Частина 18

          Давши на газ, Оля рушила на своїй крутій тачці до дому Колі, аби випитати у нього все те, що так її цікавило. При денному світлі район, де проживав цей стриптизер виявився зовсім не таким респектабельним зовні, яким здавався при вечірньому освітленні. Дев’ятиповерхові споруди мали уже більше двадцяти років. Сірого, якогось потускнілого кольору, вони були не радісними, а навпаки наганяли відчай і сум. Балконів у них взагалі не спостерігалося, аби мешканці хоч зрідка могли виходити на свіже повітря. Оля ж була великою прихильницею ранкового споглядання вулиці із балкона свого дому. Тому їй видавалося дивним, як можна було жити без них. Їй здалися ці будинки великими клітками, де люди не бачили світла і життя, полонені там своїми проблемами і негараздами. Проте побачивши перед вікнами переповнені мусорні баки, Оля зрозуміла, що цим людям повезло, що у них не було балконів. Перед її очима постала картина, як мешканці насолоджуються ранковим повітрям і спогляданням місцевих краєвидів. Її аж перекривило від цього. Учувши запах від мусору, такий різкий, що аж на очі сльози накочувалися, Оля швиденько натиснула на кнопочку, закривши вікно машини. Як ці люди могли тут проживати у цьому смороді? Це ще тільки ранок і температура ще невелика. А що тут буває, коли градусник показує більше тридцяти градусів?! Та тут певно смердюче пекло і мешканці ніколи не відкривають своїх вікон. За чим тільки влада дивиться? І чому самі мешканці не скаржаться на такі умови проживання? Могли би кудись забрати ці мусорні баки, в якесь усамітнене місце, де вікна на них не виходять.

         Забувши на мить про проблеми цих бідолашних людей і припарковавши свою наворочену автівку біля дому, Оля вийшла. Так саме наворочену, тому що цей район ніколи не бачив такого дива техніки, тим більше її мешканці. Її тачка була ексклюзивною. Таких варіантів у світі налічувалося всього кілька. Навіть назву машини Оля була упевнена ніхто із мешканців не знав. Біля будинку потрібного їй об’єкта сиділи на лавочці троє бабусь, радісно про щось базікаючи між собою. Побачивши, як із дорогого авто вийшла крута дамочка в також ексклюзивному вбранні і як кажуть «при повному параді», вони витріщилися на неї, не зважаючи, що так було не красиво і не культурно. А модна фіфа тим часом прошваркала на своїх десяти сантиметрових шпильках і у вузенькому і коротенькому платтячку мимо бабусь, не звернувши на тих ані якої уваги.

        - О! О! Які тепер дівчата пішли! – мовила перша бабка, качаючи головою. – Ніц сорому немає! Хіба-то таке вбрання має бути!

        - І бач ніц, не встидається з голою сракою ось так по вулиці ходити?! – добавила друга бабка. – Так би вона зранку начисто забула глєнути у люстерко! Точно не помітила, що запаску не вбрала на себе, так певне спішила на свіденку. 

        - А шо то у теї панянки на ногах за чуні такі були, ви, дівчєта, абось не знаєте? – спитала третя бабка. – Шо то за мода така пішла – на ходулях з самого рання бігати?! Та то так і здоровлє не вистачить абис так шаркати на ось цих ходаках!

        - Де ми були такими у її віці! – стала качати головою друга бабка. – Ми б із сорому прямо на місці б згоріли. А ця ше дупою вилєє, туди-сюди, туди-сюди! Голову догори задирає, ніц окрім свого напудреного носа навколо не бачить. Навіть не поздоровкалася, сволота!

        - Аби нам «Слава Ісусу» хоч сказала, а то помчала мимо нас, гі бо нас і видко не було!

       - Та де ось таке розфуфирене може знати, як треба правильно з людьми вітатисє!

        Поки бабусі красиво спілкувалися і обговорювали «свого ближнього», Оля втомившись гамселити двері непрацюючого ліфта своєю наманікюреною ручкою, обізвала ні в чому невинний апарат переміщення мешканців цього комфортабельного, європейського будинку і українську владу кількома багатомовними словечками, і рушила сходами нагору.

       - Нічого! – стала себе втішати Оля, підбадьорюючи свої ніжки на страшенно зручних підборах,  якраз саме створених, аби ходити у них по сходах туди-сюди, туди-сюди! -То тільки один єдиний раз вам прийдеться, мої рідненькі,  лізти на дев’ятий поверх. Вниз уже буде легше, я вам обіцяю!

       Правда, коли Оля, вся захекана і упрівша, дісталася потрібного поверху, вона заговорила уже зовсім по-іншому:

      - Аби у Кабінеті Міністрів і у Верховній Владі зробили приміщення двадцяти поверховими і їхні кабінети знаходилися на самих останніх поверхах, і аби ліфт там працював так само часто, як і наші шановні можновладці. Або ні, не так! Аби взагалі цей європейський предмет розкоші там взагалі не поставили, економлячи гроші українського народу. Тоді можливо мешканці цього будинку і багато інших, таких же самісіньких, не ходили ось так в зад-вперед, в зад-вперед кожнісінький божий день і то по кілька раз.

         Оля сперлася об брудну стіну, не звертаючи увагу, що була у ексклюзивній сукенці від Армані чи там Дольче Габана, відпочиваючи. Серце дівчини так сильно гупало у грудях, що здавалося воно зараз вистрибне зсередини на зовні. Дихання було таким гучним, що усі мешканці цієї багатоповерхівки, мабуть, чули його, поки вона дряпалася на десяти сантиметрових шпильках до потрібного поверху.  Ноги гуділи від болю, як скажені.

         - Ну, і ж підфартило саме сьогодні мені взутися у таку розкіш! – буркнула вона, ледве не плачучи. – Спасибі велике Катерині Батьківній! Уклін їй великий!

        Поки рука Олі повільно рухалася  у напрямку дверного дзвоника потрібної їй квартири, сама вона молилася усім Богам одночасно, бажаючи, аби вдома хтось та й був. Бо якщо виявиться, що нікого нема дома, вона прямо під дверима сяде і буде чекати, поки не прийдуть її власники. Тому що ще раз лізти догори по цих сходах вона не буде. Сходження на саму Говерлу їй далося легшим, аніж сходження на дев’ятий поверх багатоповерхівки.