Частина 19

       Оля почула кроки і голоси за закритими дверима. Вона з полегшенням здихнула, все-таки дома хтось був. Їй не прийдеться ще раз сьогодні пертися на дев’ятий поверх. Проте, полегшення змінилося страхом. Олі стало страшно при одній тільки думці, що вона знову побачить ЙОГО. Ноги стали підкошуватися і серце стало калатати, як навіжене. «Що з тобою? – питала вона саму себе. – Заспокійся, дурочко! Йому на тебе начхати так само, як це було і шість років тому. Припини себе поводити, як маленька, наївна і цнотлива дурочка, котра дивиться на свого принца із завмиранням серця і із гучним стукотом в грудях. Ти уже давно не маленька, не наївна і не цнотлива, якраз завдяки ось цьому так званому «принцу», котрий постарався на славу. А він тим паче взагалі-то не принц на білому коні! Так, просто красивий мачо із ангельською зовнішністю! А серця у нього немає!» Та як себе Оля не заспокоювала, їй не удавалося заставити серце мовчати. Воно оживало лишень при одній думці, що вона скоро зустріне ЙОГО, побачить знову його ніжні очі, почує знову його тихий, загадковий голос, від котрого у неї бігали мурашки лишень від одного його слова «привіт».

       - Візьми себе в руки! – шепнула сувора Оля сама собі, коли почула, як хтось став вовтузитися з ключем в замку. – Пам’ятай – він тобі ніхто! Згадай, які жорстокі слова він тобі тоді сказав на прощання. Ти сюди прийшла лише за двома відповідями і ти їх отримаєш.

      Двері накінець-то відкрилися. На порозі стояла маленька дівчинка. Оля аж здихнула з полегшенням, що це виявився не сам Коля, а тільки його маленька доця. Проте коли дівчинка крикнула «це та тьотя, що була вчора» комусь, хто був ще у квартирі, її серце стало знову голосно калатати. «Це вже точно він! – схвильовано сказала вона собі. – Не пронесло.» Але коли вона почула «іду», то відразу заспокоїлася. То був не чоловічий голос, а жіночий. З кімнати вийшла бабуся Колі.

         - Доброго ранку вам, - мовила першою Оля. – Я прийшла поговорити по вчорашнє.

       - І тобі доброго ранку, золотце, - привітала її від щирого серця бабця, лагідно усміхнувшись їй. Напевне, помітила, що вона була вся на нервах, тому вирішила її заспокоїти. – Заходь, мила.

        Оля зайшла і стара жінка закрила за нею двері.

        - Проходь на кухню, - попросила Ліда Михайлівна, показуючи напрямок рукою. - Ми якраз снідаємо.

       Дорогою дівчині вдалося розгледіти квартиру, де мешкав Коля. Правду кажучи, вона очікувала побачити щось пристойніше. Вона не думала, що Дамський Звабник міг жити в таких убогих умовах. Дерев’яна підлога рипіла під ногами і місцями була дуже потріскана, і фарба була здерта в багатьох місцях. Шпалери на стінах уже давно вицвіли і Олі хотілося їх негайно ж здерти і поміняти на нові. З меблів було тільки саме найголовніше: вішаки для курток і плащів, і тумба для взуття. На кухні виявилося не краще, коли вона туди зайшла. Дівчинка сиділа на страшному табуреті, облізлому. Колись він, певне, був білого кольору. А зараз був тьмяний і пожовклий від часу. І сама кімната була такою маленькою, що туди ледве помістились стіл, три табурети, плита, малесенький холодильник, ще радянських часів, котрий гудів, як трактор, і ще одна тумба і кілька поличок, прибитих до стіни над умивальником.

        - Прошу, сідай, люба, - запропонувала старенька жінка своїй гості присісти на такий же табурет, що був навпроти дівчинки.

       - Спасибі, - подякувала Оля, присівши за таким же облізлим столом, покритий якоюсь скатертиною, також вицвілого кольору.

       - Борщ будеш? – запитала бабуся, вовтузячись біля кухонної плити. – Дуже смачний, не пошкодуєш. – Жінка налила мисочку першої страви і подала дівчинці, поставив перед нею. Мала прийнялася наминати за дві щоки.

         - У! Так смачно, бабусю, - стала хвалити страву дівчинка. – Смакота!

         - Бодай малесеньку, - продовжила наполягати жінка. – А то дивись, яка ти худесенька. Тобі треба побільше їсти.

        - Ну, хіба що пів мисочки, - погодилася Оля. – А як вас звати? – спитала вона жінку, котра поклала перед нею миску повну борщу. – Я - Оля.

        - Ліда Михайлівна я, - відповіла жінка, сівши навпроти дівчат. – А це зайченя – Зоїнька. Або Заїнька, як ми її іноді називаємо.

        Оля і жінка прийнялися мовчки їсти борщ. Усі мовчали. Жінка, напевне, чекала, коли Оля першою почне розмову. А вона все ніяк не знаходила потрібні слова. Олю переповняв гнів на Дамського Звабника. Як він міг жити в таких умовах? А найголовніше, що в таких умовах росте ця маленька дівчинка! І де його дружина? Як рідна мати може дозволяти своїй кровиночці рости у такому «срачі»? Як Коля міг докотитися до такого? Його ж робота в клубі повинна приносити йому чималий дохід! Куди він діває гроші? Чому не піклується про доньку і стареньку бабусю? Як він може так знущатися над своїми близькими? І ось тут до Олі прийшла страшна думка. «Він, напевне, пропиває усі гроші, або витрачає їх на наркоту.»

        - Смачно, спасибі, - почала Оля, доївши весь борщ.

       - На здоров’я, доню, - відповіла жінка.

        Олі стало приємно так, що ось ця незнайома їй бабуся назвала її донькою.

       - Ваш син …

       - Мій онук. Я бабуся Колі. Його мати вже давно немає на цьому світі.

       - А мати дівчинки де?