Частина 54

        - Дядю Толю, я прийшла сюди не для того, аби з вами базікати про вигадані вами дурниці, - суворо сказала Оля, втомившись від цієї безглуздої розмови. – Мене цікавить  дівчинка, а не її батько. Як її успіхи? Що ще потрібно для її видужування? Ви тільки скажіть - і я все зроблю.

      - Ти вже чула, що операція була успішною, - почав серйозним тоном Анатолій Борисович, зрозумівши, що дівчина не готова йому відкрити правду про свої справжні почуття. – Уже за два дні дівчинку можна забирати додому. Звісно, треба буде постійно ходити на перев’язки. А за тиждень думаю, взагалі можна буде зняти ці бинти із личка дівчинки. Так шкіра краще буде гоїтися.

       - То це ж чудово, дядю Толю! – зраділа Оля. – Я би хотіла забрати дівчинку до себе додому. Ви би не могли сказати Лідії Михайлівні, що для її внучки краще буде на свіжому повітрі, за містом, а не у її маленькій хрущовці, у загазованому місті?

        - Можу, звісно, - погодився Анатолій Борисович відразу. – Дівчинці і справді буде краще на чистому повітрі. Ой, Олю, чує моє серце, що твого весілля з Люсьєном таки не буде! – хитро підмигнув він дівчині.

         Оля нічого на це не відповіла. Подякувавши за все Бернському, вона покинула його кабінет. Біля палати дівчина зустріла усіх своїх подруг. Одна із трійці тримала у руках величезного, білого ведмедя із червоним бантом на шиї, а друга - пакет із фруктами, а третя – букет квітів.

        -Олінько, ну, як там мала? – спитала Вероніка першою.

        - Ми чули, що операція була успішною, - добавила Катерина.

        - Ми принесли подарунки для Зої, - сказала Дарина.

         - Які ви молодці, подружки! – мовила щиро Оля крізь сльози, котрі накотилися на неї. – Зоїнька дуже зрадіє вам і подарункам. – Дівчина була дуже розчулена підтримкою подруг у такий момент.

        - О, Боже, яка ти у нас дура, Олько! – бовкнула Вероніка, натякаючи на плаксивий стан дівчини. – Ідем краще до малої, а то ти тут весь коридор затопиш.

         Дівчата розсміялися і пішли за Невською до палати.

       -Зоїнька, поглянь, хто до тебе прийшов! – радісно заявила дівчина. – Мої подруги прийшли, аби тебе провідати. Вони також дуже за тебе хвилювалися, поки ти була на операційному столі.

        - Глянь, що ми тобі принесли, красунечко! – Вероніка простягнула дівчинці ведмедя.

         - Ого, який ведмедик великий! – зраділа дівчинка, обхопивши іграшку руками і притуливши до себе.

         - Зоїнько, котику, що треба сказати тьоті? – запитала Лідія Михайлівна в онучки.

         - Дякую, - скромно відповіла Зоя, розглядаючи іграшку і погладжуючи ведмедя ручкою.

          - І як ти його назвеш?

            - Мішка Толя, - відповіла дівчинка.

            - Я чому Толя? – здивувалася Вероніка.

            - Тому що дядю, який мені робив операцію, звати Анатолієм, - пояснила серйозним тоном дівчинка, обнімаючи ведмедя до грудей.

          - А тепер зрозуміло мені.

          Дівчата ще півгодини провели у палаті маленької пацієнтки, розважаючи її різними веселими історіями і небилицями про принцес, принців. Після цього дівчата вирішили пообідати у затишному кафе, недалеко від лікарні, тому що Оля навідріз відмовилася їхати дальше двадцяти метрів від цієї споруди.

         -Як він міг зараз покинути свою донечку? – не могла ніяк збагнути Вероніка, відсуваючи тарілку з їдою в сторону. – Аж їсти перехотілося!

         - Ну, йому ж треба терміново віддати гроші мені за операцію! – бушувала Невська. - Він ж такий гордий, що хочеться йому добре за це натовкти пику! Бідолашна Зоїнька весь ранок проплакала, коли дізналася, що її дорогий татко поїхав далеко-далеко. У мене серце розривалося від її сліз і її похнюпленого личка. Вона так за ним скучала. Він їй так зараз потрібний. А він взяв – та й чкурнув бозна-куди! І головне, навіть, до нього не придерешся. У нього, бачите, важлива відмазка для цього. Він заробляє гроші!

           - Козел безсердечний! – Підтримала Дарина подруг, наминаючи вміст тарілки за дві щоки. – Чому саме в такий момент? Чому він поїхав на заробітки відразу ж після операції рідної кровиночки? І куди він поїхав? І чи надовго?

          - Лідія Михайлівна так і нічого путнього мені не розказала, - відповіла Оля, спостерігаючи уважно за тим, як дівчина їсть. – Горський зараз в Лондоні. Правда, чим він там займається – не відомо. І наскільки часу він залишив Україну – також я нічого не знаю.

         - Дівчата, що ви так напосілися на бідного чоловіка? – стала захищати батька дівчинки Катерина, також із великою цікавістю спостерігаючи за діями ненаситної подруги, котра уже приступила до поїдання другої страви в той час, як дівчата ще половини першого блюда не подолали. – Це взагалі єдиний чоловік, котрого я зустрічала, аби він з такою силою волі відстоював право називатися справжнім чоловіком.

           - А що ти маєш на увазі під словами «справжній чоловік», Катюша? – Поцікавилася Вероніка.

          - Можливість завжди бути фінансово-незалежним, Нікулечка, - відповіла Катерина. - Тим паче від жінки. І не приймати ніякої фінансової допомоги.