Частина 45

        У такий важливий момент  життя, як ось цей, Коля думав чомусь виключно не про доньку, котра зараз лежала на операційному столі, а про дівчину, до котрої у нього були незрозумілі почуття. То однієї миті він її ненавидів і зневажав, вважаючи її розпусною жінкою, не вартою його уваги. То вважав ангелом милосердя, котрий без вагань здав кров, якої не вистачало на операцію. А також сприяв цій же операції фінансово. Правда, після таких думок відразу прокидалась у ньому ненормальна гордість, котра змушувала його вважати благодійність Невської подачкою, яку треба було не приймати. Тобто дозволити Зої продовжувати жити із обпеченим обличчям аж, поки він сам не назбирає грошей на операцію! Він розумів, що це дурість. І тому боровся із самим собою. Коля себе запитував, чому саме допомога Невської так його бісила? Чому кошти, назбирані іншими небайдужими людьми, не колола йому очі? І він ставився до цього нормально? І прийняв ті гроші із великою вдячністю!

          Можливо річ була у тому, що Горський страшно не любив багатих. Чомусь усіх цих українських мільйонерів і олігархів він вважав безсердечними, наглими нахлібниками держави, котрі розбагатіли за рахунок таких же простих громадян, яким був і він. Можливо, Невський і розбагатів тільки завдяки своїм зусиллям. Проте, це чомусь не тішило Колю. Просто він вважав, що багатим потрібно спілкуватися із багатими, а біднякам – із такими ж бідняками. Разом їм ужитися не вдасться. Вони із різних світів, із різним баченням на речі і ситуації. Багаті вважають, що бідняки самі собі винні, що такі бідні. А жебраки ставляться до багатіїв, як до щасливчиків долі, до вищих цього світу, до котрого їм, біднякам зась.

         А Невську Коля вважав багатою, розбалуваною донечкою, котра нічого у своєму житті не досягла б без допомоги свого впливового батечка. Вона звикла до розкошів, дорогих цяцьок і брязкалець , котрі вона носить на своїй шийці, пальчиках і вушках. Оля звикла їздити на шикарних машинах  і жити у віллах і палацах. Кожного ранку вона натягає на себе брендові шмотки і ходить по ресторанах, поїдаючи ексклюзивні делікатеси і запиваючи усе це старовинними напоями, котрі коштують баснословних грошей. У неї, напевне, тільки нижня білизна коштує стільки, скільки коштував його будинок, котрий згорів у вогні.

           «Тобі до неї, як до місяця рукою подати! – думав Коля. – Ця фіфа – не для такого жебрака, як ти! Вона не буде жити у двушці, в котрій ти тулишся із бабусею і із Зоєю! А тим більше Невська не зможе стати для Зої мамою, котру так жорстоко забрали у його донечки!»

             Горський намагався не думати про об’єкт його плотських утіх, правда, виходило у нього це поганенько. А після згадки про дорогу білизну, котру вона носить на своєму звабливому тілі, його думки перейшли усі грані дозволеного. Він став представляти собі, якою вона була без цієї білизни. Або як він повільно роздягає її, знімаючи із неї річ за річчю, поки вона не лишається у тому, чому її мама народила. Еротичні фантазії після цього сягали таких меж недозволенності, що це повільно зводило чоловіка з розуму, бажаючи такий заборонений, солодкий  плід.

          Коля настільки хотів цю багату фіфу, що хотілося наплювати на усі моральні і соціальні принципи і, зваливши її собі на плечі, затягти у якесь безлюдне місце, щоб там зробити із нею усе те, чого вона так від нього бажала у ту ніч, коли була п’яною до безпам’ятства. Він би із радістю виконав усі її бажання, про котрі вона його так благала, тому що його бажання збігалися із її повністю.

          Як на зло, у коридорі у цю хвилину з’явилася саме та, котра займала усі його думки і бажання. Якраз зараз у нього з’явилася можливість зробити те, чого він так хотів. Коля собі представив очі подруги Невської і його бабусі, якби він звалив Олю собі на плече і поніс би бозна-куди, щоб зайнятися із нею коханням!

        - Уже щось відомо, Лідіє Михайлівно? – запитала Невська його бабусю, підійшовши до лавки, на котрій вони сиділи.

        - Ще ніхто не виходив із операційної, - відповіла стара жінка, важко здихаючи.

        - Усе буде гаразд, не хвилюйтеся ви так, - стала її втішати Оля, взявши за руку. – Лікар Бернський – найкращий пластичний хірург у всій Україні. Його високо цінують навіть за кордоном. І все намагаються туди переманити великими гонорарами, але все даремно, тому що він настільки любить Україну, що продовжує тут жити і працювати.

        Нарешті із дверей, біля котрих чекали схвильовані родичі пацієнтки, вийшли кілька людей. Дві медсестри і лікар.

      - Анатолію Борисовичу, як пройшла операція? – спитала стурбованим голосом Невська, котра першою підійшла до лікаря, тому що знала його в обличчя, оскільки Бернський був близьким другом її батька.

      - Прекрасно, - відповів веселим і упевненим тоном чоловік, взявши руки дівчини у свої, що дуже не сподобалося Колі. – Навіть краще, аніж я планував. Олічко, а ким тобі доводиться ця маленька пацієнтка?

     - Ніким, - заявив Коля сердитим і ревнивим тоном, опинившись за секунду біля лікаря і Невської, котрі із здивованими очима поглянули на нього. – Пані Невській моя Зоїнька приходиться ніким. Так просто об’єкт благо чинності, котрому вирішила щедра пані  надати допомогу.