Частина 72

          Ось і настав цей день! День її весілля, про котрий вона ще мріяла із самого дитинства. Оля завжди представляла білу сукню, в яку вона буде одягнена в цей самий щасливий день її життя. І плаття дійсно було красивим, навіть перевершило усі її сподівання. Дівчина себе почувала в ньому королевою, а зачіска і фата доповнювали її неперевершений образ, роблячи її самою красивою нареченою на світі. Її батько, побачивши дівчину в такому вбранні, пустив скупу, чоловічу сльозу, не проронивши і слова, тільки міцно і ніжно, обійнявши за плечі. Цим він дав їй зрозуміти, що він дуже її любив, і був щасливим, що дожив до цього дня на відміну від його дружини, котра на превелике нещастя до цього дня не дожила.

         -Ти така красива! – із відкритим ротом мовила Зоя, торкаючись сукні нареченої. – Ти сама красива наречена!

        - Дякую тобі, сонечко, - подякувала Невська, погладивши дівчинку по головці.  – Та й ти сьогодні красива, як ніколи. Яка у тебе гарна сукня! А яке зачіска модна! Дуже тобі личить. Хто тобі її робив?

         - Ніка, - відповіла Зоя, глянувши на дівчину, котра мовчки сиділа біля вікна, спостерігаючи за цим всім зі сторони. – А сукню мені купив татко! – гордо мовила дівчинка, сіяючи від щастя, як новорічна ялинка. – Правда, гарна?!

        - Так, дуже. У твого тата хороший смак, - погодилася Оля, хоча згадувати батька дівчинки у такий день їй не хотілося. – Я рада, що ти змогла прийти на моє весілля, котику. Я гадала, що твій тато тебе не пустить після нашої з ним сварки.

        - Олічко, яка ти гарна! – мовила із захопленням в голосі Дарина, зайшовши у кімнату і побачивши подругу у вбранні. – Сама красива наречена в світі!

         - Вав! Яка сукня! – підтримала подругу Катерина, слідуючи за дівчиною. – Де ти тільки таку відкопала, Олька?! Я також таку хочу!

         - А тобі така для чого знадобилася? – здивувалася Дарина словам подруги. - Куди ти в ній дальше власної хати підеш? Буде висіти у тебе в шафі і тільки місце займати!

         - А що ти не припускаєш, що я також можу заміж вийти?! – образилася Катерина на слова подруги.

        - Та коли це буде!

        - Ну, що швидше від твого весілля - так точно!

       - Дівчата, дівчата, припиніть сваритися негайно! – розборонила їх Вероніка, вийшовши із свого замріяного стану. – Не псуйте такий день! Згадайте, для чого ви тут зібралися. Наша Олічка сьогодні стане заміжньою жінкою. Вона першою із нашої четвірки стане на шлюбний  рушничок у такій красивій, білій сукні! Не псуйте найщасливіший день її життя!

        - Справді, Дашко, що це ми з тобою, як ті дві мегери, сваримося, забувши про нашу подругу.

       «Найщасливіший день мого життя! – замислилася Оля, переставши чути базікання своїх подружок. – Він мав би бути таким. Але чомусь я цього не відчуваю. Мені замість сміятися – хочеться плакати. Що зі мною?»

         Невська добре знала, що з нею відбувається, хоча і не хотіла собі в цьому признаватися, не хотіла згадувати того, хто був причиною її теперішнього стану.

       «Не думай про нього. Він тебе не любить. Він нічого не зробив після того, як дізнався усю правду, навіть пальцем не поворушив, аби це весілля не відбулося. Йому на тебе начхати, дура, ти повна! Забудь його! Не смій про нього згадувати в такий день! Забагато для нього честі! Він цього не вартий!»

       Але легше сказати, аніж зробити. Як Оля не намагалася викинути Горського із думок – їй це не вдавалося навіть на хвилину. Вона постійно верталася думками тих хвилин, котрі вона провела в його обіймах. І вона  розуміла, що не зможе до кінця свого життя забути свого першого чоловіка, як би вона не намагалася. Дамський Звабник увійшов у її серце і комусь іншому там не було більше місця.

Як Олі вдавалося сміятися перед усіма і вдавати щасливу наречену, хоча насправді їй хотілося вити від болю і відчаю; серце, немов хтось клешнями зжав, нестерпно нило, змушуючи обливатися сльозами, котрі так і не пролилися, проте зморена дівоча душа добре відчувала їх солений присмак.

         Стоячи на рушнику разом із Люсьєном, Невська одним оком поглядала на свого нареченого і уже за кілька хвилин майбутнього чоловіка. Він був таким красивим, статним чоловіком, мрією будь-якої дівчини. А він чомусь обрав саме її! Їй треба було пригати від щастя, що такий чоловік погодився стати її законним супругом. А найголовніше – він її любив! І вона в цьому не сумнівалася. На його обличчю це було написано. Його очі іскрилися щастям і радістю. І причиною тому була вона. Оля цього не заслуговувала. Вона ж насправді його не любила  і не полюбить це точно. Невська звичайно буде йому вірною і хорошою дружиною, а ще - люблячою матір’ю для їх дітей.

         «Діти, - подумала вона, поки священник тримав якусь дивну «шапку» над її головою, промовляючи незрозумілі їй слова. – Наші діти. Син або донька. – Оля глянула в сторону, шукаючи поглядом Зою. Знайшовши дівчинку в стороні, вона продовжила свої роздуми. – Про таку доньку я мрію. З такими ж очима, як у неї, з такими очима, як у її батька, з такими очима, як у нього!»

        Перед очима Олі з’явилися очі Горського, а ще за секунду – образ їх спільного малюка. Хлопчика чи дівчинки – вона не зрозуміла, тому що видіння було таким швидким, що коли воно пройшло – Оля подумала, що їй це здалося.