Глава 2

— «Де ти?», — набрав я коротке повідомлення подрузі й швидко відправив.
— «Вдома. Час бачив?», — відповідь прийшла одразу.
Припаркувавши байк біля будинку Яни, я спостерігав за її вікнами. У них миготіло світло чи то від ноутбука, чи то від телефона.
— «Мені довго чекати?»
— «Вічність», — я лише усміхнувся.
Через сім хвилин із під'їзду вийшла вона. Зіщулившись від нічної прохолоди, Яна застебнула куртку і сховала руки в кишені. Руде волосся, яке завжди було розкуйовджене, дівчина зібрала в недбалий пучок.
— Що треба?
— Як грубо, — глузливо промовив я, кепкуючи з подруги. — Ти поїхала.
— Ти констатуєш факт, далі, — Яна дістала сигарету і підкурила.
— Зайку, ти чи образилася? — все більше починав знущатися. Яна нічого на це не відповіла, тільки кивнула на лавку, запрошуючи присісти.
— Як будеш викручуватися?
— Прониклива яка, — злегка примружився я. — Не знаю, подумаю.
— Термін?
— Два дні, — Яна замислилася, відкинулася на спинку лавки і продовжила випускати густий сизий дим із легень.
Мені подобалася наша небагатослівність. Ми могли відчувати одне одного і розуміти без слів. Напевно, в цьому і є краса дружби з пелюшок. Ви ходите в один садок, потім в одну школу, разом граєтеся, а пізніше починаєте гуляти в одній компанії. Є в цьому щось таке, по-домашньому затишне.
— Ти міг би взяти у батька, — голос дівчини повернув мене в реальність.
— Не міг би. Ти чудово знаєш нашу домовленість.
— Дурня. Є варіанти?
— Машина.
— Нереально за два дні.
— Може, нирка? — я, не витримавши, почав сміятися.
— Ідіот. Тобі справді так весело?
— А чому б і ні? Рано чи пізно, але цей момент настав би, — я лише знизав плечима. Знав же, що треба закрити питання, але вирішили забити на це.
— Клоун. Єдина людина, яку мені дуже шкода — твоя мати.
— Не починай, — цю тему ніколи не любив піднімати, навіть із Яною.
— Скільки? — тільки й запитала дівчина.
— Сотня, — Яна присвиснула.
— А від мене ти чого хочеш? Поради?
— Та ні, мені нудно. Вирішив, раз ти не спиш, складеш мені компанію.
— Фролов, ти совість узагалі маєш?
— Не так я її, як вона мене, — з посмішкою вимовив я.
Яна тільки буркнула, що я придурок, і підкурила ще одну сигарету.
— Де Влад?
— Укотив назустріч своїй новій пасії.
— І хто цього разу?
— Аміна Маркелова. Ти її наче знаєш.
— Ідіот, ми в одній групі вчимося.
А ми ж і правда всі вчимося в одній групі. Здається, якби я частіше з'являвся в університеті, знав би своїх одногрупників. Але яке ж навчання без прогулів?
Поки я згадував приблизні риси обличчя своїх одногрупників, Яна докурила сигарету і зібралася йти додому.
— Фролова, ти нічого не забула?
— Забула, так. Ще раз витягнеш мене посеред нічної пори на вулицю — співатимеш фальцетом в ансанблі кастратів, — кинула дівчина через плече і зникла за темними важкими дверима під'їзду.
Ось вона, підтримка у всій красі. Здавалося б, нічого ж не зробив. Відкинувши всі думки, я підійшов до байка, одягнув шолом і, всівшись зручніше, завів мотор та виїхав із двору.
Одна-єдина думка гріла мені душу: вранці нікуди не треба йти і можна буде зважити всі «за» і «проти».