... Допив свій смердючий бурдюк, і тут же за столом і заснув... Ох-хо-хой. Ех! Видно, все ж таки не того я на війні кокнув, раз мені таке покарання... Ось, як відчував! Та й сил моїх більше немає, ці муки терпіти. Живіт до хребта прилип, а дупа до пелюшок. А свербить усе, — словами не передати! Одним словом, — страшно! Щоправда, від ковтка залитої татком браги, попустило трішки... Лежу, чекаю... Коли ж настане воно, визволення... По скоріше б. А там і сім’я нова, любляча. Молочко, знову ж таки... А ось до речі, і звільнення...

Ця п’яна скотина забула двері в сторожці зачинити. Чиясь тінь промайнула у відчинених навстіж, залитих місячним світлом дверях. Засопіли, всмоктуючи повітря і принюхуючись, чиїсь ніздрі. Залоскотали мене по щоках рідкими волосками. Ну й добре. А то я на цих комарів, уже й дивитися-то не міг! Не те, що їх їсти... Ех! Швидше б нова, любляча сім’я...

***

— Яка все ж таки красива, місячна ніч сьогодні видалася! — я милувався на останні в цьому світі картинки. Вовк, що ніс за міцно зв’язані на подвійний вузол, татусем ганчірки, мимоволі їх розслабив, і я нарешті зміг хоч трохи дістати свою руку.

— Гарна собачка, гарна... — гладив я вовка, що біжить, по кликастій морді. — Ти мене тільки, не дуже боляче з’їж. Добре? А то я і так, настраждався в моєму новому житті, просто неймовірно! А ти сірий, вважай, мій єдиний шанс на визволення...

Міцно тримаючись своєю маленькою ручкою за слиняве, вовче ікло, від постійного погойдування в намертво стиснутих зубах звіра, я голосно позіхнув і заснув безпробудним, богатирським сном...

***

Снився мені все той же, убієнний мною полонений. Я його не спеціально кокнув. Нещасний випадок. Мабуть, його одного за всю війну і вбив. Служба в мене була така, живими їх брати. А що там далі з ними буде, не моя, як то кажуть, справа...

Прокинувся я в поту, на диво ще живий. І неймовірними зусиллями, все ж таки вибрався з цієї смердючої, ненависної мені ганчірки.

Як слід втягнувши ніздрями повітря, я відчув її! Таку бажану, молочну ферму... Перебираючи руками і ногами, я проповз немов по мінному полю, повз вовченят, які спали поруч. Я майже не дихав, намагаючись не розбудити жодного зубастого монстра. Але ось я нарешті підповзаю до них. До моїх омріяних ласощів... Яка насолода!

Напівсонна вовчиця, вилизавши дивно пахнуче вовченя, знову завалилася спати. Я ж спати навіть не планував. А переповзаючи від одного рятівного джерела до іншого, спустошив усі запаси в і так худорлявому тілі вовчиці... Ну хоч наїмося наостанок. Раз організм вимагає...

***

Як же мені неймовірно добре! Нічого не свербить, не ниє. І я знову хочу їсти. Ну і насниться ж таке! Вовки, сторожки, вбивства... І коли вже дядько з пряниками повернеться. Він мені перед тим як поїхати, медову цукерку прикупити обіцяв...

«Ех... Видно вже не повернеться цей добрий чоловік...» — розплющивши очі, бачу перед собою з два десятки блискучих очей. Вовки в повному недоумінні, дивляться на дивну, безволосу істоту. Ніхто не рухається. І тільки старий, облізлий вовк на всіх грізно гарчить, намагаючись зупинити неминуче. Я ж, щосили намагаюся бути максимально доброзичливим і мило посміхаюся...

І тут пара вовченят, не змовляючись, стрибають на мене і починають зі мною грайливо кувиркатися, покусуючи мої вуха. Я від них не відстаю. Мені ці ігри, чомусь страшенно подобаються! І ось уже купа мала з чотирьох вовченят і мене, на всю розважається в цій досить просторій, кам’яній печері. І лише неймовірно ласкавий, трохи шершавий язик, відволікає нас від цих веселощів. Ну все. Награлися і досить. Пора діти, їсти...

Жодна мати на моїй довгій пам’яті, мабуть, так не дбала про своє чадо, як ця вовча сім’я. Батько разом із ще однією вовчицею, що чекала на потомство, весь час пропадали на полюванні. А мати не зводячи очей, намагалася стежити за нами, і особливо, чомусь за мною. Постійно мене вилизуючи. Я був, у принципі, не проти. Може думала, що в мене таким чином хутро відросте? Хто знає...

Ще в печері, майже постійно перебував той самий, дуже старий вовк, який заступився за мене перед своїми родичами. Дідусь допомагав мені влізти назад, акуратно штовхаючи носом, коли я все-таки вивалювався з печери.

Постійні активні ігри з вовченятами, без сумніву, сприяли дуже швидкому фізичному розвитку. А завдяки неймовірно поживному молочку, ріс я буквально на очах. Дедалі частіше вибираючись із лігва під наглядом діда-вовка, я намагався якомога сильніше урізноманітнити своє меню всілякими ягодами, які легко розжовував вже вилізлими зубами. Друга вовчиця теж привела потомство, і я перейшов у спадок під її крило. Годували мене відмінно! Поки що. Але що буде далі, я не уявляв абсолютно. Адже рано чи пізно, і в неї закінчиться, так потрібне мені молоко. І що мені тоді робити? Та й холоди не за горами... А м’ясо, я точно не розжую. Пробував. Доведеться пити кров. Раз вже я Комар. А вона, — ну зовсім не смачна і не поживна. Та й немає її майже...

Похолодало. З принесеного новим батьком м’яса, навчився робити відбивні. Стукаю каменем по волокнах, перетворюючи їх на кашу. Плюс останні краплі молока з другої вовчиці підтримують моє єство. Холодно. Дуже. Вважай живу, в теплій дідовій шкурі. Він не проти. Розуміє, що мені без шерсті непросто, хоч я й обернувся двома колишніми пелюшками. Які вони все-таки молодці! Відігрівають мене по черзі. Низький їм за це, уклін. Ще й названі брати, допомагають не окочуритися. Ви не уявляєте, як я їм вдячний. Але все одно, стало дуже тяжко...