1

Коли мати привела Колю в школу, йому було вже вісім років. Він був єдиною дитиною в сім’ї, а сім’я складалась з бабки, матері і Колі. Батька в Колі не було, він народився через два місяці по тому як на початку сорок п’ятого на батька прийшла похоронка. Кругленький і міцненький, як горішок, з розумними сірими очима, і вигорілим   на сонці солом’яним чубчиком, Коля був гарним хлопчиком, єдиним недоліком було в нього те, що він заїкався.

• Синок, ти слухай вчительку, -  настановляла Колю мати, коли за руку підвела його до вчительки.
• Добре мамо, - відказав Коля.

І разом з іншими дітьми пішов вперше до класу. Вчителька робила перекличку, називала прізвище та  ім’я дитини, першачки вставали, казали «Я» і сідали на своє місце.  Колю вчителька пропустила.

• Я всіх назвала, дітки? -  запитала наостанку
• Да-а-а! -  відповіли в різноголос діти.
• Мене не назвали, - сказав, підводячись, Коля.
• Як тебе звуть, хлопчику?
• Коля.
• Добре,  Коля.  А прізвище твоє яке? - знов запитала вчителька,
• Ту – ту –тупполюк, -  важко відповів Коля.
• Може,  Тополюк? -  знову запитала вчителька, знайшовши в журналі прізвище Колі.
• Повтори.
• Ту- ту – тупполюк, -  знову видавив з себе Коля.

Діти в класі почали сміятись, що далі то більше. Сміялась і вчителька. Коля стояв, розгублено дивлячись на вчительку і розумів, що всі сміються над ним і відчув себе так, ніби на нього виляли відро смердючих помиїв. З того першого дня він незлюбив і школу, і вчительку, і дітей. В першому класі, він ще намагався відповідати на запитання вчительки, але це ще більше віддаляло його від дітей, які взяли за звичай на перерві підбігати до нього смикати за рукав сорочечки і дражнитись: « Коля-ту,  Коля- ту, Коля –ту».  Так і закріпилось за ним прізвисько «Коля ту».

Надалі Коля старався чим менше говорити і будь-якими способами уникав розмов, хоча вчився не гірше за інших дітей. Диктанти і контрольні він писав на відмінно, непогано вирішував задачки по математиці, але вивчати і декламувати вірші для нього було пекельною мукою, найбільше ж йому подобалось читати художню літературу.

Після третього класу, він зачастив в шкільну бібліотеку, а за два роки усвідомивши, що в шкільній вже нема що читати, бо перечитав вже все, Коля переключився на сільську бібліотеку, яка була в сільському клубі. Він читав будь-де: коли літом пас свою і сусідські корови по долині, коли зимою не було що робити по господарству, коли випадала вільна година після навчання. Вечорами мати і бабуся лягали спати, а він включав настільну лампу і читав до опівночі, поки не починали злипатися очі. Коли сільської бібліотеки забракло, Коля прийшов в бібліотеку при будинку культури цукрового заводу. Заводська бібліотека була величезна, як тоді йому здавалося, - вп’ятеро більша за шкільну і сільську разом взятих.

Після закінчення школи поступати Коля не схотів навіть в ПТУ, а мати і не наполягала, бачила, що йому важко розмовляти з людьми, хоча школу він закінчив з досить непоганими оцінками. Відробивши літо в колгоспі на фермі, Коля  на осінь був призваний до армії. Службою в армії це було назвати важко, всі два роки він був поставлений годувати свиней у підсобному полковому господарстві. Після армії він знову пішов на ферму в колгосп працювати кормачем. Робота була важка, потрібно було ще вдосвіта запрягати коні і розвозити по фермі силос, жом, солому, сінаж, сіно. Все це спочатку треба було навантажити на віз, завезти в приміщення ферми, потім розкидати по жолобах коровам і бичкам, і так зранку і до ночі, кожен день і майже без вихідних.

Його можна було деколи зустріти в магазині, він приходив купувати буханку хліба і пачку дешевих цигарок, був одягнений просто і чисто, але запах кінського поту, силосу, жому, сінажу доповнював цигарковий дим. Навіть чистий, нещодавно випраний одяг не міг заглушити ці запахи. Такий собі простий сільський хлопець років тридцяти, міцної статури, невисокий на зріст з добродушним круглуватим обличчям. Він досі був неодружений і жив в своїй старенькій хатині, що раніше була покрита соломою, а тепер перекрита шифером. Мати його була ще жива, але хворіла на варикозне розширення вен, і не ходила далі подвір’я на опухлих ногах, опираючись на паличку.

Якось раз в заводській бібліотеці, я вибирала книжку, повернувшись до полиці, і раптом почула специфічний запах ферми та цигарок, коли оглянулася, вже знала кого побачу. Коля вибирав грубезний том Бернарда Шоу.

• Вам не нудно читати? - підійшовши на запис до столу бібліотеки, запитала я.
• Трохи нуднувато, але більше нема що вже читати,  - відповідає, посміхаючись, Коля. Помітивши моє здивування, завідуюча бібліотекою Олена Олексіївна  пояснює:
• Та він вже все перечитав, залишилась тільки класика марксизму – ленінізму. Коля, будеш читати класиків?
•  Ні, -  посміхаючись,  відповів Коля.

Дивно було бачити такого простого сільського хлопця  з томиком Бернарда Шоу. Зазвичай такі сиділи в чайні за кружкою пива і пляшкою горілки. Він багатьом став зразком, зокрема і мені. Я закінчила школу, виїхала з села і про Колю чула лише від батьків та знайомих, коли приїздила в село на свята.