Частина 55

       Коли Дарина прийнялася за подвійний десерт в той час, як її подруги ледве доїдали салатик.

       - Навіщо я замовила ще й десерт? – стала себе картати Катерина, сумно дивлячись на великий кусок торта «Наполеон», що стояв поруч неї. – Я його точно не подолаю.

        - Ой, а я така ще голодна! – з сумом в голосі повідомила Даша, доївши останні крихти солодкого бісквіту. – Напевне, ще щось замовлю!

         Дівчата подивилися на ненажерливу подругу оцінюючими поглядами, а потім переглянулися між собою у пошуках взаємо порозуміння.

         -Ти що серйозно?! – запитала Вероніка і переглянулася із Олею.

         -Ти над нами кепкуєш? – підтримала Катерина Ніку, усміхаючись криво.

         -Та ні, - здивовано мовила Дарина, дивуючись дивній поведінці своїх подруг.

         - Ти що ще не наїлася? – спитала Невська, хитаючи головою від здивування.

          - Наїлася, але чую, що ще би щось смачненьке з’їла, наприклад якесь тістечко чи потрійну порцію морозива, - відповіла Дарина, солодко облизуючись від поїдання уявних делікатесів. - А потім би це все ще й коктейлем полуничним запила для повного  задоволення своєї душі!

          -Та ти вже зжерла два бісквіта! – стала бушувати Вероніка, намагаючись напоумити ненажеру. - Зупинися, Дашко, а то ти через двері кафешки не вилізеш. І прийдеться тобі тут кукати, хтозна скільки часу, аби скинути зайвий баласт, котрий ти наростила із своєю дивовижною прожерливістю.

         - Ось, візьми мій кусочок тортика, - запропонувала Катерина, підсовуючи дівчині тарілку із невеличким шматочком торта «Наполеон». – Вистачить з тебе цього. Дай офіціантці перепочити. А то бідолашна дівчина втомилася уже носити тобі тарелі із їдою. Зжалься трохи над нею.

        - І куди воно тільки у тебе влазить?! – розсерджено заявила Вероніка. – Тут з’їси мацюсінький шматочок пиріжка і відразу ж біжиш у спортзал, аби скинути цілий кілограм. Як мені скажіть, дівчата, із стограмового пиріжка виходить цілий кілограм набрати?! Щось я не можу ніяк це підрахувати.

         - Ну, такою я вже вродилася! – надула свої спокусливі губки Дарина. - Я хіба в цьому винна? В моїй сім’ї усі худющі були, як я.

          - В сиву давнину твоїх пра-пра-пра-прабабусь називали, мабуть, відьмами і спалювали їх за це на вогні!

         - За що?! – здивувалася і образилася одночасно Дарина.

          - За те, що муляли очі іншим бідолашним дівчатам, хизуючись перед ними такими ідеальними пропорціями тіла, при тому ще й набиваючи свої животи всім, чим їм тільки хотілося.

         - Ну, ж я не винна, що вродилася такою ідеальною! Хіба мене за це треба на вогнищі спалювати?!

        - Треба!

        - Тобі повезло, що ти народилася і двадцять першому століття, подруго!

         - А то би був тобі повний «кирдик»!

         - Що-що? – не зрозуміла Дарина.

         - Вона каже, що горіла би ти на пекельному вогні, як і твої бабки-відьми, якби родилася раніше, - пояснила Оля сумну правду подрузі.

         - Пробачте, що так нагло перебиваю вашу чудернацьку розмову, - почули дівчата чоловічий голос, що лунав зі сторони. – Але можна мені ваш номер телефончика? – очі чоловіка дивилися прямо на Дарину, не звертаючи увагу більше ні на кого із дівчат. - Мене, до речі, Артуром звати. А вас як?

        - Дашенькою, - без зайвих роздумів і вагань відповіла швиденько дівчина, пускаючи бісики чарівному незнайомцю, і відразу ж продиктувала номер свого мобільного телефону.

        Дівчата не встигли навіть слова мовити, аби схаменути подругу, як чоловік успішно отримав того, чого хотів і забрався геть.

        - Навіщо ти даєш свій номер мобільного незнайомому чоловікові?  

         - А може він якийсь маніяк?

         -Ти ж його навіть не знаєш?

         Накинулися дівчата на свою нерозумну подругу, котрою вони її вважали.

          - Ну, ось познайомимся, - відповіла спокійно Дарина, усміхаючись чоловікові, котрий сів за сусідній столик і тому добре бачив усе, що відбувалося за їхнім.

          - А як же твій Олежик? – запитала Оля дівчину. – Чи той поліціант, котрого ти закадрила, коли ми з тобою останнього разу їхали із власними мигалками і сиреною?

          - А вони мені уже надоїли, і їх кинула, - повідомила спокійно Дарина, ніби нічого особливого вона не сказала, ніби вона кожного дня міняла хлопців, як рукавички. – Життя надто коротке, аби тратити його на одного чоловіка в той час, як навколо стільки спокусливих мачо табунами ходять. Така моя позиція! І ви її приймаєте, або ми з вами більше не подруги, - добавила на останок своєї промови дівчина, продовжуючи звабливо посміхатися Артурові, накручуючи на пальчик пасмо білявого волосся.