Стас

Рев важкого двигуна розірвав сонну тишу порожньої набережної задовго до того, як сам мотоцикл вилетів із-за крутого повороту. Цей звук Влад упізнав би з тисячі — низький, утробний рокіт, від якого злегка вібрувало повітря. Хлопець мимоволі обернувся, вдивляючись у темряву. Яна ж, яка сиділа на парапеті, навіть вухом не повела, уперто не піднімаючи голови від світного екрана телефона.
— Ну нарешті, — протягнув Влад, ховаючи руки в кишені куртки. — З’явився, графинчик.
— Він завжди запізнюється, — байдуже відгукнулася Яна, хоча з її пальців, що завмерли на мить над клавіатурою, було зрозуміло, що вона теж чекала. — Стиль у нього такий. Гультяйський.
— Але ж як ефектно, погодися!

Чорний, як сама грозова ніч, «Судзукі» з вереском покришок загальмував просто біля них. Потужний двигун ще кілька секунд невдоволено бурчав на холостих обертах, пускаючи тремтіння по асфальту, а потім слухняно вщух. Навколишня тиша після цього здалася майже оглушливою.

Я неквапливо зняв важкий шолом, звичним рухом руки провів по розкуйовдженому волоссю, впускаючи під шолом нічну прохолоду, і акуратно прилаштував його на бензобак. На моєму обличчі блукала легка, трохи нахабна посмішка.
— Скучили, голубчики?
— Ні краплі, — в один голос, майже синхронно відчеканили Влад і Яна.

Я лише тихенько розсміявся, злазячи з байка і відчуваючи, як після довгої гонки приємно гудуть м’язи.
— Ну-ну. Брехати негарно, дітлахи. Вас мама в дитинстві не вчила, що брехати грішно?
— Ти запізнився на сорок хвилин, Фролов, — Яна проігнорувала мою підколку, але телефон нарешті сховала, перевівши на мене свій фірмовий, проникливий погляд з-під рудого чубчика.
— І що з того? На справжніх митців завжди чекають.
— Нічого, — вона зробила великий ковток крижаного енергетика, а потім картинно затягнулася сигаретою, випустивши тонку цівку диму вгору. — Просто май на увазі: наступного разу ми поїдемо без тебе.
— Не поїдете, — я впевнено сперся спиною про тепле сидіння мотоцикла і схрестив руки на грудях.
— Це ще з якого дива? — Яна іронічно підняла одну брову, дивлячись на мене із сумішшю роздратування та прихованої теплоти.

Я спіймав її погляд і широко усміхнувся:
— Та тому що без мене ви з нудьги помрете за десять хвилин.

Влад не витримав і голосно зареготав на всю набережну, сплеснувши руками:
— Боже, який же ти самозакоханий індик! У тебе его скоро в куртку поміщатися перестане.
— Зате чесний. Гірка правда краща за солодку брехню.
— Зате притрушений на всю голову, — перекривила мене Яна, уже знову витягуючи мобільник і швидко набираючи комусь чергове СМС.

Я нічого не відповів, лише поліз у кишеню куртки й дістав пачку сигарет.
— Опа, ти ж наче кинув? — округлив очі Влад, помітивши знайому марку. — Чи стрес?
— Це не для мене, а для цієї радіостанції, — я кивнув у бік Яни.

Дівчина, не відриваючись від екрана, лише мовчки виставила вгору вказівний палець. Наш універсальний знак: «заткніться всі, я зайнята важливою справою».
— От не розумію я вас, — Влад пригнічено похитав головою, переводячи погляд із мене на неї. — Один ганяє ночами по трасі як останній придурок, шукає стовп вищий, інша — труїть себе сигаретами вприкуску з клятими енергетиками. Ау, Яно, я взагалі-то до тебе звертаюся!

Влад рішуче ступив до неї, явно маючи намір безцеремонно відібрати телефон і змусити вислухати лекцію про здоровий спосіб життя, але Яна спрацювала на випередження. Одним невловимим рухом вона сховала ґаджет у кишеню й подивилася на нього впритул.
— Ну, я уважно слухаю твоє ниття. Видавай.
— Кажу, задовбала ти курити. Сморід стоїть, дихати нічим.
— А я тебе, Калінчик, дихати моїм димом не змушую. Не подобається — відійди на безпечну відстань, — дівчина глибоко затягнулася і з чистою совістю видихнула густу хмару сизого диму прямо Владу в обличчя.

Я розхохотався ще голосніше, насолоджуючись цією вічною, незмінною картиною їхніх сварок.
— Ладно, жарти вбік. Привіз? — Яна перевела на мене поважнілий погляд.
— Так, лови, — я легким щигликом відправив пачку в її бік.

Яна впіймала її на льоту, спритно, наче фокусник, і одразу ж сховала у внутрішню кишеню куртки, ближче до серця.

Тільки-но я збирався повністю розслабитися й нарешті злізти з байка, як краєм ока вловив дві важкі, безшумні тіні, що відокремилися від темряви парку. До нас цілеспрямовано йшли двоє чоловіків. За їхньою ходою, щільною статурою та шкіряними куртками я миттєво зрозумів, хто це. Усередині все неприємно стиснулося, але обличчя залишилося непроникним.
— Оце так зустріч, — пролунав над вухом тихий, хрипкий голос одного з них, і в ту ж секунду на моє плече опустилася важка, наче чавунна рейка, долоня. Пахло від нього дешевим одеколоном та застарілим потом підпільних рингів. — А ми вже, грішним ділом, думали, що ти вирішив злиняти з міста, Стасику.
— Є якісь питання? — я різким, рваним рухом плеча скинув його руку і зробив крок назад, збільшуючи дистанцію.
— Ага. Наявні. Треба б закрити тему з твоїм боргом, — подав голос другий, покручуючи масивні вервиці.
— Стасе, ти що, знову в якесь лайно умудрився вляпатися? — тут же насторожився Влад, роблячи крок уперед і закриваючи собою Яну. Він був хлопцем не з лякливих, але зараз явно не розумів масштабу катастрофи.
— Неважливо. Владе, вгамуйся, — відрізав я, навіть не обернувшись до друга. — Чекайте тут. Ми відійдемо.

Я кивнув непроханим гостям у бік старих бетонних східців, що вели просто до води набережної. Ніч тут повністю вступила у свої права, і біля річки було безлюдно. З боку чорної води, яка ліниво котила свої хвилі, віяло різкою прохолодою, свіжістю та тванню. Це трохи тверезило.

— Ну? Слухаю, — я повернувся до них, заховавши руки в кишені, щоб вони не бачили, як злегка тремтять пальці. Не від страху — від підігрітого адреналіну.
— Ти нам кругом винен, хлопець, — почав перший, той, що вищий. — Мені б дуже не хотілося зайвий раз нагадувати тобі про твої зобов’язання і псувати твоє гарненьке личко, але годинник-то цокає. Час підтискає.
— Скільки? — сухо обірвав я його прелюдію.
— А ти що, пам’ять відбив на останньому спарингу? Уже не пам’ятаєш цифри?
— Скаржуся на амнезію, що поробиш. Коротко і по суті: скільки я винен, щоб ви забули дорогу до мого байка?
— Нагадаю, не переломлюся. Ти винен нам рівно сто тисяч. Але… ми ж люди розуміючі. Можемо вирішити питання інакше. Тобі не обов’язково віддавати все папірцями. Можеш просто відпрацювати на рингу. Парочка хороших боїв, публіка тебе любить, ставки піднімуться…
— Я вже все сказав вашому господарю минулого разу: більше я в клітку не полізу. З боями покінчено.
— А дарма, Стасику, дарма. Боєць ти знатний, дурі в кулаках вистачає, — чоловік розчаровано сплюнув у воду. — Ладно. Термін збігає післязавтра. Якщо до півночі грошей не буде… що ж, доведеться твоїм друзям віддуватися за твої косяки. Будемо вибивати борг із них. Це останнє попередження, пацан. Помилишся — нарікай на себе.