БЕСАМЕ МУЧО

Вона стояла в самому кутку клубу, притулившись до обшарпаної колони, і поїдала його зеленими очима. А він ніяк не міг змінитися гітаристом-напарником. 

Пуровськ — північне містечко на піску. Його розписали дюжина доріг, шини і гусениці. Його продувають вітри, наскрізь. Його малочисельні ще споруди вимиті дощами, відшліфовані піщинками, котрі несуть ті ж вітри. Тут працюють до сьомого поту. Зашибають довгі рублі. Вечорами дуріють від втоми та нудьги. Хлопці чубляться. Дівки переходять з рук в руки. Собаки цінуються й продаються місцевим бічам. Ті роблять з них іжу.

Але сьогодні були танці. Дівки особливо трясли грудями, стегнами, головами в ритм, і тремтіли від захоплення. Пахло сирим одягом, тугим потом, перегаром, парфумами й звіринцем.

Вона чекала.

Нарешті він зійшов зі сцени. Закурив. 

За вікнами лізли хмари, прямо по соснах. Від самого океану тягнули вони суцільну чорноту. І сипали  дощами.

— Даруйте, — почув він, — вас можна запросити?

— Чом би й ні. Ось тільки сигарета,— він покрутив нею біля свого обличча. Вогник пострибав по тонких губах, висвітив носа з горбинкою і, відбившись в чорноті циганських очей, відлетів під двері, — я готовий!

— Ви так співаєте! — вона поклала  руки  йому на плечі. 

— Що, погано?

— Навпаки. І граєте класно! — вона дивилася під ноги, підлаштовуючись до незвичайного кроку, — я ніяк не потраплю. Що ми танцюємо?

— Пасадобль.

— Щось латиноамериканське?

— Частково. — кинув він, — Просто повільну його доріжку. Подобається?

— Цікаво. — розгубиласяя вона, — А я вчуся на інязі. Іспанська мова. І звуть як іспанку — Марія.

— А мене — Сашко. Давай на "ти".

— Гаразд!

Він пустив свої руки нижче. Притис сильніше. І її руки потекли по його кістлявих плечах до ліктів, потім на його груди. Потім на них, на вузькі, що пахли милом її долоні, лягло її русяве волосся. І розстелилося віялом. Від них йшов дурман. І серце його колихнулося і шибонуло кров'ю в голову.

— Я так втомлююся від цього дощу. — тихо мовила вона,— І цей холод... Навіть гірше ніж у нас, в Пітері. Хочеться у ванну. Теплу аж гарячу. А потім — кава...

— І трохи коньяку, — він притиснув її ще сильніше.

— Точно. Так, небагато коньяку. 

— А потім? — він відсунув її від себе. 

— А потім, — вона крутнула головою. Волосся заходило крилами. Направо. Вліво, —   потім — що завгодно!

У незасклені вікна уривався вітер. Зовні дрібно шумів дощ. Небо тепер зрослося із землею,  в суцільній чорноті. В будинку було холодно.  Від сирої ще штукатурки тягло гниллю. Але Марія пахла вітром. 

Вона віддавалася дико. На дверях, котрі вони вдвох зняли з петель. Її білі груди горіли під його пальцями і цілунками. Вона утискувала його голову в себе: в груди, в живіт, в шию. Їй заважали джинси, зняті поспіхом, тільки з однієї ноги. 

Потім горіли головешки на шматку жерсті. І пахло паленою хвоєю. Вони сиділи в кутку.

— А де ти взяв коньяк? — голос її тремтів. 

— Вкрав.

— Чесно?

—  Ми розвантажували вагон. Ну і зачепив.

— Ти часто крадеш?

— Ні. Пий!

Вона випила залпом. Майже пів-кружки.

—Ого! Це в Пітері так-то п'ють? — смикнув він її за накинуту куртку.

— Ні, але мені закортіло.

— А дивися як в Харкові можуть. — він налив по самі вінця.

— А тобі не стане погано? — примружилися  її очі.

— Стане. Якщо ти не поцілуєш мене. — І він випив в п'ять ковтків. І вона вп`ялася в його терпкі губи. Повалила на спину. І розпласталася на нім.

— Я тебе з'їм, — прошепотіла вона ...

Дощ вщух і стало тихо.

— Ти знаеш,— мовила вона, — у мене є хлопець. Там, — вона махнула рукою в бік вікна, — в Пітері. Але він — каліка. Я познайомилася з ним у студентськім кафе. Бачу, підрулює на колясці прямо до мене й каже: „ Красунечко, ходімо вечором потанцюємо!”.  На що він сподівався?  Втім, він сподабався мені.

— Ти, напевне, його пожаліла?

— Ні, — вона підвелася, — я спочатку теж так думала. Але ж він мені любий. Вибач, що я тобі це розповідаю.

— Та, нічого, що далі?

— Коли він так до мене звернувся, я оцінила його мужність. Звичайно, це було важко. Я ж бо не якась замухрижка. Щоправда мене вдарила думка: „Дурка, він же сидить у колясці!” Але я поглянула в його очі. Вони були голубі, чисті. Він посміхався мені, щиро. І самий факт, як він насмілився до мене підрулити, був вартий поваги. Нині ми як інші пари. Ми разом святкуємо, їмо, відвідуємо танці.

— Танці?

— Так, — посміхнулася вона, пустивши дрібні змошки у кутках очей, — він був спортсменом. Займався мотоспортом. У нього було багато перемог. Багато друзів. Але опісля травми, друзі поволі забули його. Це вкрай прикро. Байкери, сам знаєш, не бідні люди.  Я оце й приїхала, аби заробити грошей. Мені ж ще довчитися треба. І його якось утримувати. Пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди... Мої батьки не допомогають нам. Вони відступилися й від мене.Тим самим сподіваються, що я одумаюся, й покину його. А я, мабуть–таки його люблю. Щоправда, мені приходиться нагинатися, коли ми цілуємося на танцях. — вона знову посміхнулася, — вибач.