Частина 38

-Люсьєне, я знайома із Горськими, - промовила між схлипуваннями Оля, коли вони в’їхали  через ворота маєтку Невських.

-Тепер зрозуміла мені твоя реакція, - заспокоївся чоловік, припарковавши машину  біля великих передніх сходів. – А то я вже став хвилюватися за тебе.

Чоловік допоміг дівчині вийти із машини, котра так ослабла від надмірного емоційного хвилювання, що її хитало із сторони в сторону, неначе вона була п’яною. І так само рішив її батько, коли побачив, в якому стані її наречений привів додому.

-Ти, що знову пила? – почав кричати Павло, як зробив хибні висновки тільки по зовнішньому вигляді доньки. – Я ж тебе просив не тусуватися із Нікою. Це вона на тебе так погано впливає. І куди вона тебе цього разу затягла? Ніби ще рано для нічних клубів і стриптиз-барів! Де ви з нею бухали?! У неї на хаті?!

Оля була вражена словами батька, котрими він її зустрів. Їй хотілося розвернутися і швидко піти геть з власного дому, нічого не пояснюючи рідному татові, чиї жорстокі слова її страшно образили.

-Павло Федоровичу, та не пила вона, - втрутився у розмову Люсьєн. – Вона взагалі не п’яна. З чого ви рішили?

-Як з чого? Та вона хитається, як тополя на вітру. Якби не ти, то її ноги би підкосилися і вона би гепнулася об підлогу, як таранька.

Тату, не пила я! – крикнула Оля, страшенно ображена на батька. – У мене душа болить, а ти мені – напилася! Тут у людей таке горе сталося, а усім навколо байдуже до того.

І із цими словами вона знову заходилася лити сльози. Павло аж налякався, підійшовши до власної доньки.

-Олю, що сталося? – запитав він схвильованим голосом, відсторонивши її нареченого від неї і пригорнувши бідолашку до своїх надійних грудей. – Розкажи мені, що приключилося такого страшного, через що моя донечка проливає гіркі сльози.

-Ми бачили обгорілий будинок недалеку тут від вас, - промовив Люсьєн, слідуючи за батьком і дочкою до вітальні. – І одна місцева пліткарка повідала нам усе, що там сталося із усіма тими страшними речами і наслідками того жахливого пожару.
-А! – вигукнув Павло, сідаючи із донькою на диван. – Пожежа, що сталася приблизно півроку тому назад. Це було кепсько.

-Кепсько?! – вигукнула Оля, здивована такою спокійною реакцією власного батька. – Та там загинула молода дівчина, моя ровесниця, тату! А ти кажеш « кепсько»?! Там дівчинка Зоїнька лишилася без матері і із покаліченим личком і із понівеченою душею, і із розбитим серцем. А ти кажеш « кепсько»?! Заїнька навіть плакати не може, коли про це біля неї згадають. Вона себе поводить, ніби це не з нею сталася ця страшна трагедія. А ти - «кепсько»!

-Олечко, ти перекрутила мої слова, - став виправдовуватися Павло. – Вихопила із контексту. Не правильно мене зрозуміла.

-Усе я правильно зрозуміла – усі ви мужики черстві і безсердечні! – вигукнувши ці слова, вона вирвалася від чоловіка і побігла на гору, до своєї колишньої кімнати, де вона жила, поки не покинула батьківський дім.

Павло послідував за донькою. Перестрибуючи через три сходинки, він миттю уже був у кімнаті доньки. Дівчина сиділа на ліжку і плакала. Він сів біля неї.

-Дівчинко моя, розкажи своєму татові, що тебе так турбує, - попросив він її, обійнявши за плечі. Вона не відштовхнула його. Це було хорошим знаком для нього. Тому він продовжив випитувати у неї:

 -Ти завжди так робила, поки не покинула дім. Згадай, як маленькою ти мене обнімала своїми маленькими рученятами, тулилася до мене усім тілом, ніби лише ось цими обіймами я міг розвіяти усі твої страхи і біди.

-І тобі дійсно удавалося це робити, - мовила тихо Оля, прихилившись ще ближче до батька.

-Ну, що сталося із моєю заїнькою? – став воркувати Павло до доньки. Чого вона проливає гіркі сльози?

Коли тато назвав її «заїнькою», Оля відразу згадала, що так ніжно називає Коля свою донечку. Це змусило знову її розридатися.

-Таточку, як  я могла про це забути? – картала себе Оля, ридаючи гіркими крокодилячими сльозами, звинувачуючи себе за то, що забула про трагедію, котра сталася із дівчинкою у той день, коли їй про це повідомила бабуся Горського.  – Я так довго дулася на те, що він мене образив, що з тим усім забула про найголовніше  – допомогти дівчинці. Як я могла, тату? Я така безсердечна людина!

-Ну, що ти донечко! – втішав Павло заплакану доньку, пригортаючи до себе. – Твоє серце дуже добре і щире.

-Ні, я егоїстка. Мене так захопили власні образи, що я геть про усе інше забула. Що зі мною таке коїться, таточку? Я останнім часом щось дуже часто стала про найголовніше забувати. А ж Зоїнька не може чекати. Їй потрібна операція. Термінова, а то вона так і залишиться із обпеченим личком.

-Олінько, дівчинці обов’язково зроблять операцію. Я тобі обіцяю. Я про це потурбуюся. Не хвилюйся ти так, мила моя. Витри сльози з свого личка, - він став утирати пальцями мокрі каплі.

-Сьогодні! Треба уже сьогодні, прямо зараз поїхати в клініку.... Домовитися про операцію... Але в яку? Куди треба звертатися? Я геть нічого про це не знаю, таточку.

-Не хвилюйся, Олічко, я про все домовлюся. Усе сам владнаю. У мене є всюди зв’язки.

-А гроші... багато треба буде грошей...Тому що Коля ще до сих пір не назбирав потрібної суми. Господи, які ми, українці, все-таки черстві! І я в тому ж числі! Та такій маленькій зайці можна було би назбирати грошей уже за тиждень наприклад в Англії, Франції...  люди би відгукнулися на таке горе відразу ж! А тут уже більше півроку пройшло з часу, коли сталася трагедія. Дівчинка втратила маму, рідний дім, отримала страшну травму, а людям цього виявляється мало!

-Олічко, не переймайся ти так, - просив Павло, котрий від гірких сліз і болю доньки уже сам готовий був розплакатися щосекунди.

Ще й після того, як Оля згадала, що дівчинка втратила маму при пожарі і лишилася напівсиротою. Павло відразу згадав той день, коли Бог забрав його дружину при родах, залишивши його щойно народжену донечку Олечку напівсиротою. Вона так і не побачила свою маму жодного разу. Жодного разу вона не відчула материнського тепла, материнської усмішки і материнської любові.