Сховавши телефон у кишеню куртки, я різко вижав зчеплення. Потужний байк слухняно рвонув уперед, уносячи мене геть від темної набережної, що дихала небезпекою. Вулиці нічного міста стрімко проносилися повз, зливаючись у суцільний потік неонових вогнів, але всередині мене продовжувало набатом бити одне й те саме питання: де взяти сотню до післязавтра?
Хвилин за п’ятнадцять я вже скидав швидкість, в’їжджаючи в тихий, сонний двір старої панельної дев’ятиповерхівки. Припаркувавши байк на звичному місці під розлогим каштаном біля будинку Яни, я заглушив двигун, зняв шолом і підвів погляд угору. Її вікна на четвертому поверсі було чітко видно. У глибині темної кімнати раз у раз миготіло нерівне, бліде світло — чи то від екрана відкритого ноутбука, чи то від дисплея телефона. Не спить. Утім, як завжди.
Я дістав мобільник і швидко набрав коротке повідомлення:
— «Де ти?», — і натиснув кнопку відправки.
Телефон коротко пискнув у руці майже миттєво. Відповідь прийшла одразу, без секундного зволікання:
— «Вдома. Час бачив?»
Я усміхнувся про себе, дивлячись на екран, і швидко відстукав у відповідь:
— «Мені довго чекати?»
— «Вічність», — лаконічно відрізала вона.
Я лише тихо усміхнувся, ховаючи ґаджет. Ця «вічність» мовою Яни зазвичай означала рівно сім хвилин.
І дійсно, рівно за сім хвилин важкі металеві двері під’їзду зі скрипом відчинилися, і з темноти отвору вийшла вона. Зіщулившись від різкої нічної прохолоди, яка до третьої години ранку встигла опуститися на місто, Яна насамперед щільніше застебнула куртку до самого підборіддя і глибоко сховала зябкі руки в кишені. Її яскраве руде волосся, яке й у денний час завжди було розкуйовджене й неслухняне, зараз дівчина наспіх зібрала в нарочито недбалий, розпатланий пучок на потилиці.
— Що треба? — замість вітання сухо кинула вона, зупинившись за пару кроків від байка.
— Як грубо, — глузливо промовив я, спираючись на кермо й відверто кепкуючи з подруги. — Ти поїхала, кинула мене там.
— Ти просто констатуєш факт, далі що? — Яна, не втрачаючи часу, дістала сигарету і спритно підкурила її, прикриваючи вогник запальнички долонею від вітру.
— Зайку, ти бува не образилася? — я почав знущатися ще більше, вмикаючи свій звичний захисний и́захист.
Яна нічого на це не відповіла. Вона лише зміряла мене довгим, сповненим утоми поглядом, а потім мовчки кивнула на лавку під козирком під’їзду, запрошуючи присісти. Ми перейшли туди.
— Як будеш викручуватися? — запитала вона прямо, щойно ми сіли. Сигаретний дим тонкою цівкою потягнувся до тьмяного дворового ліхтаря.
— Прониклива яка, — злегка примружився я, дивлячись на падаюче з дерев листя. — Не знаю, подумаю.
— Термін?
— Два дні, — коротко кинув я.
Яна замислилася, відкинулася на спинку лавки і продовжила повільно випускати густий сизий дим із легень.
Мені подобалася наша небагатослівність. Ми могли відчувати одне одного і розуміти абсолютно все без слів. Напевно, в цьому і є краса дружби з пелюшок. Ви ходите в один садок, потім в одну школу, разом граєтеся, ділите на двох зламані іграшки, а пізніше — плавно починаєте гуляти в одній компанії. Є в цьому спільному минулому щось таке, по-домашньому затишне, чого ніколи не купиш за гроші.
— Ти міг би взяти у батька, — голос дівчини повернув мене з глибин спогадів у сурову реальність.
— Не міг би, — жорстко обірвав я її пропозицію. — Ти чудово знаєш нашу домовленість. Я від нього більше ні копійки не візьму, чого б мені це не коштувало.
— Дурня, — Яна похитала головою, струшуючи попіл. — Є варіанти?
— Машина.
— Нереально за два дні. У такий термін її куплять хіба що перекупники за пів ціни.
— Може, нирка? — я не витримав власної гнітючої серйозності й, не витримавши, почав сміятися на весь порожній двір.
— Ідіот, — беззлобно, але суворо видохнула вона, повернувшись до мене. — Тобі справді так весело?
— А чому б і ні? Рано чи пізно, але цей момент усе одно настав би, — я лише безтурботно знизав плечима. — Знав же чудово, що треба закрити питання, але вирішили забити на це. Ось і прилетіла відповідь.
— Клоун. Єдина людина, яку мені в усій цій історії щиро і дуже шкода — твоя мати.
— Не починай, — я різко поважнішав. Цю тему я ніколи не любив піднімати, болісно сприймаючи будь-які розмови про родину, навіть із Яною.
— Скільки? — тільки й запитала дівчина, розуміючи, що зачепила за живе.
— Сотня, — тихо відповів я.
Яна коротко, здивовано присвиснула. Сума вражала навіть її.
— А від мене ти чого хочеш? Поради?
— Та ні, мені нудно. Їздити самому по нічному місту з такими думками — сумнівне задоволення. Вирішив, раз ти все одно не спиш, складеш мені компанію.
— Фролов, ти совість узагалі маєш? Людей посеред ночі на вулицю витягати.
— Не так я її, як вона мене, — з посмішкою вимовив я.
Яна тільки буркнула, що я придурок, і підкурила ще одну сигарету, явно не збираючись йти просто зараз.
— Де Влад? — запитала вона за хвилину тиші.
— Укотив назустріч своїй новій пасії. Сказав, що в нього там намічається кохання всього життя.
— І хто цього разу?
— Аміна Маркелова. Ти її, до речі, наче знаєш.
— Ідіот, ми в одній групі вчимося. Уже третій рік поспіль.
Я здивовано моргнув. А ми ж і правда всі вчимося в одній групі. Здається, якби я частіше з’являвся в університеті, знав би своїх одногрупників. Але яке ж навчання без прогулів?
Поки я згадував приблизні риси обличчя своїх одногрупників, Яна докурила сигарету і зібралася йти додому.
— Фролова, ти нічого не забула? — з посмішкою крикнув я ей навздогін.
— Забула, так, — дівчина зупинилася біля дверей, обернулася і зміряла мене найобіцяючішим поглядом. — Ще раз витягнеш мене посеред ночі на вулицю — співатимеш фальцетом в ансамблі кастратів. Зрозумів?
Вона кинула цю загрозу через плече і зникла за темними важкими дверима під’їзду.