Частина 25

-Діти, що ви робите? – став корити обидвох Павло, зрозумівши, про що ті говорили. – Хіба можна через один загул руйнувати ваші стосунки?! Ви ж любите один одного. Ви ж така хороша пара. Давайте – миріться! Пробачайте один одному і забутьте усе це, як страшний сон. І зіграєм весілля через місяць, як і планували.

-Олечко, давай дійсно все забудемо і почнемо все з початку, з чистого листа, - став також Люсьєн просити дівчину почати все заново і пробачити його, підійшовши до неї і взявши її за руки. – Ну, ти ж добре знаєш, що я тебе не відпущу, тому що ти моя друга половинка, а я – твоя. Я не можу без тебе. Я тебе дуже сильно кохаю. – Він випхав з кишені піджака каблучку, котру Оля нещодавно була жбурнула йому в ноги. – То що – мир?! Ти мені пробачаєш і я тобі пробачаю. Так?

-Так, - тихо мовила Оля, дозволивши Люсьєну надіти собі на палець перстень.

-Ти йому пробачила? – здивувалася Вероніка, ввійшовши в квартиру через відчинені двері, які Люсьєн забув закрити. В її руках була пляшка мартіні. – Олю, ти що?! Вже так скоро забула його зраду?

-Ніка, я також зрадила Люсьєну, - якось байдуже мовила Оля. – Чи ти уже забула?

-Ще не факт, що між вами тоді щось було! – наполягала на своєму Вероніка. – Ти ж не пам’ятаєш ніхера.

-Що значить – не пам’ятає? – спитав Павло.

-Ну, у неї після мартіні стався маленький провал в пам’яті!

-Олю, ти що стала бухати? – здивувався Павло, свердлячи її сердитим поглядом. – Навіть уже до того дійшла, що спиш з ким попало, а потім навіть не пам’ятаєш з ким саме?!

-Таточку, ти все не так зрозумів, - стала виправдовуватися Оля.

-Я все добре зрозумів! – розсердився Павло. - Це все вплив твоїх подружок! Особливо цієї розфуфиреної! – вказавши рукою на Вероніку. – Глянь, у що ти одіта! Де так можна скромній і вихованій дівчині вдягатися?!

-Таточку, це не мої шмотки. Це речі Каті. Я вчора в неї ночувала, і забруднила свій одяг. Тому прийшлося начепити на себе ось це все.

-А що в неї більш скромної одежі не виявилося? Одяг говорить, Олю, хто ти є. Скільки раз тебе цьому учив! І бачу до тебе всерівно нічого не доходить. Тільки треба тебе лишити на кілька днів без нагляду і ти уже знову під впливом цих фіф! Тобі потрібно, Олю, тверда рука, аби за тобою дивитися. А то ти з катушок постійно злітаєш. От і Люсьєн добре про тебе подбає. Він надійний, добрий, порядний чоловік, який зможе дати тобі раду, бо я бачу погано справляюся з обов’язками батька.

-Я з вами повністю згоден, Павле Федоровичу, - підтримав Люсьєн батька нареченої. – Вашій дочці потрібна сильна рука. А у мене саме така.

-Хлопчику мій, скільки раз тобі казав – не треба так офіційно до мене звертатися. Ти ж мені уже, як син. Звертайся до мене на ти і по імені. Усі мої друзі зовуть мене Пашею. Татом називати мене заставляти не буду. Ми ж живемо в двадцять першому столітті.

-Добре, Пашо, - швидко згодився Люсьєн.

-Олю, що з тобою? – втрутилася Вероніка. – Тобі вказують, як ти себе маєш поводитися, вдягатися і багато ще чого. А ти мовчиш! Ми ж живемо, як твій татко добре зазначив, у двадцять першому столітті! Тебе видають насильно заміж, а ти цьому бачу – рада?!

-Дівчино, чого тобі треба?! – став нависати над Веронікою Павло. – Чому ти лізеш до моєї доньки? Я її батько – і мені краще знати, що для неї буде добрим, а що – ні!

-Та ви тиран! З дітьми себе та не поводять, якщо їх люблять, - не здавалася Вероніка.

-Так, - підтримала подругу Даша, котра весь цей час мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, а тепер рішила нагадати про себе. – Зараз двадцять перше століття на дворі. Жінки вже давно емансиповані і не носять паранджу,  і позбулися свавілля чоловіків. Ми вільні собі вибирати самі, що для нас добре, а що – ні.

-Так-так! – не здавався Павло. - Такі вільні робити усілякі дурниці після котрих забуваєте геть начисто усе, що витворяли вночі. Це така по-вашому емансипація?! Рівність статей! А це що у тебе в руках? – спитав він Вероніку, указуючи на пляшку мартіні. – Що це таке, я тебе питаю? Привезла знову пійла аби травити мою доньку? Чи ти мене не чуєш, дівчино?

-Хватить мене дівчиною називати, - образилася на жорсткі слова Вероніка.

-Ну, правильно, яка ти вже дівчина! Я геть забув. Тут же цнотою уже давно не пахне! Ви тільки гляньте, у що вона одягнена! Та в цьому навіть у хаті соромно ходити, та й ще при вимкненому світлі!

-Тату! – дорікнула батькові Оля щодо його жорстоких і образливих слів в адрес її подруги. – Як ти себе ведеш із моєю молочною сестрою?! Ти що геть забув, що мама Ніки вигодувала мене своїм грудним молоком після смерті моєї мами.

Вероніка настільки була шокована образливими словами чоловіка, що на мить втратила дар мовлення, широко роззявивши рота.

-Я їй за це страшно вдячний, - погодився з правотою дочки Павло, - але те що вона зараз на тебе погано впливає – я їй цього дозволити не можу.

-Між іншим, Павле Федоровичу, - накінець-то втрутилася знову у розмову Вероніка, - хочу донести до вашого відома, що я ще досі цнотлива! Чи може вам треба довідку від гінеколога принести, аби ви повірили моїм словам?!

Усі мовчали, було чутно навіть, як за вікном шумів транспорт. Вероніка довго дивилася сердитим поглядом на Павла, буравлячи його своїми карими очима. А після хвилинної мовчанки вона розвернулася і вибігла із квартири.

-Нікусю, зачекай на мене! – крикнула Даша, побігши слідом за подругою.

-Спасибі тобі велике, татку, за те, що ти так образив мою подругу, - подякувала Оля батькові. – І за те, що силою мене хочеш змусити вийти заміж. Дякую красно, таточку!