Частина 12

           Коля сів на ліжко і став дивитися на роботу юної художниці, яка займала всі думки хлопця з тих пір, як він її побачив. Він ніколи не вірив в любов. Вважав це вигадкою казкарів, які придумали це для невинних дівчаток, щоб тим було про що зітхати по ночам і плакати гіркими сльозами в подушку. А тепер він сам був готовий розплакатися в подушку, якщо з картиною його дорогої Кариночки може що-небудь статися! Не як інакше, як магією він не міг назвати свої почуття до дівчини. Він був на ній схиблений. Кожну вільну секунду він думав про неї. Всі його думки були тільки про воістину прекрасну дівчину, яка полонила його цілком і повністю.

           - Якщо ти поквапишся, то зможеш втекти з общаги до того, як наш Бульдог закриє ворота, - почув Микола слова друга. - І забереш картину до бабки.

           - Ні, не можу, - сказав Коля, розмірковуючи над тим, що сказав Антон. - Я не можу прогулювати лекції. Ти ж сам прекрасно знаєш про це. Я ж державний стипендіат! Пропущу всього лише одну пару - і мене швиденько позбавлять стипендії, яку я з таким трудом отримав. Ні, брат. Це мені не підходить.

            Коля був відмінником і стипендіатом. Він мріяв стати хірургом і в майбутньому рятувати життя людей. Тому він дуже серйозно ставився до навчання в інституті. Тоді поїхати до бабусі він просто не міг. Хіба що через три дні на вихідні йому б вдалося вирватися і з'їздити до бабусі, щоб відвести картину в безпечне місце. А що йому було робити до того часу? Де він знайшов би таке місце, куди не дотяглися б руки Сірого? І раптом він здригнувся. Еврика! Як він раніше до цього не додумався?!

           Хлопець поїхав до колишньої власниці купленої ним картини. Де жила дівчина його мрії він дізнався нещодавно так, як хотів їй зробити сюрприз - подарувати їй квіти, коли та буде виходити вранці з гуртожитку, де вона жила під час навчання в інституті Культури. Таким чином він хотів з нею познайомитися, адже до сих пір, як не дивно це звучить, вони не були знайомі. Тобто він її знав, і навіть любив таємно, але вона-то його не знала, і навіть не здогадувалася про те, що була його таємною мрією, про яку він ночами зітхав і нудився від палкого кохання. Чому він так довго зволікав з цим? Адже знав про існування Карини вже як місяць. Міг вже давно з його-то зовнішніми даними «охомутати» дівчину, і закрутити їй голову! Просто у нього не було на це часу так, як раптова любов припала на іспити в інституті, від яких він не міг так просто відмахнутися і загуляти з Кариною, як йому б цього не хотілося тоді. І ось тепер, нарешті, у нього з'явився такий шанс.

          - Ти хочеш віддати мені мою ж картину, куплену тобою? - здивувалася дівчина, коли до неї звернувся Коля з дивним проханням. - Адже вона тепер належить тобі по праву. Вона так тобі не сподобалася, що ти вирішив її віддати художниці особисто і висловити прямо в очі свою думку про картину? - Карина метала своїм поглядом блискавки від гніву і злості. Її руде волосся розметалось по її плечах, ніби гаряче полум'я. Вона в цю хвилину була схожа на Богиню Вогню і Помсти. - Так навіщо було її купувати? - злобно запитала дівчина, палаючи від обурення на хлопця.

          - Ні, ти мене не так зрозуміла, - почав виправдовуватися хлопець, вперше ніяковіючи перед дівчиною. Йому не було відомо це почуття до сих пір так, як жодна дівчина не викликала в ньому подібні почуття, які пробудила в ньому старшокурсниця. - Я лише на час хочу її тобі віддати. Через кілька днів я її заберу назад. Мені треба просто терміново її заховати від одного поганого хлопця.

          І бідолаха розповів всю історію, яка з ним трапилася. Ось, з того часу Коля і Карина стали зустрічатися, потім одружилися; всього через місяць після знайомства. Їх одногрупники та друзі сміялися над ними і крутили пальцями біля скронь, показуючи, що вони «тю-тю». Говорили, що у вісімнадцять одружуються тільки по зальоту або ненормальні! Але вони не звертали ні на кого уваги. У них був третій варіант причини їхнього такого швидкого шлюбу, в який ніхто не вірив - любов! Така чиста, така пристрасна!!!

         - Колінько! - почув чоловік голос бабусі, як крізь пелену туману. - Їсти будеш?

          - Ні, бабусічко, - відповів Коля, прийшовши повністю в себе. - Спасибі тобі, але я не голодний. Ти йди, спати лягай. Я ще трохи посиджу і теж скоро ляжу. - Чоловік наморщив свої красиво-зліплені природою брови і попросив жінку, щоб та вимкнула світло, коли буде виходити.

          Старенька важко зітхнула, встала, підійшла до онука, погладила того по плечу і вийшла мовчки з кухні, клацнувши вимикачем. І Коля залишився один в непроглядній темряві. Він сидів на стільці і дивився у вікно. На вулиці також було темно, тільки завдяки ліхтарям - можна було побачити темні будинки, дерева, лавочки та одиноких перехожих, що повільно брели по мокрому асфальту.

         Коля встав і дістав зі своєї схованки пляшку дорогого коньяку, який йому вручила, як презент одна з його так званих «клієнток». Як він до такого життя докотився? Питав сам себе чоловік. Відкрив пробку і прямо з горла зробив великий ковток. Міцна рідина розлилася по організму з блискавичною швидкістю світла. Він зморщив обличчя і стиснув зуби від мерзенного смаку напою. Коля не часто вживав спиртне, тільки в дуже рідкісних випадках, коли на душі було вже настільки гидко і важко, що не сила була винести цього страшного болю.

        Коньяк цього разу чомусь зовсім не подіяв. Колі все одно було так хреново, що хотілося нігтями дряпати стіни, вити на місяць, і лізти на стелю від страшних думок і спогадів.