Частина 42

          Оля була шокована від зізнання чоловіка, котрий її ненавидів. Вона, принаймні, так вважала до цієї хвилини. А тепер вона навіть не знала, що думати.  Вона мусіла дізнатися, що саме вона просила від Колі у ту ніч. Проте відчувала, що їй точно це не сподобається. Або навпаки дуже сподобається! Її коліна трусилися від того, що її буйна і багата фантазія устигла змалювати уже сотні разів.

          Вона мовчала. Він мовчав. Секунди бігли, потім хвилини. Коля очікував на її  відповідь. А Оля набиралася сміливості, щоб йому відповісти згодою. Проте, така можливість була втрачена назавжди раптовим втручанням в їхній «тет-а-тет» Катерини, котра з’явилася так невчасно.

        - Привіт! – радісно привіталася дівчина, показуючи своїм настроєм, що вона була страшенно рада бачити їх, особливо Колю, звичайно. – Колінька, як операція?! – стала вона мило «чірікати» біля чоловіка, взявши його за руку. – Зоїнька, мужньо її перенесла?

         - Операція почалася всього кілька хвилин тому, - пояснив він дівчині. – Зоя трималася мужньо перед підготовкою до цього. Зовсім забув про те, чого я взагалі тут через декого! – Він гнівно глянув на Олю, і обпалив її такою ненавистю і презирством, що Олі здалося, можливо, їй почулися чоловічі слова,  а також погляд, повний пристрасті, від котрої у дівчини підгиналися ноги і колінка тряслися, і вона, дура, уже розтанула, і готова була уже кинутися у його обійми.

          Горський розвернувся і пішов у сторону головного входу до лікарні, де зараз у ці хвилини робили операцію його донечці.

         Подруги залишилися наодинці. Оля ще до сих пір пам’ятала, як Катя її зрадила підступно, замовивши собі на день народження виступ Дамського Звабника, знаючи при тому, що вона з ним перебувала не в дружніх  стосунках. Проте гнів її уже пройшов на подругу, тому що вона її розуміла.

          - Ти мене вибачаєш, Олічко? – запитала Катерина Олю.

          - Так.

         - Мир?

         - Так.

         Вони обнялися в знак перемир’я, сміючись власній тупості і дурості.

         - Жоден мужик не повинен стати на заваді нашій дружбі, правда, подружко? – спитала Катерина.

        - Звичайно, Катрусю.

          Дівчата рішили поїхати у кафе «Невський бістро», щоби трохи побазікати, поки тривала операція. Крім того Оля там уже так давно не з’являлася, що у неї була пересторога того, що її підлеглі навіть забули її в лице, не те, що, як її – по-батькові. З усіма її проблемами і клопотами, котрі навалилися на неї так раптово і із всіх сторін, дівчина зовсім закинула свої першочергові обов’язки, як одного із власників закладу, котрим її батько зробив три роки тому в статусі свого повноправного партнера.

         - Ольго Павлівно, накінець-то ви з’явилися! - зустрів її Панчо, котрий був такий радий появі хазяйки, що не міг приховати того, наскільки щасливим він був. Оля і не підозрювала, що цей пухленький товстун міг хоч щось відчувати до свого боса. – Ви не відповідали на мобільні дзвінки, дома я не міг вас ніяк застати. Я не знав, де ви поділися. Ми навіть стали переживати, що з вами щось сталося.

          - Сергію, пробачте мене, що я так закинула кафе, - стала вибачатися Оля перед адміністратором кафе. – Просто купу проблем навалилося. Та так багато, що я геть забула про існування «Невський бістро»! Але бачу, що у вас тут усе гаразд. Ви і самі з усім добре справилися. Які ж ви молодці! Тому розраховуйте отримати премію цього місяця.

          Усі підлеглі кафе були страшенно раді не тільки звісткою про премію, але і появі власниці, і вітали її щиро і із посмішками. Оля навіть не догадувалася, що вони окрім страху і презирства могли відчувати до «Генеральші у спідниці», як вони її прозвали, хоч щось, що нагадувало любов.

        - Катюша, ти поки що замов щось собі смачненьке, - звернулася Оля до подруги. – А то треба трохи поговорити із моїм помічником. Справи, сама розумієш!

         - Добре, Олічко, - погодилася Катерина.  – Можеш не поспішати. Я знайду, чим мені тут зайнятися.

        - Дівчатка, обслужіть мою подругу якомога краще, - попросила Оля офіціанток. – Тільки не так, як того мужика, котрому на голову вилили гарячий суп.

         - До речі, Ольго Павлівно, я хотів поговорити з вами саме через цього клієнта, - повідомив серйозним тоном Панчо.

          Уся увага у цю мить була прикута до Сергія, котрий аж трохи знітився під зацікавленими поглядами стількох красивих жінок.

        - Цей чоловік подав на «Невський бістро» до суду, - добавив він.

        - Козел! – вигукнула Катерина, лагідно описавши свою улесливу думку про того чоловіка.

         - Я так і знала, що таке буде, - мовила Оля, важко позіхаючи. – Від такого неприємного типа я іншого і не очікувала. Він не уміє пробачати чужі помилки.

          - Чому ти так вважаєш, Олічко? – запитала зацікавлено Катерина.

          - Ти б тільки бачила його рожу! На ньому написано, що він бабо ненависник! А такі чоловіки страшенно не люблять, коли їх ображають, а тим більше представниці жіночої статі! А ти прикинь, що його облила супом безрука і сліпа офіціантка, як він її сам назвав. А ще й власником цієї чудової установи виявилася жінка, ну, тобто я. Він після цього інциденту буде усіх жінок ще сильніше ненавидіти, аніж до того.