Пролог

Простягнувши неймовірно важку, дитячу ручку, я погладив дідуся по його густій, білій бороді. Злегка посміхнувшись у відповідь старому, я нарешті остаточно знайшов спокій у його міцних, жиллавих руках. Та видихнув свій останній, дитячий подих. Величезний птах, намагаючись його наздогнати, миттю понісся вгору вслід за мною…

— Онучку, ти що це собі надумав?! — не на жарт перелякався хан Талалай. — Не здумай мені тут помирати! — заплескав він долонею по білому, млявому обличчю.

— Господарю! — почувся шепіт звідкись із ночі. — Зміна варти. Нам потрібно йти, господаре…

— Та не можу я його кинути… — прошепотів старий. — Я відчуваю в ньому щось… Те, що давно, ні в кому не відчував.

— Але ви ж не можете витратити на нікчему, останній заповнений амулет! — з жахом у голосі, проскрипів голос із темряви. — Що скаже рада?

— Можу, не можу… — важко зітхнув старий, дивлячись у нерухомі, широко розплющені очі виснаженого хлопчиська. У яких, немов у дзеркалі, відбивався яскравий диск величезного місяця.

І ні слова не кажучи, зірвав з шиї медальйон, що вже змінив колір, і що є сили кинув ним об землю. Ударна хвиля, що ледь не збила хана Талалая з ніг, явно привернула до себе увагу десяток озброєних короткими списами охоронців. Але старий і не думав відводити очі від нещасного хлопчини, який, як і раніше, не виявляв жодних ознак життя. Намагаючись своїм неймовірно колючим і чіпким поглядом, витягнути онука з бездонної темряви.

— Праворуч двоє. — голос із нізвідки попередив про парочку мордоворотів, що беззвучно наближалися до діда. Не відводячи погляду від дитячих очей, постать, яка стояла на одному коліні, ледве помітним рухом руки метнула в тих, хто набігав, невеликі чорні голки. Воїни так і не усвідомивши, що ж сталося, звалилися замертво поруч зі старим.

— Семеро позаду готові кинути свої списи… — констатував очевидне, все той же голос.

— Знаю я, знаю, — незадоволено пробурчав дід. І, як і раніше, не відводячи погляд від очей онука, одразу ж перекинувся в бік, тікаючи від лісу летючих, смертельних древок. Одна з яких все ж зачепила його старе тіло, але так і не викликала на зосередженому обличчі жодної видимої емоції.

Добре знайомий човгаючий звук зброї, яку діставали з піхов, все ж трохи напружив старого. Але, як і раніше, не змусив відвести погляд від бездонних очей онука.

— Ну ж бо! Комар! — проскрипів нетерпляче Талалай. — Давай синку! Повертайся! Нічого там тобі поки що робити! — і втомлений, але так само пильний погляд старого, побачивши ледь помітний помах дитячих вій, задоволено посміхнувся й тут же парирував своїм чорним, як сама ніч мечем, одразу три гострих леза, котрі прилетіли по його невгамовну душу…