Частина 57

          Після тренування Коля пішов у столову, щоби підкріпитися. У нього все гуділо: ноги, руки, шия, спина, особливо під правим коліном. Напевне, трішки перестарався і тепер болітиме більше двох днів. Чоловіка тішило лише одне, що до змагань іще три дні, тому до того часу мало би усе пройти. Та якщо і ні, то що в цьому страшного?! Він виступатиме і із болем в нозі. Це так дрібниці для спортсмена. Головне – перемога! Йому тільки потрібно перемогти. А якщо він не здобуде перше місце? Ні, він отримає тільки золоту медаль. Йому найбільше всіх потрібні ці гроші. Правда, спортсмени у залі були у відмінній формі. Поки він сам тренувався, то встигав одночасно і спостерігати за  своїми потенційними конкурентами. І Коля змушений був визнати, що інші спортсмени також мають хорошу фізичну підготовку. І конкуренція на чемпіонаті буде сильною. Але Горський старався гнати від себе такі думки, а думати тільки про повернення із перемогою і про те, як кине до ніг Невської гроші, щоби назавжди із нею розплатитися і не бути їй чимось зобов’язаним.

       Добре підкріпившись, Коля пішов на свіже повітря, щоб трішки помилуватися пейзажами Лондона. На щастя, приміщення, в котрому знаходився тренувальний центр, був не в самому центрі міста. Навколо будинку був великий сад, що простягався на кілька метрів. Тут було багато різних дерев, галявин, лавочок, тому Горському вдалося тут усамітнитися від гамірного Лондона і його мешканців, і звісно, других спортсменів.

        Сівши на лавочку під розлогим дубом, чоловік задумався. Йому чомусь знову пригадались ті шкільні роки, коли він був безтурботним школярем. Тоді усе здавалося таким легким і простим у житті так само, як і багатьом іншим його одноліткам. Коли ти в одинадцятому класі, то вважаєш себе уже зовсім дорослим. В школі ти уже на самій верхній сходинці шкільного визначення твоєї приналежності у суспільстві. Таке собі класове визначення твоєї значущості в порівнянні із іншими такими ж підлітками, котрі відвідують цей заклад отримання розуму і освіти.

       Колі пригадався останній дзвоник. То був дійсно його останній дзвоник у житті. І для Ані Дьоміної також. Згадавши своє перше кохання, він солодко і одночасно важко зітхнув. Веселі і не дуже веселі сцени тих днів пробігали перед його очима. Після стількох років Горський ще до сих пір відчував ті незабутні почуття, котрі він мав до цієї дівчини. Вони були такими світлими, цнотливими, позбавлені всілякої похоті. Він дивився на цю дівчину, як на самого чистого і тендітного ангела із крилами, котрого самі небеса послали у цей світ для радості і любові. І йому хотілося захистити це божественне створіння від цього порочного світу дорослих, котрого вони ще тоді не знали, а тільки робили перші кроки у цій нелегкій справі. Та на жаль, Коля не зумів захистити Аню від жорстокості життя-буття.

       - Глянь, на якій тачці прикатила твоя Дьоміна! – почув вісімнадцятирічний юнак голос свого однокласника Тараса, виринувши зі своїх спогадів. – Ця ще крутіша, ніж та, на котрій вона приїздила минулого разу. Пам’ятаєш, Жека? – запитав Тарас друга, котрий стояв із правої сторони.

       - Ага! Ото машинка була! Ляля!

       - Де тільки та Дьоміна таких пациків бере?! – дивувався Тарас.

        - Ти хочеш сказати не пациків, а папіків?! – переправив друга Женя. – Вони певне старші її предка!

         - І як ти міг колись з нею зустрічатись?! Чи можливо саме ти зірвав її квіточку і навчив всьому тому, чим вона зараз так щедро ділиться із цими сивобородими мільйонерами?! А чи вона тебе продинамила і її цвіточок зірвав все-таки  хтось інший?!

         Коля не витримав жорстокого глузування однокласника і ударив того кулаком у носа, з котрого відразу пішла кров. Тарас упав би на тротуар, якби не натовп школярів, котрі стояли так близько один до одного, як кілька в консервній бляшанці.

        Почувши звуки бійки, підлітки перестали слухати останні напутні слова директора школи, котрий у ці хвилини робив промову із сцени, а стали уважно спостерігати за штовханиною старшокласників, давши їм трохи місця для їхнього парубочого поєдинку. Вчителі так були зайняті спогляданням їхнього шкільного очільника, що не відразу помітили такі непристойності у натовпі учнів. Лише коли ті добре відгамселили один одного, їх розвели в сторони учитель фізкультури і зауч школи.

          - Що на вас найшло? – запитував Аркадій Дмитрович, тримаючи Колю за руки. – Ми ж на лінійці! Як вам не соромно!

           - Це він першим почав, - відразу здав товариша Тарас, витираючи кров з носа, котра так невпинно текла, що заляпала його білу вишиванку, котру змусила вранці його начепити на себе мама. – Він на мене накинувся ні з того, ні з сього!

           - Потім будем виясняти, хто винен в бійці, - сказав зауч школи, потягнувши Колю в бік входу до школи. - А зараз марш до туалету – митися, бійцівські когути!

           Ось так Коля заробив собі репутацію місцевого шибайголови, через котрого був зірваний останній дзвоник у третій криворізькій школі. Тоді до школи визивали його бабусю. Його хотіли взагалі витурити без атестату, що свідчив про  закінчення одинадцятого класу. Але зважаючи на те, що він був медалістом і те, що виховувався у неповній сім’ї, йому пробачили його безглуздий вчинок, зам’явши цю справу уже на наступний день. Директор і усі вчителі одностайно твердили, що на останньому дзвонику нічого надзвичайного не сталося, і цю ганебну справу швидко забули. На велике щастя очільника третьої школи нікому із учнів не прийшло в голову в той момент зняти бійку на мобільний телефон, через що не було ніяких прямих доказів, що вона мала місце у той день. Лише одні плітки, котрі передавалися із вуст в уста свідками цієї бійки.