Частина 65

          Для Зої і Лідії Михайлівни приготовили власні кімнати навпроти кімнати Олі.

        - І це все мені?! – зраділа дівчинка, плеснувши від радості в долоньки, розглядаючи простору, світлу і дуже затишну кімнату.

         - Так, - підтвердила Оля, зронивши скупу сльозу від побаченого щастя на обличчі маленького ангелочка. «Скільки потрібно мало, аби зробити іншу людину щасливою!» – подумала вона, милуючись такою прекрасною ідилією щастя.

         - Олю, це ліжко не підійде, - раптом спохмурніла Зоя, оглядаючи уважно розміри ліжечка.

         - Чому? – здивувалася Невська, уважно глянувши на ліжко, на котрому колись вона спала сама, коли була ростом із дівчинку.

        - Бабусі буде на ньому не зручно, - пояснила Зоя, виміряючи очима ріст жінки. -  Її ноги будуть стирчати. Та й разом нам на цьому маленькому ліжечку буде трішки затісно.

       - Зоїнько, ти не правильно зрозуміла, - засміялась Оля, зрозумівши накінець-то, про що говорило дівча. – Твоя бабуся спатиме в іншій кімнаті. Це ліжечко повністю твоє. А ви що спали на одному ліжку із бабусею? – здивувалася дівчина.

       - Так. А тато спав на дивані в залі.

       Олі стало ніяково, згадавши, на чийому ліжку вони із Колею провели бурну ніч. Вона тоді про це не задумувалась. Гадала, що це ліжко Горського. Їй стало якось не по собі від цієї думки, стало соромно перед дівчинкою і старою жінкою, чиє ліжко вони посміли використати у таких хтивих цілях.

         У цю хвилину в кімнату зайшла сама Лідія Михайлівна і Олі прийшлося відволіктися від таких інтимних спогадів. Зоя стала показувати жінці кімнату, в котрій вона проведе декілька днів, поки Горський не повернеться із Лондона.

        -У мене ніколи не було власної кімнати і власного ліжечка, - стала хвалитися Зоя своїми покоями і всім тим, що було у них. – Бабусю, а у тебе також таке велике ліжко? – поцікавилася дівчинка у Лідії Михайлівни.

        - Навіть більше, - відповіла старенька жінка, радіючи, що її внучка була такою щасливою. – Ходімо,  я тобі покажу, зайчику.

       - Оля, йдемо з нами, - приказала Зоя дівчині, взявши ту за руку і повівши до другої кімнати.

        Лідія Михайлівна слідувала за дівчатами, ледве встигаючи за ними так, як її внучка тягнула Олю із таким поспіхом, ніби боячись, що якщо вона не поспішить, то кімната може щезнути.

     Кімната жінки також була великою і просторою. Ліжко там було ще більшим ніж у кімнаті Зої. Поки дівчинка усе тут розглядала із цікавістю, то Лідія Михайлівна, присівши на своєму ліжку, заснула. Втома, - після трьох днів без сну, якщо не враховувати кілька хвилин, котрі їй вдалося поспати прямо сидячи на лавці коридору, - дала про себе знати, як тільки її тіло відчуло під собою м’яку постіль.

       Оля, побачивши це, знаком показала дівчинці не шуміти і припинити свою балаканину. На її велике здивування, дівчинка підійшла до бабусі і акуратно накрила її ковдрою. Такої теплоти і турботи від такого маленького ангелочка Невська не очікувала побачити. У такому віці діти зазвичай навіть не осмислюють, що піклуватися треба не тільки про них, а і про дорослих також.

       Очі дівчини моментально наповнились вологою, і за лічені секунди по її щоках уже текли гарячі сльози. Зоя погладила Лідію Михайлівну  по її сивому волоссю, промовивши тихенько і дуже ніжно:

        -Спи, бабусю, ти дуже втомилася, хвилюючись через мене.

         Такі розумні слова Невська також не очікувала почути із вуст п’ятирічної дівчинки, котра хоча і виглядала маленькою, насправді була уже досить відповідальною дитиною, як на її вік. Оля думала, що то їй прийдеться пошепки показувати, чому їм треба покинути кімнату і дати старенькій жінці відпочити, а вийшло навпаки. Зоя взяла Олю за руку і повела її геть із кімнати. Вони спустилися на перший поверх у вітальню, де у повній тишині сиділи у самих дальніх кутках кімнати Павло і Вероніка, не звертаючи на присутність один одного ніякої уваги, зависнувши поглядами у своїх мобільних телефонах.

         «Ну, коли ці двоє порозуміються?!» – промайнуло у голові дівчини, побачивши цю смішну і дурну ситуацію.

         -Ну, що сподобалася тобі твоя кімната? – запитала Вероніка, помітивши їх прихід і сховавши свій гаджет у сумочку. – А бабуся де ділася?

         Дівчинка сіла на диван поруч із дівчиною, обійнявши ту за руку.

         -Бабусенька втомилася дуже і тому заснула, - пояснила Зоя, дивлячись радісно на Вероніку. – А що ти тут грала? – запитала вона, поглядом натякаючи на телефон, котрий та секунду назад поклала у сумочку. – У тебе є Томік? Можна мені пограти?

          Вероніка зрозуміла, що дівчинка натякала на дитячу гру із котиком, котрого то треба кормити, то мити, чесати і гратися із ним час від часу.

         -Котику, на жаль у мене немає такої гри, - пояснила дівчина сумну правду, котра не дуже сподобалась дівчинці.

          - Проте у мене є, - заявив Павло, підсівши до дівчат на краєчок дивана.

          - У вас, Павло Федоровичу? – здивувалася Вероніка, роззявивши широко свого рота, забувши зовсім про правила хорошої поведінки.

          - У мене, - підтвердив чоловік, помітивши , наскільки шокованою була подруга його дочки, котра вважала його черствим і вузьколобим тираном. Це його дуже образило і зачепило якісь незрозумілі струни його душі, про існування котрих він навіть сам не здогадувався.