Частина 24

Діставшись квартири Невської, Даша усадила подругу у м’яке крісло навпроти вікна, аби вона могла бачити красивий краєвид, який відкривався із вікна.

-Сиди, я зараз швиденько зроблю тобі заспокійливого чайочку і повернуся, а ти не рухайся і нікуди не іди, - наказала лагідно Даша. – Хоча де ти в такому стані підеш! – сказала останні слова вона більше для себе, аніж для неадекватної подруги, котра не рухалася і мовчки дивилася в одну точку.

-Нафік мені той чай! – несподівано викрикнула Оля, глянувши на  дівчину сердито, від чого  та аж підскочила на місці. – Мартіні мені принеси! Хочу забути того козла назавжди!

-Олічко, та звідки я тобі мартіні дістану. Чи у тебе у холодильнику завалялась пляшечка ще з минулого разу?

-А ти уже геть отупіла і не знаєш, де його продають, то я сама за ним сходжу – раз ти не хочеш подрузі допомогти! – відповіла Оля злісно, підводячись із крісла.

-Ні, ні, сиди, - швиденько погодилась Даша, усадив подругу назад до крісла. – Я зараз збігаю до ближчої крамнички. Ти тільки ніде не ходи. Добре?

-Добре, добре! Куди я піду в такому зарьованому вигляді?! Та глянувши на мене – мені ніхто ніякого бухла не продасть.

Даша вийшла з квартири, замкнувши ту на ключ. Вона, звісно, не збиралася бігти по мартіні для бідолашної подруги, а набравши потрібний номер, подзвонила до Вероніки за підмогою.           

-Дуй бігом до Ольки, - повідомила вона Ніку, коли почула «алло», - а то ця дурочка впала в істерику, реве-заливається гіркими-сльозами, вимагає аби я їй мартіні принесла. Бо той козел наговорив їй кучу компліментів, від котрих її трусить уже всю дорогу. Нас ледве менти не загребли, представляєш! Навіть до самого дому довезли з мигалками.

-Уже лечу, Дашуль! – тільки і відповіла Вероніка, вислухавши подругу. – Ти там тримай оборону, мартіні уже в дорозі!

Даша хотіла сказати, що не треба привозити цей алкогольний напиток, але потім подумала, що Вероніка так жартує, тому, вимкнув мобільний, запхала його в кишеню і тільки збиралася запхати ключа в замок, як відкрилися двері. На вході стояла Оля.

-Ти куди намилилася, красунечко?! – запитала в неї Даша.

-Де моє мартіні?! – поцікавилася Оля, свердлячи подружку сердитим поглядом.

-Представляєш, ніде не має того мартіні, - стала солодко брехати Даша.

-Так і знала, що ти нікуди не ходила. Що Ніці дзвонила? Чи може моєму таточку розпатякала про усе?

-Ну, що ти, Олічко, таке верзеш?! Як я могла настукати твоєму старому про таке?!

-Це я стариган?! – почули дівчата чоловічий голос, побачивши Павла Федоровича власною персоною. – Спасибі за приємний комплімент з самого ранку. І про що мені не слід знати? Ану, признавайтесь, дівчаточка.

Подруги завмерли на місці, не в змозі придумати нічого путнього, мовчки дивлячись на батька Невської. А дивитись там було на що! Оскільки у свої сорок шість років Павло Федорович виглядав ледве на тридцять шість, тридцять сім років. Шикарний брюнет із підтягнутим тілом, був скоріше подібний до старшого брата Олі, але аж ніяк не на батька.

-Таточку, ти чого так рано? Я тебе раніше післязавтра не очікувала, - тепло зустріла донька тата.

-Я бачу, що ти мене не чекала, - відповів серйозним голосом Павло, руками вказуючи дівчатам зайти до квартири. Ті послухались без жодних нарікань.

-Це твій старий?! – здивовано перепитала Даша подругу, коли Павло закрив двері, але побачивши реакцію чоловіка, швиденько перефразувала свої слова. - Я мала на увазі, тато.

-Так вже краще, мила дівчино, - сказав Павло, розглядаючи уважно квартиру доньки у пошуках якихось підказок або компроматів проти неправильної поведінки єдиної донечки.

-А ти не казала, що у тебе такий симпатичний і молодий тато! – улесливо і кокетливо повідомила Даша, усміхаючись чоловікові, і розглядаючи його відкрито, не приховуючи навіть свого інтересу до нього.

-А ти і не питала!

-Що з тобою, Олінько? – спитав схвильовано Павло, накінець-то помітивши, що його дитина була схожа на панду. – Ти що плакала? – Він підійшов до неї і розвернувши до себе обличчям, став уважно на неї дивитися. – Нічого ховати від мене своє лице! – сердито сказав Павло, коли Оля вивернулася із його рук і відійшла в сторону. – Я всерівно про усе дізнаюся рано чи пізно.

-Татку, мені уже, слава Богу, не три рочки і  я сама в змозі вирішити свої проблеми, - мовила рішуче вона. – Навіщо було взагалі прилітати і переривати свій відпочинок?!

-Мертве море і так мертве, тому не помре, поки мене там не буде. Ще встигну там наплаватися! А донька у мене одна! І я нікому не дам її ображати. І тобі самій не дозволю зіпсувати собі життя. Хто б міг подумати, що поки я там віддихаю – ти тут руйнуєш своє життя!

-Нічого я собі не руйную! – стала огризатися Оля. – Люсьєн сам усе зруйнував.

-Олечко, ну, помилився хлопець! З ким не буває! Біс попутав!

-Не біс, а чортиця! – вставила сердито Оля.

-Ну, не можна так відразу усе ламати і весілля розривати! Люсьєн тебе любить. Він собі місця не знаходить, бідолашний хлопець, ніяк до тебе додзвонитися не може. Бо ти слухавку не береш. Хіба можна так поводитися, Олічко?!

Оля так і знала, що її батько стане на бік її колишнього жениха, і стане його захищати. Тому що усі чоловіки – кобелі! Для них трахнутися із іншою бабою – зовсім нічого не означає! Вони це навіть зрадою не називають!

-Татку, Люсьєн зрадив мені із іншою жінкою! – сердито крикнула вона, припинивши його повчальну проповідь.

-А ти зрадила мені із іншим чоловіком! – почули усі голос, котрий лунав від дверей.