КОЛЮЧІ ДЕРЕВА
Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева. Що мені їм сказати?
Там нині стогне вітер.
На колючих гілках — стиглі плоди: червоні, вишневі, сині. Шипшина, глід, терен.
Я любив небагатьох з них. Але, не багато хто і мене любив. На прощання я дарував їм губні помади. Звичайно, я міг би з таким же успіхом дарувати і губні гармошки або еолові арфи. Адже, подарунки значили одне: аби вони не сумували, не хмурніли, не ставали гірше.
Я всіх обдаровував любовно. Але любов’ю — дуже небагатьох.
Життя, як і любов — не вічне. Та, остання ще невічніше.
Коли вона сказала: «Я люблю тебе». Вже в ту мить вона прощалася зі мною. У всьому сказаному є смертоносні зерна. Зерна смерті. Зерна загибелі найпрекраснішого відчуття.
Ми їхали з нею в машині. І вона сказала це. Потім додала: «Ти — той, кого я шукала все життя». Це було півроку назад.
Нині вона додала: «Не треба, вже пізно». Сказала тим самим голосом. І так само вив вітер. Тільки не за вікном мого авто. Вітер гудів і вив в моїх вухах. В трубці мого телефона.
Напередодні я подарував їй помаду.
Я радий, що вона першою обірвала.
Їй буде легше. Легше гордитися розривом. Мені буде радісно її згадувати. Моя пам’ять бездонна...
Всю ніч вив вітер. Страшний. І снилося мені страшне. Напевно мій мозок відживає.
Прийшов-таки пес Рудий. Він прибився до мого двору. Сам. Ще взимку. Прижився. Я ходив з ним на прогулянки. І ось я вже купив Рудому ошийник. І Рудий став неприблудним. Але якось забіг. Повернувся через декілька днів. До їжі не підходив. Я думав, його хтось побив. Але здогадався — його отруїли. Я кинувся: змішав горілки з яйцем. Розчепив йому рот, влив насильно. Він дивився мені в очі, винувато. Він лежав просто під небом і все дивився на мене.
“Якби людині відкрилося майбутнє ...”
І знову вночі вив вітер. Страшна буря.
Вранці Рудий лежав на боку. Під кущем терену. Очі його були відкриті. Я покликав його. Він мовчав. Я торкнувся його. Холодний мов лід.
Поховав я його на вершині пагорба. Викопав глибоку яму. Щоб не розрили інші собаки. Узяв його на руки. Він став легшим. Скільки разів я брав його раніше. І він лизав мені щоку. Тепер я зняв з нього ошийника.
Іноді мені здається, що я жив зі скіфами. І мене, ясно бачу, зарили разом з моїми кіньми, собаками, причандаллям, золотом і дружинами. І ось, хтось розрив мій могильник. І я повинен знову знайти своїх коней, собак, свій реманент, своє золото і своїх дружин. Так гаряче-улюблених.
Все вже я придбав: і коней, і реманент і золото. З дружинами — сутужніше. Я знайшов їх тільки дві.
Ні, проб і помилок було море. І в цьому морі було багато втрачено і золотого піску і потоплено коней, навантажених причандаллям з того ж-таки золота.
А ось Пері — була одна.
І я радий, що вона не піде тепер зі мною в мій скотомогильник.
В похоронну камеру, яку знову археологи розділять на шматки колись там, як ділять торт. Їм не дозволено довбати. Вони викопуватимуть і виноситимуть на руках кожне тверде. Поки не наткнуться на скелети похованих. Він і вона.Одяг зітлів. Але. Поряд з головою жінки знайдуться дві золоті пластини. Вони, очевидно, були колись скріплені між собою. І на питання, чи означає це, що жінка була принесена в жертву, дещо бентежачись, хтось відповість ствердно.
На питання, чи означає???
Вона пішла від мене.
Я був такий дикий з нею. І так шукав піднесеного. В ній, в собі. Я прочитав їй силу-силенну книг. Я склав масу пісень. І ось нині — перегортаю книгу спогадів: “Якби людині, найблагополучнішій, раптом відкрилося майбутнє, то завмерло б серце її від жаху, і мова її заніміла б в ту саме хвилину, в яку вона думала назвати себе найщасливішою із смертних”.
Вона просила у мене в подарунок коня.
Мої очі звузилися тоді. І в щілині їх з’явилися мої коні, мої пекторалі, мої ідоли. Украдені з мого кургану. Я б віддав їх для неї. Але як їй про це сказати.
— Умгу, — потягнув я по-вовчому.
І вона розсміялася: “Втім, я звільняю тебе від всіх своїх прохань”.
Коли сиплеться пісок змішаний з глиною і тьмяною травою під моїми ногами, я бачу — знову рили.
— Я звільняю тебе і від всіх своїх обіцянок, — лукавила вона косоокі очі.
— Умгу,— шкірився я.
І час тік між нами. Золотим піском. З нього раніше у мене було багато монет. І я сипав їх їй між сплячих ніг.
Губи її були напіввідкриті і вії не тремтіли під вітром.
— Скажи, Пері, — приставав я до неї, — любиш мене?
— Люблю.
— Дивися ж, не говори про це вітру.
Пішла.
І радий, що покинув мене багато хто раніше за неї. І радий, що я любив її.
Я подарував їй помаду. Хай сяє її усмішка, найпрекрасніших губ. О, якими плотськими і солодкими були вони. О, як славно вони співали мені і їй нашу жагу.
Та, скільки пісень розвіяно за вітром. У вічність. Скільки її волосся залишилося на моєму ложі. Довгих, як наші любовні битви. Чорних, як ночі нашої туги один за одним.
Безліч пісень, ніким не складених. І мало ким почутих.
Вони зникають, як зникли скіфи. Немов були викреслені. Раптово і загадково. Як звірина пристрасть.
Ростуть колючі дерева навкруги мене.
Мій горб, мій курган просів. Його майже вже не відрізнити від інших горбів і западин. Його вже так багато розкопували. І пахне він вже не мною.
Але саме тут ми цілувалися з нею. Вона в білому платті вранішньої хмари. Я — в чорному фраку ночі.
Нині — тіні слів.
Слова любимої! Ви проростаєте крізь моє мовчання. Ви виросли з її серця. Розрослися в її душі. Висловилися її губами.
Тихо.
Мовчу.
Не злякати б. Тоді замовкне вона. І куди подінуться ті слова, які ще не стали почутими мною?
Все, що навкруги нас — глухо. Все обплутано сіткою інших слів. Все — в чагарниках мирських. Все говорить про те, що мабуть...