Частина 37

Подвіря, де колись вирувало життя, виглядало страшною пусткою. Два обгорілі поверхи будівлі хоча ще повністю трималися, але були чорними від диму і вогню, котрий тут вирував недавно, нагадуючи про це тут на кожному кроці. Криша над будинком була вщент зруйнована. Лише обгорілі балки стирчали над будівлею цим надаючи йому ще більш моторошного вигляду. Вікон і дверей у цій споруді не було взагалі. Так ніби тут пронісся торнадо, повибивавши усе на своєму шляху. Усе навколо тут було мертвим і понівеченим. Звідси несло смертю і стражданнями. Кожного, хто зупинявся навпроти місця трагедії і на це дивився, проймало таким щемом і болем, що хотілося звідси тікати чимшвидше тим, краще. Запах горілого тут лишився досі. А що творилося тут у ті страшні хвилини пожежі – важко описати і навіть собі представити!

-Страшно?!  - почули Оля і Люсьєн зі сторони, кивнувши головами незнайомій літній жінці, котра підкралася до них непомітно.  – Це ще квіточки! Ви не бачили усього того жахіття, яке тоді тут творилося ! Це було пекло! Справжнісіньке пекло! Так ніби ворота у чистилище відкрилися і звідти усі біди ринули сюди, на цю бідну сім’ю. Боже, як плакав бідолашний молодий чоловік, як він несамовито кричав, коли прилетів сюди і побачив цей жах! Він хотів було кинутися у самий вогонь, та його схопили небайдужі люди і стали тримати, не пускати в полум’я. Він весь час викрикував імена рідних людей, котрі залишилися у будинку.

Стара жінка зупинилася, щоб утерти непрохані сльози, котрі покотилися із очей так само, як і у Олі, в котрої вони і не пересихали.

-Але коли побачив, як до нього біжить маленька дівчинка, його донька, котра лишилася живою, то він її обійняв так міцно, що ледве не придушив від радості. Він цілував її обпечені щічки, гладив її обгоріле волосся, тримав її за рученята, і утішав її, кажучи, що все пройшло, що все минуло.

-А швидка? – спитала Оля, схлипуючи. - Де була швидка допомога? Чому вони не надали дівчинці першу допомогу?

-Вони приїхали пізніше. Якраз вчасно. Тому що пожежні витягли з-під уламків обгоріле тіло жінки. Вона було настільки обвугленим і понівеченим полум’ям, що упізнати у ньому когось було неможливим. Пам’ятаю, як чоловік закрив дівчинці очі, відвернувши її головкою у другу сторону, щоб вона не побачила тіло своєї покійної мами. Хоча вона була такою маленькою, що навряд чи би зрозуміла, що те чорне, обпечене тіло було тілом її дорогої матусі, котра ще недавно її обнімала, цілувала...

-Все, Олічко, досить себе мучити, - сказав Люсьєн, не витримавши більше сліз і страждань нареченої . – Ходімо додому.

-І що-що далі трапилося? – запитала Оля, вирвавшись із обіймів жениха, котрий проти її волі намагався забрати її у машину. – Як звали дівчинку і того чоловіка? – Хоча уже сама давно догадалася, що то перед нею стояв будинок Миколая Горського.

-Зоя! – відразу згадала Оля понівечене обличчя дівчинки із такими глибокими очима і із рижим волоссям, котра нагадувала руде кошенятко, якого кортілося погладити і приголубити.

-Так, Зоя, - здивувалася жінка, коли дівчина вимовила ім’я. – Ви знали сім’ю Горських? Така була гарна молода пара. Чоловік був таким красивим, що усі місцеві дівки на нього заглядалися, проходу тому не давали. Та він був вірним чоловіком. Дружину свою сильно любив, тому по інших бабах не шастав. Кажуть на лікаря учився, а жінка його щось мазюкала, їздила по виставках, виставляла своє «мальовидло». Одним словом, художницею себе вважала. Та тільки із того малювання було стільки користі, як із корови почесті!

-І де зараз той чоловік із дочкою? – поцікавився Люсьєн. – Чому будинок не відновлює?

-Та у місто кажуть перебралися, - відповіла жінка. – А відновити це згарище – треба купу грошей мати! А звідки вони у бідного чоловіка, котрий у пожежі втратив усе набуте за довгі роки майно?

-Страшно як! – заключив Люсьєн.

– Отак живеш, живеш! Радієш чомусь, тішишся, любиш, ненавидиш, ходиш на роботу... А в один прекрасний день усе обривається! І ти лишаєшся сам на сам із страшною реальністю, страшним горем, котре поглинає усе світло у людській душі, що ще там залишилося!

Тут Оля розревілася на повну силу, її стало так трусити від схлипувань, що Люсьєн не знав, що з нею робити, як її заспокоїти.

-Дівчино, ну, не треба так перейматися! – спробувала жінка утихомирити бідолашну, та не тут то було.

Та тільки ще гірше заходилася ревіти. Тому чоловік рішив її забрати геть звідси і швидше відвести додому до батька. Може, тому вдасться її заспокоїти. Не сказавши літній жінці навіть до побачення, він повів наречену до машини. Усадивши її на переднє сидіння, він чимшвидше сів сам за кермо і повів авто із цього страшного і моторошного місця геть.

-Олечко, ну, не треба плакати, - вмовляв він дівчину дорогою. – Якщо ти будеш кожне людське горе так сприймати близько до свого серця, то ти навіть не будеш пересихати. Будеш плакати-плакати, поки зовсім не висохнеш. Тіло твоє тоді зсохнеться, ти постарієшся швидко, зробишся такою сухою, як мумія. Ну, і тоді тобі прийде гаплик!

Люсьєн гадав, що його смішна промова розвеселить наречену, проте сталося навпаки. Дівчина ще гірше заходилася плакати.