Частина 16

        Ранок виявилося жахливим. Голова стала боліти у Олі відразу як вона тільки відкрила очі. Згадавши, проте до найменшої подробиці всі події минулого вечора, вона скривилася від жаху. Вони з подружками добре повеселилися, розпиваючи спиртне, базікаючи і хіхікаючи майже усю ніч. Сама Оля, правда, не пила з дівчатами так, як уже і так устигла набратися по дорозі до них. Як вона тільки могла таке собі дозволити! Пити за кермом! Та це навіть у голові її не вкладається. Вона завжди засуджувала чоловіків, котрі були напідпитку, куруючи машиною. А тепер сама таке собі дозволила! Їй просто було так боляче, на душі так шкребли коти, що хотілося забутися, аби нічого не пам’ятати, тому вона не витримала і відпила спочатку один малесенький ковточок, а потім іще однесенький, а за ним і ще третій невеличкий. А за тим Оля і не встигла огледітися, як пляшка стала напівпорожньою. Ну, що там було уже лишати! Та й вона уже була неадекватна, сп’яніла геть начисто, тому дозволила собі допити рештки пляшки, аби не нести напівпусту тару до хати.

         Веселилися дівчата довго. Вже десь тільки під ранок Вероніка зібралася додому на таксі. А Даша і Оля залишилися ночувати у Каті так, як Оля була не в змозі вести машину у такому стані сп’яніння, а Даша була не в змозі сісти навіть у таксі. Ранок у всіх трьох виявився не веселий, голова тріщала також у всіх трьох одночасно і подруги ледве плентатися по квартирі у пошуках розкиданих речей і одягу.

         - Ви не бачили мою туфлю? – поцікавилася Даша, кульгаючи на одну ногу так, як була обута лише у одну босоніжку.

         - А мої сережки золоті з камінчиком у десять каратів не виділи? – запитала Катя, тримаючись за вухо.

        - Та що там сережки! Я ось навіть бюстгальтер найти не можу! – бідкалася Оля, все ще одягнена коротку майку, котру їй вчора вночі дала Катя. – Ви вже хоч повністю вбрані, а я все ще не можу знайти жодну свою шмотку.

          - Так ти і їх не знайдеш, - відповіла Катя. – Я їх кинула до брудних речей.

         - Навіщо? – здивувалася Оля.

        - А ти хіба не пам’ятаєш, як вчора виблювала на себе усе випите тобою мартіні і ще те все, що з’їла за весь день?

        - Кошмар який! – скривилася Оля. – А що я тепер одягну на себе?

       І не встигла Оля навіть доказати останнє слово, як тримала у своїх руках речі, позичені із гардеробу Каті. А щоб вам було краще зрозумілим, чому вигляд Олі був незадоволений у такій ситуації, то лишень скажу, що лахи Катерини були виключно куплені у світових кутюр’є! Ви думаєте, що тут такого поганого? А уявіть на хвилиночку, що Катя ходить виключно у сукнях не довших за коліна, навіть можна сказати не сукнях, а маєчках тільки прикрашених різними блискітками і бірюльками. А на ноги дівчина одягала лишень десяти сантиметрові шпильки, навіть коли ішла в спортзал. Правда, тільки там вона обувала на свої витончені ніжки тридцять шостого розміру кросівки.

      Тому прийшлося Олі з самого ранку робити макіяж, аби не виглядати у такому вбранні ненафарбованою сірою мишею. Даша всю дорогу сміялася із незадоволеного вигляду своєї подруги, котра виявилася такою доброю, що погодилася підвезти її до інституту.

        Даша навчалася в національному інституті Культури і Мистецтв, де ректором був відомий Поплавський, який кожному вступнику обіцяв машину, дачу і славу, або все інше, чого їх душенькам бажалося, якщо вони закінчать цей вуз. У цій «академії чудес», як називали інститут між собою самі студенти, траплялося усе, що тільки собі загадувала людина. Все збувалося! Все, що  їх мізки могли ними нафантазувати. І Канівська Дар'я Борисівна затесалася в абітурієнти «академії чудес» лишень для того, щоб отримати власний острів і космічний корабель, щоб можна було без пробок добиратися до улюблених бутіків і салонів краси на великій швидкості, адже ДАШИН уявний острів був відділений від цивілізації цілим океаном, щоб жоден сусід ні зверху, ні знизу, ні зліва, ні справа  не міг би її потурбувати.

       - А що у тебе за таке дивне бажання – жити на безлюдному острові? – спитала Оля здивовано, поки вони їхали дорогою до інституту Культури.
       - А ти б пожила в тій хрущовці, в якій я живу! – відповіла Даша, надувши губи. - Ось тоді відразу зрозумієш мої дивні бажання. Там стіни такі тонкі, що чути як сусід знизу блює з самого ранечка. А стара карга справа вже в п’ятій годині готує собі сніданок, тарахкаючи баняками, ложками і тарілками! Чого б я не спала у таку глуху рань, коли б могла спати до опівдня, будучи пенсіонеркою? А зліва у молодої пари їхнє сопливе маля реве і вночі, і вдень! Таке враження, що вони його там ріжуть і б’ють цілими днями, а не бавлять. А зверху у мене живе  малолітній наркоша, котрий не спить взагалі! А цілими днями водить до себе таких же друзяк-наркош і вони усі разом там бухають, сваряться, б’ються, і це все під такий гучний музон, що стіни ходуном ходять! Я вже третю люстру поміняла, прикинь собі, подруго.

        - Навіщо? – не зрозуміла відразу Оля.

        - Включи мозги, Олічко! Вже пора прокидатися!

       - Так я уже прокинулася давно.

       - Щось я не помітила. Раз ти не зрозуміла, чому я три люстри змінила.

       - Та я і досі не можу збагнути при чому тут твої люстри і той сусід-нарік!

       - Ну, так кажу, музику він врубає на повну котушку, від чого люстра хитається і пританцьовує разом із тим сусідою і його друзями в такт музиці!
        - А чи не простіше б було, Дашенько, побажати житло без шкідливих сусідів? - запитала Ольга, коли вони доїхали до навчального закладу, де «тусувалася» цілими днями її подруга.