Частина 49

           Невська добралася до своєї квартири в одному шльопанці, відчуваючи себе частково то Попелюшкою, котра загубила туфельку, коли та утікала від свого принца на білому коні, а частково  - Поляковою, у якої шльопали шльопки і тапки, коли та утікала  від свого судженого-ряженого. Хоча насправді вона була королевою ночі, котра одного разу так гарно відірвалася у нічному клубі, що на ранок геть забула про те, як запхала у труси Дамському Звабнику крупну купюру за приватний стриптиз!

       - Олінько, у вас так усе кепсько, що ви не маєте достатньо фінансових ресурсів, аби придбати собі другу туфлю?! – почула Невська голос свого надоїдливого сусіди, котрий не давав їй проходу, і котрому одного разу так повезло, що отримав можливість споглядати її оголене тіло на яву, а не тільки у своїх еротичних фантазіях.

        - Та ні, - відповіла Невська, не маючи взагалі ніякого бажання зараз базікати із кимось, тим більше із цим типом, котрий став свідком її сорому. – Я просто загубила свою туфлю.

        -Як Попелюшка?!

        -Так, як Попелюшка, - згодилася Оля, запхавши ключ у замок. – Тільки та загубила туфельку біля палацу, а я – у палаці, а якщо бути точнішою – то десь у ліжку самого принца, мабуть.

         Сусід відкрив широко очі від здивування і від правдивості своєї чарівної  сусідки.

          -Хіба не видно по моєму розкуйовдженому волоссю і неохайному платтю, що я валялась із чарівним королевичем десь на королівських перинах?!

         Не отримавши відповідь на своє кумедне питання, Оля відкрила двері, і не попрощавшись із чоловіком, закрила за собою двері. Сльози негайно хлинули із її очей таким потоком, що міг знести усе на своєму шляху. Вона присіла прямо біля дверей, спершись об них. Проплакавши так десь із хвилин десять, вона згадала про дівчинку, котра лежала зараз у лікарні. Тому зібравшись із силами, вона змусила себе встати і припинити рюмсати. Їй треба було бути зараз там біля Зоєньки. Може і Невській не хотілося іти в клініку, де вона неодмінно побачить Колю, проте мусіла, тому що вона хвилювалася страшно за маленьку пацієнтку. Хоча зараз у неї було одне єдине бажання – кинутися у ліжко і плакати, поки вона не виплаче увесь біль, котрий душив її зсередини, проте вона  не могла дозволити собі цієї розкоші у такий час. Тому вона швидко пішла у ванну кімнату, прийняла швиденько прохолодний душ, котрий її збадьорив і вона стала тверезо мислити і діяти. Переодягнувшись, вона заварила собі запашної і міцної кави, на ходу її п’ючи і взуваючись.

       У лікарні Оля дізналася від медсестри, що дівчинка ще досі була в реанімаційному відділенні. Колю Невська не зустріла, на щастя. Правда те, що вона його не зустріла тут, стало її хвилювати ще сильніше, аніж його присутність тут. І відсутність Лідії Михайлівної також збентежила її. Стара жінка ж вчора навідріз відмовилася покидати лікарню, а тут її ніде не було видно: ні в коридорі, ні біля лікарні.

         «Що змусило жінку покинути свій пост? – розмірковувала Оля, все сильніше хвилюючись і накручуючи себе все більше і більше. – І чому Колі також немає?»

         Запитати у медсестри, де поділася пані Горська, вона забула відразу спитати у тої, коли у неї була така можливість, а потім дівчина ніяк не могла її знайти, тому і рішила поїхати у своє кафе, аби поснідати і перевірити заодно, як там ішли справи.

          -Як ви справляєтесь без мене, Сергію? – спитала Оля свого помічника, коли сьорбала гарячий супчик, принесений їй Мариною.

           - Ми чудово без вас справляємось, Ольго Павлівно,- відповів Панчо, навіть не помітивши, що такою правдивою відповіддю дуже засмутив хазяйку. – Ви можете не хвилюватися і спокійно відправлятися знову по своїм справам. У мене все під контролем.

             -Рада таке чути, - відповіла Оля весело, хоча насправді на душі шкребли кішки, і вона зовсім не рада була таке чути, відчуваючи, що вона тут не потрібна, і без неї тут добре справляються. – А як справа із тим облитим супом невдоволеним клієнтом? Уже назначили дату судового процесу?

            -Іще ні, - відповів Панчо. – Ви не хвилюйтесь із цього приводу. Я вас відразу повідомлю про це, коли буде про це відомо.

           -Оля, я так радий, що тебе застав тут, - почула Невська голос Люсьєна.

           Дівчина підняла голову і глянула на свого нареченого. Панчо зрозумів, що був зараз тут лишнім, тому поспішив залишити закохану пару наодинці.

          - Я довго розмірковував над тим, що дізнався тоді від того типа, - почав Люсьєн, сівши навпроти дівчини.

         - Я...пробач мені..., - поспішила Оля себе виправдати, - проте я нічого не пам’ятаю з того, що тоді так красиво і живописно говорив Горський.

         - Олю, дай мені сказати, - попросив чоловік не перебивати його. – Я тобі зрадив із іншою, ти мені зрадила із іншим. Ми - квити! Давай почнемо все з початку. Я тебе дуже кохаю, тому готовий забути про це і пробачити тобі. Крім того оскільки ми ще з тобою не .... були разом.... ну, я маю на увазі... не спали разом. Так би мовити ми ніби і не зраджували один одному, тому що ... Ну, ти розумієш? Проте після весілля все буде по-іншому. Ми будемо тоді чоловіком і жінкою перед Богом і людьми, тому тільки тоді....буде важлива по-справжньому зрада одного із нас, якщо, не дай Боже, таке станеться із нами в майбутньому.