Частина 52

          Десь за півтори години, як дівчинка прокинулася, на щастя, Олі також дозволили зайти до палати. Бо вона боялася, що їй не пустять так рано до пацієнтки, оскільки вона не являлася членом сім'ї. Лідія Михайлівна взяла дівчинку за дитячі ручки і стала їх цілувати.

        - Моє ти сонечко, рідненька, я так тебе люблю.

        - Бабусю, де мій татко? - єдине, що цікавило дівчинку. - Я хочу до татка!

         - Розумієш, маленька, він зараз не може бути поруч з тобою, - спробувала старенька жінка пояснити внучці усю правду. - Він зараз у Лондоні, заробляє гроші на операцію.

        - Але чому саме зараз, коли він мені так потрібен? - продовжувала Зоя вередувати.

        - Зоїнька, котику, ти розумієш, що твій тато це робить для тебе, - втрутилася в розмову Оля, спробувавши заспокоїти дівчинку. - Він тебе дуже любить. І зараз би хотів бути поруч з тобою, але ситуація так склалася, що він змушений був тебе покинути, аби оплатити операцію, котру тобі зробили. Щоб ти була красива і здорова. Невська взяла дівчинку за другу руку, лагідно дивлячись на дитя.

        - Але я хочу до татка! - стала Зоя плакати.

         - Але біля тебе є твоя бабуся. Вона тебе дуже любить і хоче, щоб ти швидше одужала. Але ти не повинна плакати, бо ранка на твоєму личку не буде гоїтися. І ти не зможеш вийти із лікарні. А ти ж хочеш додому, котику?

       - Так, дуже, - тихенько відповіла дівчинка, продовжуючи плакати.

       - Тоді ти повинна бути терпеливою і слухатися бабусю. І уже дуже швидко твій татко приїде. А знаєш, як він зрадіє, коли побачить тебе здоровою! Але для цього ти маєш слухатися лікарів і медсестр. Ти ж будеш слухатися дорослих, правда, зайчику? Ти ж не хочеш засмучувати свого татка?

        - Ні, не хочу, -тихо відповіла Зоя, схлипуючи.

        - От і добре, котику. Зараз тобі медсестричка принесе гамати. А ти повинна не вередувати, а усе те згамати, аби швидше одужати.

        Якраз у цю хвилину в палату ввійшла медсестра з підносом у руках.

        - Де наша маленька пацієнтка? - голосно і радісно запитала вона. - Де ця красуня-принцеса?

        - Я тут, - мовила, усміхаючись дівчинка, навіть забувши про те, що ще хвилину тому назад вона гірко плакала.

        - Ох, і яка у нас тут красунечка! А чого ж така красуня знаходиться у лікарні? Твоє місце - у палаці!

        - Мені робили операцію на обличчі, - серйозним тоном відповіла Зоя. - Бачите, ось цю пов'язку? Тут у мене ранка, - вказала дівчинка ручкою на щоку.

        - Де? Чому я не бачу? - вдала медсестра, що не помічає ніякої пов'язки.

         - Та ось тут. Ви хіба не видите? - здивувалася дівчинка, одночасно радіючи тому, що жінка не помітила її обпечену щоку.

        - Ні. Чи ось цю малесеньку непомітну бубку ти вважаєш ранкою? Та її замазати "зельонкою" і за тиждень від неї сліду не залишиться.

          Теплі слова медсестри так підбадьорили дівчинку, що вона вся стала світитися від щастя.

          - А що так гарно пахне? - запитала вона, заглядаючи оченятами на вміст підносу, котрий тримала жінка.

        - О! У мене тут чарівний супчик, котрий тебе вмить зцілить і ти уже завтра будеш бігати від його чудодійного впливу.

         Завдяки такій маленькій виставі медсестрі вдалося без жодних умовлянь накормити дівчинку "бридотним", проте цілющим супчиком.

          Оля навідалася до Анатолія Борисовича, коли Зоя задрімала після смачного сніданку і півгодинної балаканини із бабусею і із нею. Бернський був у своєму кабінеті. Він дуже зрадів появі дівчини.

         - Олечко, нарешті ти мене навістила! – Чоловік встав з-за столу і підійшов, щоб обійняти і поцілувати дівчину. - Я розумію, що те руде чудо і її батько повністю окупували твою увагу, але ти не повинна забувати про існування інших людей. – Він міцно обійняв дочку свого найкращого друга і легко чмокнув її у щічку, сівши назад за своє робоче місце. - Любов - це прекрасно, але не забувай, що окрім твого ненаглядного і вашої доці існує ще хтось інший!

        - Який ненаглядний?! – стала сердитися Оля на безпідставні підозри чоловіка. - Яка любов? Що ви таке вигадали дядю Толю? - Оля не могла збагнути, де вона прокололася. Звідки Бернський рішив, що між нею і Горським щось є? А тим більше любов!

        Невська підійшла до крісла, що був навпроти столу, і сіла у нього.

         -Аж почервоніла! – продовжував на своєму чоловік. – Та ти не соромся. Ти ж уже не маленьке дівчисько! Тобі уже можна. Ти ж скоро заміж уже виходиш. Так, стій, - задумався на хвилинку Бернський. – Ти ж ніби з Люсьєном. Чи я помиляюся? А чому це у тебе очі горять від цього мачо-стриптизера? Так не має бути!

        - Так, я дійсно виходжу за Люсьєна, - підтвердила Оля. – А якісь вогники в моїх очах вам, дядю Толю, привиділися. Цей Горський – останній чоловік, з котрим я би навіть бульбу копати не пішла, не те, що в ЗАГС! Ви щось собі нафантазували, як завжди.

        - Та під вінець ти може і підеш з Люсьєном, але серце твоє повільніше битися не стане при зустрічі із цим Горським! – Все не здавався Анатолій, а продовжував відстоювати свою точку зору.