Команда "М", або підрозділ Щастя, Миру й Добра

Немає повісті сумнішої на світі,
Аніж про втрачене майно писати звіти
________________________________
Старший солдат В. Д. Шекспір

Термінатор стріляв по мішенях на полігоні.

Стріляв влучно (хто б сумнівався), миттєво переводячись з однієї цілі на іншу.

– Годі мішені псувати, Арні, – сказав сержант Драний, підходячи до рубежа. – Мені вже зампотил весь мозок виїв. Каже, в нас  більше грошей іде на картон з фанерою, ніж на екіп взводу ССО!
– Я не Арні, – беземоційно відповів кіборг, продовжуючи гатити по картонних прямокутниках. – Я Т-800, серійний номер…
– Та на буя мені твій серійний номер! – відмахнувся сержант. – Ще ото не вистачало купу цифірі всякої пам’ятати. Тобі потрібен позивний!
– Я не бачу сенсу у позивному, – термінатор змінив магазин, пересмикнув затвор – на все про все пішло максимум півсекунди. – Він потрібен лише організмам.
– Ти ще поговори мені тут! – Драний підвищив голос. – В армії накази не обговорюються, якщо забув! Я сказав – Арні, значить Арні. І взагалі, нащо ти це робиш? Ти ж і так стріляєш без промаху.
– Прицільні механізми потребують регулярного тестування. Так я впевнений, що в реальній бойовій…
– Вважай, що тестування завершене. Стоп стрільба!
– Слухаюсь, – кіборг опустив зброю, ставлячи на запобіжник. – Вам вдалося щось дізнатись про Джона Конора? Де він?
– Де, де, – передражнив сержант, – в па-де-де! Тобто, на території Сполучених Штатів, де йому й належить бути. А тобі за кордон зась! Навіть під час відпустки.
– Мені не потрібна відпустка. Я функціоную нормально.
– Марш до себе! Функціональний…

* * *

Драний неспішно йшов коридорами бункеру. Бункер був старим, іще радянським, і мав відповідний антураж: потемнілі стіни, важкі іржаві двері, сирість, цвіль…

На стіні висів старий – ще з тих часів – плакат, на якому вгорі вгадувався напис: “Таваріщ! Партії нужна твая…”.

Нижче якийсь дотепник маркером дописав: “... звіздюліна”. Решта плакату була відірвана.

Сержант ностальгічно посміхнувся. Наскільки з ними було простіше – зі звичайними зольдатен, що писали похабщину на стінах, сиділи в тік-токах та бігали в тимчасове СЗЧ по чекушку. Тепер про то все лиш мріяти…

Бо з цими так просто не буде.

Власне, тому під місце тимчасової дислокації й був обраний саме бункер – жити у звичайній хаті, як це робили інші підрозділи, вони не могли. Побачить хтось зранечку в дворі, наприклад, ельфійку – та ще й таку, що полюбляє ходити негліже… І все, прощавай, конспірація, зустрінемось ніколи.

Тому знайшли цей бункер, наказом Головного хутенько виселили з нього командування ОТУ (командування сильно обурювалось, та проти наказу Самого не попреш) – і розмістили тут усю цю “веселу компанію”.

Та якби ж тільки в цьому була проблема.

Він був тут уже третім командиром. Точніше – поки що ТВО, тимчасово виконуючим обов’язки. Нашвидкуруч оформили йому сержанта й призначили ТВО, щоб пізніше присвоїти офіцерське звання і вже повноцінно поставити на посаду. Ніколи він не рвався в усі оті ахвіцери й камандіри… Але Батьківщина сказала “треба” – і солдат (тоді ще солдат) Драний міг лише віддати військове вітання й бадьоро відповісти “слухаюсь”.

Чому, власне, він був третім? Бо двоє “папєрєдніків” не витримали лихої долі. Зійшли з дистанції.

Один загримів на дурку. Тепер розповідає всім, що компанія “АвтоЗАЗ-Daewoo” – це прикриття для автоботів, а головний там, звичайно ж, сам Оптимус Прайм.

Одна радість – списали за непридатністю.

Другий прямо й відверто пообіцяв, що застрелиться з табельного, якщо його звідси не заберуть. Нагорі, вряди-годи, прониклись – і забрали.

А потім якісь дуже секретні екстрасенси, що працюють на уряд, вирішили, що саме він, Василь Йосипович Драний – найкращий кандидат на посаду лідера “Команди М”. Знайшли його, бігцем оформили переведення (як сам захочеш кудись перевестись – то дзуськи, а тут тільки дай дорогу), ну і… Власне, тепер він тут.

Куратори від ГУР та Служби Божої взагалі мінялись щомісяця. А приїздили на ПТД підрозділу максимуму на тиждень.

Більше не витримували, сердеги.

* * *

З-за однієї з дверей долинув гнусавий спів.

– … Я знаю, що тебе послали й ти не винуват,
Ти простий, нічого не знаючий солдат!
А я з підрозділу Щастя, Миру й Добра,
По тобі вже летить кілограм щура!
Кілограаам щураааа!

Прокляття. Тричі по три рази прокляття на того фріка з групи кіберзахисту, який показав їм, як працює інтернет і розповів про тутешню музику. І одразу ж – сто нарядів на чистку нужника, позачергово!

Якщо “Зірочка, палай” у виконанні Айленіель звучало мелодійно й трохи навіть мило, то оцей… В нього ж навіть голосу нема! Але спробуй йому то поясни.

Сержант відчинив двері.

Більшу частину кімнати займав стіл. Він був завалений запчастинами від дронів, якимись чіпами та платами, сервоприводами, брусками пластиду й запалами від гранат. А за столом сидів чоловічок, одягнений у статутний піксель – низенький, з сірою шкірою та бородою розміром з велику саперну лопату. Він щось зосереджено майстрував з наявного на столі барахла.

Причому робив він це, навіть не торкаючись окремих предметів руками. Просто робив долонями паси – і окремі предмети злітали в повітря, а потім незбагненним чином поєднувались.

Чоловічка звали Скорг. Глибинний гном – так він себе називав. І цей конкретний екземпляр був технопатом.

Драний для себе визначив це поняття як поєднання слів “технік” і “психопат” – коротуну неабияк личило як перше, так і друге. Але що не кажи – користь від нього була. Розібрати буквально клацанням пальців нерозірваний ФАБ, а другим клацанням просто на місці зробити з нього БЧ для дрона – таке не кожен може. Точніше – не може ніхто.

Техніка його слухалась, в буквальному сенсі. Ще б голосок йому не такий паскудний…