Частина 22

Оля ніколи нікого не ненавиділа. Усі її вважали «бусьою»! Такою, що нікому нічого поганого не зробить і не скаже. А тут вона вперше в житті відчула, що таке ненависть. Це жахливе почуття руйнує у людині усе хороше, що там є, знищує віру в добро, людяність і щастя. Вона не хотіла такого відчувати, проте не могла нічого з собою зробити. Коля – єдиний чоловік, котрого вона готова була удушити власними руками. А вони в неї якраз і чесалися, аби це зробити. Їй так хотілося надавати йому ляпасів, штовханів і копняків на додачу. «Егоїст! Придурок! Самозакоханий бовдур! – обдаровувала Оля Колю такими улесливими епітетами. – У нього кам’яне, льодяне серце! Ні, у нього його взагалі там немає. В його грудях б’ється злоба, ненависть до усієї жіночої статі, що не являється його рідними.»

Виплакавшись, скільки її душі бажалось, дівчина утерла сльози і завела двигун. Добре, що вікна її машини тоновані, і зовні нічого не видно, що відбувається всередині, а то би усі перехожі витріщалися на неї. Хоча у Києві стільки народу, і всі чимось зайняті і вічно кудись поспішають, що навряд чи би хтось звернув свою увагу на дівчину, котра собі гірко ридає, сидячи у машині. Ну, і ридає! Ну, і що! Що тут такого! Хай собі плаче! Це її проблеми! Тим паче у неї он, яка крута тачка! Чого цій дурі ревіти?! «Дійсно! – подумала вона. – Чого такій красуні, розумниці, власниці такої шикарної тачки, а на додачу і квартирки в самому центрі столиці проливати гіркі сльози? Тьфу! Ну, подумаєш, один самозакоханий козел назвав мене лярвою! Та пішов він нафік! Здався він мені. Таких мачо, як він, у Києві – ціла копиця! І я, Ольга Павлівна Невська, дочка самого Невського, є самою завидною партією для любого чоловіка, котрого я тільки забажаю! Та, якщо я тільки захочу, то біля мене вистроїться здоровенна черга із бажаючих взяти мене у дружини! Тільки зараз мені цього не потрібно чомусь. Всі мужики – козли! Ненавиджу їх! Мені взагалі ніхто не потрібний. Кожен з них за першої ліпшої нагоди, - як тільки якась фіфа поманить їх пальчиком, - готовий застрибнути на все, що носить спідницю, пускаючи слюні при вигляді третього розміру буферів. »

Дорогою до готелю, де вона залишала Дашку, котру вона обіцяла забрати звідти, Оля включила свій мобільний, який вимкнувся ще, певне, вчора через брак заряду у батареї. Підключивши його до зарядки, вбудованої у корпус її машини, вона відклала його в сторону. Проте уже за хвилину її мобільний став вібрувати раз за разом. Оля нарахувала приблизно двадцять гудків. Здивувавшись, кому вона стала настільки такою потрібною, що її обдарували стількома пропущеними дзвінками, вона взяла телефон в руки і стала переглядати, поки стояла у заторі. Десять пропущених від Люсьєна. «Ото кобель! – стала злитися Оля. - Ніяк не відчепиться від мене! Сказала, що не пробачу йому зраду. А він всерівно наярює!»

Три пропущених від батька. «Цікаво, що йому знадобилось від його донечки?» Один пропущений від Вероніки, і один від Каті, і ще три від Даші. «Напевне, подруг цікавить чи вона поговорила із тим мачо-стриптизером. Краще сказати, горе-стриптизером!» І ще три з роботи. «Ось це вже більш цікаво. Треба терміново передзвонити. Правда, чомусь зовсім не має бажання.»

На світлофорі загорівся зелений і Оля, кинувши телефон на вільне сидіння, рушила машину з місця. Діставшись до готелю, дівчина іще із далека помітила подругу, котра стояла, очікуючи на неї.

-Накінець то ти з’явилася, - заявила вона сходу, сівши у машину. – Я тобі дзвоню, дзвоню, а ти поза зоною досяжності.

-Так мобільний розрядився, - пояснила Оля. – Ну, і що як твоє побачення з Олежиком?! Він того був вартий, аби злиняти з пар і віддатися любовним утіхам з самого ранку?!

-Ще б пак, подружко! – радісно відповіла вона, солодко потягуючи руками у різні сторони, і закотивши від приємних спогадів очі, і томно видихаючи повітря, все ще перебуваючи під дією чар-зілля, що зветься коханням. – Але ти не думай, що я якась шалава, побігла за пациком відразу, як він поманив мене своїм пальчиком. Ні! В Олежика я вже давно закохана. Та у нього усі дівчата по вуха закохані! І йому є серед кого вибирати. Знаєш, який у нас курник в інституті. Там одне бабське царство! І якщо у ньому з’являється, бодай, навіть прищавий, низесенький пацанчик, то він одразу стає чиїмось хлопцем! Тут розбирають усіх, у кого, хоча б щось хитається між ногами. Дівчата тут не при вередливі і не перебірливі. А Олежик накинув на мене своє око тільки сьогодні, коли побачив на якій крутій тачці я приїхала. Ото мені повезло! Спасибі тобі, подруго!

-Ото сильно повезло! Ти мене вибач, Дашенько, але мені здається, що він же на тебе повівся тільки із-за крутої тачки, тому що хотів покататися.

-Я знаю, - спокійно відповіла Даша.

-І це тебе влаштовує? Він же тебе швидше за все кине, як тільки побачить без машини.

-Ну, поки ти мене будеш підвозити до інституту на своїй навороченій автівці, то він буде моїм! І я буду щаслива. Ти ж будеш мене підвозити до інституту, Олічка? Ти ж хочеш, аби твоя подруга була весела і щаслива, правда?

Оля уважно слухала базікання подруги. Це її відволікало хоч трішки від своїх власних проблем, котрих за останні декілька днів навалилося на неї стільки, що вона ніяк не могла цю купу розгребти.

-А як у тебе все було? – почула Оля запитання подруги, котра припинила розповідати про Олега, інститут і про своїх однокурсників.

-Та нічо, нормально все пройшло, - відкараскалась нашвидкоруч Оля, уважно дивлячись на дорогу.

-Ага, я бачу, яке воно ото «нічо»! – буркнула Даша. – Ти думала я, дура, не помічу, що ти ревіла.

-З чого ти рішила, що я плакала? – не хотіла колотися Оля. – У тебе є якийсь вимірювач сліз, котрий ти прикладаєш до людини, і він тобі показує, скільки літрів сліз виплакала та чи інша людина?